Показником розвитку, гуманності та зрілості суспільства, окрім ставлення до людей похилого віку, дітей і тварин, є й наше ставлення до пам’яті померлих. А про це красномовно свідчать цвинтарі — їхній вигляд, облаштованість, те, як ведеться догляд за могилами, зрештою, можливість замовити ритуальні послуги та ціни на них. Гість нашої газети — Сергій БОРТНИК очолює спеціалізоване комунальне підприємство “Хмельницька міська ритуальна служба”— підприємство, яке підставляє своє плече у найважчі моменти життя людей.
— Пане Сергію, розкажіть трохи про себе: хто ви за освітою, відколи працюєте на цьому підприємстві?
— За освітою я — педагог, закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського університету. Служив в органах внутрішніх справ дільничним та начальником кримінальної міліції у справах дітей, так вона тоді називалась. Після звільнення зі служби працював у приватних структурах, а в травні 2016-ого мені запропонували очолити СКП “Хмельницька міська ритуальна служба”. Відтак третій рік її очолюю.
— Чи важко працювати на підприємстві, де щодня доводиться бачити людське горе?
— На жаль, усі ми смертні і тому, коли закінчується земний шлях людини, родичі йдуть до нас, а ми намагаємось бути їм максимально корисними, у важкі хвилини допомогти вирішити усі процесуальні питання. Чи важко? Так. До горя, навіть якщо воно чуже, звикнути неможливо. Коли до твого кабінету приходять жінки у чорних хустках та в сльозах — душу проймає. Одна справа, коли людина померла за віком, інша — коли гинуть молодь і діти — це страшно. На перших порах я дуже переживав. А цими відчуттями ні з ким не поділишся, все у собі тримаєш. Але поступово я навчився переключатись на господарські справи, яких є чимало.
— А які ж послуги надає СКП “Хмельницька міська ритуальна служба”?
— Ми займаємось організацією поховань на території міста і безпосередньо похоронами. Тобто надаємо допомогу в організації поховання, а це визначення та розмітка місця копання ями для труни, вносимо записи в Книгу реєстрації поховань та перепоховань померлих громадян, копання могили — вручну й екскаватором, забезпечуємо транспортом, катафалками, проводимо обряд похорону. Маємо всю ритуальну атрибутику, щоб люди могли придбати все в одному місці для поховання рідних, є своє невеличке виробництво, де виготовляємо вінки, хрести і навіть домовини.
— А де берете дерево на виготовлення трун?
— Окрім того, що наше комунальне підприємство виконує всі роботи з поховання, ми ще й займаємось утриманням і обслуговуванням міських кладовищ, яких у місті вісім, зокрема і військове, та пам’ятниками — танк у сквері на вул. Кам’янецькій — один із них. Це надзвичайно важлива щоденна кропітка робота, яку наші працівники виконують в усі пори року незалежно від погодних умов. Є на кладовищах, особливо старих, чимало аварійних дерев. Раніше їх зрізали і вивозили на смітник. Я ж помітив, що серед аварійних дерев є такі, що можна використовувати для виготовлення дерев’яних хрестів і навіть домовин. Тож відновили, можна сказати, з нуля столярний цех, який був на підприємстві, і взялися за власне виробництво. Труни, які ми виготовляємо власними силами, набагато дешевші і тому попит на них є. На смітник ми перестали вивозити й сухе гілля. Придбали спеціальне обладнання для подрібнення деревини, котли і опалюємо ним величезне приміщення ритуальної служби, а відтак економимо кошти. Від газу ми відмовились повністю.
— А фірми-конкуренти є на ринку ритуальних послуг?
— Звісно, є. Я — за цивілізовану конкуренцію. Ми працюємо відкрито. Намагаємося пом’якшити удар, що завдає смерть людини.
— Не секрет, що на новому кладовищі у Раковому можна побачити зарезервовані місця, на яких є навіть пам’ятники з датою народження людини, але без дати смерті, тобто люди ще за життя дбають про місце під поховання.
— Буває різне. Мені доводилося бачити, коли досить заможні люди замовляють для своїх померлих родичів найдешевші ритуальні послуги й атрибути, а є навпаки: бідні люди намагаються провести рідну людину якнайкраще. Тому багато хто не хоче обтяжувати близьких і ще за життя замовляють для себе пам’ятники і навіть їх встановлюють. Є й одинокі люди, у яких немає рідних. Вони також завчасно вибирають собі місце під поховання і навіть замовляють пам’ятники. Але виготовленням пам’ятників наше підприємство не займається. Возити гранітні плити з Житомирщини треба великогабаритним транспортом, якого у нас немає, як і відповідного обладнання.
