На генеральському кітелі Івана Бабака — 36 нагород, серед них ордени Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, дві медалі “За відвагу”… 96-літній фронтовик — один із найстарших учасників Другої світової війни у нашому місті. У своїй книзі “С уважением к прожитому” Іван Іванович ділиться унікальними спогадами про свій фронтовий шлях, яким він достойно пройшов, перемігши смерть, що чатувала на нього на кожному кроці. Легендарний танкіст брав участь у 72-денній обороні Києва, Курській битві, боях за Нарву, котру Гітлер називав “воротами в Німеччину”, а також у визволенні острова Сааремаа і островів Моондзундського архіпелагу на Балтійському морі.
Іван Бабак зустрічає мене на порозі своєї квартири. Й хоча бачилися ми з ним чотири роки тому на святі “Людина року-2015”, що влаштовувала наша газета, про себе відзначаю, що зовні фронтовик мало змінився: така ж привітна та доброзичлива посмішка, приємний голос, а ще іскорки в очах, яких нерідко бракує молодим. Кілька хвилин роздивляюся картини господаря, у яких відчувається не тільки рука майстра, а й особлива теплота, з якою вони написані. Ось жовтогаряча осінь, а це — весна…
“Я писав раніше з натури, а тепер такої змоги не маю, — з гіркотою в голосі зізнається Іван Іванович. — Хіба через вікно можу милуватися природою…” Найбільша картина, що прикрашає вітальню ветерана, — натюрморт. Фарби на ній хоч і дещо потемніли, але все настільки реалістичне, що навіть відчуваю запах перестиглих кавунів, зображених на полотні… Поряд — автопортрет генерала, в очах якого — воля і стійкість. На іншій роботі — ветеран і його онук чи правнук… А на столику під картиною — два макети танків — Т-34 з 76 та 85 калібрами гармати. Його рідні 34-и, з якими пройшов усю війну від початку до Перемоги, яку зустрів у Таллінні…
“І був би я вчителем-філологом, якби не війна…”
Іван Іванович заглиблюється в спогади. Його дитинство минуло в селі Великий Букрин на Київщині. Найкращі спогади про час, коли малював вугляками по стінах хати і плекав мрію вивчитися на художника. Але інститут, як дізнався, знаходився аж у Харкові. Грошей у сім’ї бракувало, тож дістатися туди не було змоги. А в райцентрі Ржищів на той час було педагогічне училище. Там давали стипендію, поселяли в гуртожиток. І він вибрав Ржищів. Кожні вихідні юнак ходив додому за 25 кілометрів пішки. Вчився добре. Вже на першому курсі став чемпіоном Київської області у стрільбі з гвинтівки. Брав активну участь у громадському житті закладу. На другому курсі його обрали головою профкому. Але все ж кожну свою вільну хвилину присвячував малюванню.
У червні 1941-го Іван Бабак завершив навчання і за розподілом його направили в місто Аккерман. З трепетом юнак уявляв, як 1 вересня переступить поріг школи і проведе свій перший урок української мови та літератури. Та не судилося. 22 червня його і товаришів розбудив наполегливий стукіт у двері. На порозі стояв розгублений і блідий воєнрук: “Вставайте, хлопці! Чекаю на вас в училищі. Схоже, війна!” Того ж дня 11 колишніх студентів-випускників пішли з заявами у військомат, з якого їх відправили у розпорядження начальника Київського танкотехнічного училища ім. маршала Тимошенка. До відходу пароплава на Київ, яким мали дістатися добровольці, Іван встиг поспіхом попрощатися з рідними. В дорогу взяв півбуханки хліба та сало. Все училище проводжало їх до пароплава. Тривога перед невідомістю була неймовірна.
Оборона Києва
80 кілометрів по Дніпру до Києва дісталися на світанку. Під дніпровськими мостами несподівано потрапили під масований обстріл. О п’ятій ранку причалили до берега, а о восьмій уже були на прохідній військового училища. Зважаючи на ситуацію, вступні іспити складали в траншеях під ворожими бомбардуваннями. Тоді з 11 одногрупників курсантами Київського військового училища стали лише четверо. Серед них і Іван Бабак, якого разом з іншими стали готувати до боїв. Щоправда, не як майбутніх танкістів, а піхотинців. Разом з цивільними киянами хлопці рили окопи, траншеї, зводили барикади та встановлювали протитанкові їжаки — готували столицю до оборонних боїв. Починаючи з 11 липня, німці зробили кілька спроб захопити Київ, але щоразу зустрічали шалений опір його захисників. Тому противник, як не намагався, не зміг раптово ввірватися в місто. Іван Бабак тримав разом з іншими курсантами училища оборону в районі Жулян, Пирогового та Голосієвого. Зустрівши відчайдушний спротив, фашисти перенесли головний удар на північ від Києва і 23 серпня зуміли прорватися до Дніпра і захопити плацдарм на лівому березі Славутича. Загроза нависла над північною ділянкою Київського укріпрайону. Знавіснілий ворог посилив бомбардування і обстріл позицій дальнобійними гарматами. Порятунок був лише один — якнайглибше вкопатися в землю.
25 серпня батальйон першокурсників зняли з позицій і під завісою ночі відправили на Київ. Місто горіло. Прискореним кроком колона курсантів пересікла розбитий Хрещатик, потім пройшла через Печерські пагорби і спустилася до Дніпра. На трамвайно-гужовому мосту був величезний затор — розбита техніка і стадо корів, які злякано кидалися з боку вбік. Іншого виходу, аніж пройти попід животами тварин, не було. Надалі дорога курсантів пролягла на Дарницю. В тамтешніх лісах зібралося чимало військових. Короткий привал і знову команда “Підйом!”. Розриви авіабомб закрили чорною пеленою небо, стояв суцільний гуркіт і свист. Цілу ніч тривав марш-кидок, аж поки на світанку не зупинилися поблизу озера на околиці Яготина. Звідти до рідного села було приблизно 50 кілометрів. “Що з рідними?” — думки не давали спокою хлопцю, бо ж там, за Дніпром, уже господарювали фашисти. Коли стемніло, прибув товарняк. Вперше в житті 18-річний юнак їхав залізницею, але не відчував захоплення, адже поїзд ніс його назустріч новим випробуванням…
(Далі буде)
Вікторія Стандрійчук