Цьому фото з сімейного архіву вже 70 років. Однак його особливу енергетику не затьмарюють ні роки, ні події. Щедрий промінь щастя і любові, випадково кинутий нам із 1945-го нашими бабусею Ромуальдою та дідусем Іваном Федоренком, з плином років, здається, б’є ще більше. Спасибі й фотографу, який вихопив цей кадр на околицях Відня за кілька днів до офіційного Дня Перемоги. Бо саме в ті дні наші дідусь і бабуся (світла їм пам’ять) — одружилися.
Вона — полячка з Проскурова, він — українець із Черкас. Про дитинство та юність Івана Федоренка, на жаль, ми мало знаємо, а от у Ромуальди Козіни юності фактично не було. В роки сталінських репресій у Проскурові її батьки, обоє вихідці зі шляхетних польських родів, зазнали чималих принижень і погроз. Здавалося, їхнє життя висіло на волосині, коли мало не щодня когось із їхніх добрих сусідів на вулиці Вайсера забирало вночі НКВС. Довго не роздумуючи, якоїсь із таких ночей батьки зібрали своїх дітей і без пожитків втекли до Осетії, де без власного житла, важко працюючи, поневірялися три роки. А вже за тиждень, після того, як сім’я повернулася до Проскурова, радіючи своєму щастю, почалася Друга світова війна…
18-річній дівчині, яка попри складні життєві обставини умудрилася ще й досконало вивчити німецьку, окупаційна фашистська влада одразу запропонувала роботу. Однак Ромуальда на це не погодилася: не хотіла себе знеславити співпрацею з загарбниками. Тож згодом її на товарняку разом з іншими земляками відправили до одного з концентраційних таборів. Та вже у Деражні потяг потрапив під сильне бомбардування. Три перші вагони розбомбили вщерть. Рома їхала в четвертому. Вкрай налякана і знесилена, вона лісами та луками пішки повернулася додому.
А вже за кілька днів вирушила разом із радянськими військами на фронт. Там і познайомилася зі своїм Іваном, якого покохала всім серцем, з яким пройшла фронтовими дорогами аж до Відня. Загартоване війною кохання вони пронесли через усе життя.
Їхній маленький дворик навколо приватного будинку на Вайсера весь потопав у квітах. Якимось дивом, скільки б не ділилися їхнім насінням та корінням із сусідами, ці квіти на літо розцвітають й буяють біля старого будиночку й нині. У теплу пору року в цих квітучих і пахучих заростях, інколи вечорами після роботи, а найчастіше на вихідні та свята за столом у дворі збиралися сусіди зі всіх околиць — українці, євреї, поляки, росіяни. Під старий акордеон вони співали воєнних пісень і галасували так, що чутно було на кілька вулиць. Усіх, а особливо ж власного чоловіка, надихала завжди усміхнена (як і на всіх фотографіях), хоч і обпалена життям Ромуальда.
Кажуть, любив Іван свою красуню-дружину до останнього подиху. На жаль, помандрував він в інший світ ще в 50. За два десятки земних літ, які ще судилося пройти Ромуальді без нього, вона не глянула більше ні на жодного чоловіка.
Про війну своїм дітям вони розповідали вкрай рідко. Та й здивувати чимось не змогли б, у родині воювали всі дорослі чоловіки. Тож покоління їхніх онуків гралося медалями, навіть не повністю усвідомлюючи, що за ними ховаються роки і ріки пролитих поту і крові. Не прийнято тоді було, в повоєнні важкі роки, особливо відзначати День Перемоги, який уже за Брежнєва святкували так гучно…
Щороку 9 травня ми традиційно родиною збираємось у старій хатині, де жили наші бабуся й дідусь. Саме цього дня народився їхній правнук, наш син Антон. Саме сьогодні, на День Перемоги, йому виповнюється 17. Він має впертість і риси прадіда Івана, любов до життя прабабусі Ромуальди й якусь особливу фанатичну прихильність до фортепіано, яким залюбки займається. Хтозна, можливо, такою сильною була та воєнна любов, що передала свою животворну іскорку і нам через два покоління? Та, виймаючи з альбому ось це фото, вдивляємося в їхні пресвітлі обличчя, щоразу піднімаємо келихи за Перемогу, за сина і за любов — вічну, немеркнучу з часом цінність.
Наталя та Юрій Совви
Промінь любові із 1945-го