— Скільки приблизно потрібно грошей нині на домовину?
— Це залежить від бажання родичів і їхніх статків. Мінімум — чотири тисячі гривень. Є й дорогі домовини, які коштують 20 тисяч гривень. У нас таку замовляли лише один раз.
— У всьому світі нині надають перевагу спалюванню після смерті. Відтак кремація набула значного поширення. А як у нас?
— В Україні крематорії є лише в містах-мільйонниках, це передбачено нашим законодавством. З часом, думаю, і ми, маю на увазі всі міста, прийдемо до цього, адже під кладовища виділяється багато землі, на якій уже ніколи не можна нічого будувати, а люди вмирають щодня. Наприклад, у Чернігові щодня таке, як наше підприємство, хоронить як мінімум 25 людей. В нас ця цифра значно менша. Найбільше було 15 поховань, а так у середньому в день 10-12. У Києві вже зараз немає місць під поховання людей, тому там більша частина поховань відбувається через кремацію. Знаю, що у Верховній Раді найближчим часом буде розглядатися закон, за яким крематорії можна буде будувати і в менших містах, і навіть у селах. Причому дозволятиметься залучати до будівництва й приватні інвестиції. Це будуть колумбарії. Мені довелося побувати у Польщі на виставці ритуальних послуг, куди з’їхались ритуальники з усього світу, і скажу, що Україна в цьому плані дуже відстає. У Європі землю під поховання, наприклад, безкоштовно не виділяють, як у нас. Там земельна ділянка надається платно в оренду, яку з часом потрібно продовжувати.
— А хто займається похованням безхатченків?
— Таких людей хоронимо за кошти міського бюджету. Є в нас окремий для цього сектор на кладовищі.
— Сьогодні міська влада, щоб зберегти довкілля, намагається переконати людей, щоб не несли на цвинтар штучні квіти. Вдається?
— Це велика проблема. Навіть попри те, що штучні квіти втрачають свій вигляд, люди продовжують ними прикрашати надгробки. Їх стало менше, але вони є. Особливо після свят та поминальних днів ми тоннами вивозимо штучні квіти і вінки на утилізацію. Якщо цього не робити, то пластик забруднює навколишнє природне середовище. Альтернатива — живі квіти. Ми вже реалізовуємо їх на нашому підприємстві, навіть вінки робимо з живих квітів. Маємо холодильні камери, де їх зберігаємо влітку. Щотижня закуповуємо більше 300 гвоздик і вони в нас не залежуються. А ще встановлюємо банери, на яких просимо містян не нести на кладовища штучні квіти, але це носить лише рекомендаційний характер. А ось нашим колегам з Тернополя вдалося вирішити цю проблему повністю. Там священики посіли принципову позицію: тим, хто несе штучні квіти на цвинтар, відмовляються справляти панахиду під час поховання їхніх рідних. І це спрацювало.
— Є ще така проблема: після природних стихій буває падають пам’ятники. Чому так відбувається?
— Пов’язано це з тим, що люди звертаються до приватників, які встановлюють готові пам’ятники, але часто роблять це неякісно, економлять матеріали, не закладають достатньо міцної арматури. Буквально днями на кладовищі в Ружичній завалився дуже дорогий пам’ятник, люди заплатили за нього не менше 10 тисяч доларів. Коли почали з’ясовувати, то на місці помітили, що стела стояла на тоненькому дроті.
— Як відволікаєтеся від буденних справ? Маєте захоплення?
— Займаюся пошуковими роботами. Я ж за фахом історик. Разом зі своїм колегою створили громадську організацію, взяли у Міністерстві культури дозвіл на пошукові роботи і постійно їздимо в міні-експедиції, обстежуємо цікаві об’єкти Першої і Другої світових воєн, навіть Київської Русі. Влада одного з районів області має намір укласти з нами угоду на пошуки підземель. У нас є для цього геосканер, який дозволяє бачити на декілька метрів під землею, що там відбувається, та інше спецобладнання.
Пошуками людей ми не займаємось, але торік на нас вийшов мешканець США, який шукав поховання своїх родичів в одному з сіл Красилівського району. Він приїхав в Україну, приблизно показав, де це кладовище могло бути, і ми знайшли його з точністю до сантиметра. Там зараз пасовище і про кладовище місцеві навіть не знали. Обстежували також цієї зими водоспад на території так званої Миньковецької держави. За інформацією місцевого фермера, над водоспадом дуже давно стояла церква і він за свої кошти хоче відновити цей храм. Отож багато чого знайшли і багато кому допомогли.
— Дякую вам за розмову. Ваша праця і відповідальна, і потрібна, хоча про неї мало говорять.
Лариса Світловська