Продовження історії Народного героя України, офіцера-прикордонника Андрія Брошка. Перша частина за посиланням: “Бог нас оберігав на своїй землі…”
“…Полковник Дейнеко тримав множинні поранення, пережив сім складних операцій, одну з яких йому робили в Німеччині. Дружина Дейнека була на дев’ятому місяці вагітності, як розпочалися військові дії на Донбасі. І оскільки Луганськ окупували сепаратисти, змушена була народжувати там під дівочим прізвищем. До речі, в Луганському загоні служив місцевий житель, який брав участь в обороні загону, коли той перебував в оточенні 2-3 червня 2014 року. Хлопець отримав надзвичайно важке поранення, визнаний інвалідом ІІ групи. Тепер до речі, мешкає, в Хмельницькому, одружився, має дитину. Місто виділило йому квартиру”. З Луганським прикордонним загоном полковника Дейнеки відділ “Свердловськ” домовився зустрітися поблизу Луганського аеропорту, щоб з’єднатися з частинами ЗСУ. Але там якраз точилися жорстокі бої, отож колона звернула до Станиці Луганської. “Я мав великий страх щодо переправи через Сіверський Донець, — зізнається майор. — Новий міст через річку був уже зірваний, а старий надійно замінований бойовиками. Охорону здійснювало угруповання бойовиків на чолі з Ісою”.
Але, зібравши всю свою силу духу та знову взявши в руки гранати, пішов разом з офіцером Чікіним на перемовини до бандитів-бороданів. “Нас вела Божа рука, — переконаний Андрій Брошко. — Іса в розмові сказав, що має наказ Болотова у бій не вступати. Ми ж пояснили, що прямуємо до Харкова, оскільки більшість у підрозділі саме звідти. Реально була ситуація не на нашу користь. Ми рухалися в колоні. Підтримки ні бойової техніки, ні важкого озброєння не мали. Тож про себе кожен лише молився і вірив у щасливу долю. Наостанок головний бойовик попросив ящик гранат, але я відмовив, мотивуючи, що буду мати проблеми”.
Після перемовин колона таки переправилася старим мостом на інший бік ріки і дісталася Біловодська, а потім Білолуцька. Але проблеми для прикордонного підрозділу Андрія Брошка на цьому не закінчилися. Генерали з Києва вимагали фото ворожих блокпостів, звинувачували в зраді за те, що не виконав наказ і не вивів особовий склад через Росію. Неодноразово допитували, викликали в Генеральну прокуратуру, змушували писати численні пояснення, навіть погрожували трибуналом (!). Очевидно, не було тим генералам втямки, як 32-річному командиру вдалося здійснити неможливе — уникнути кровопролиття і вивести 93 бойові одиниці з непідконтрольної території. Адже всі відділення Луганського загону — “Краснодон”, “Бірюкове” , “Дякове” виходили через коридор у Росії — без зброї, документів, навіть бронежилетів, які забрали у них російські феесбешники на своїй території. “Краснодон” висунувся на пункт пропуску “Ізварино” і 17 днів вів бої, поки не скінчилися боєприпаси.
Це вже потім йому дякували, визнаючи мужність, сміливість і професіоналізм. Зрештою, забігаючи наперед, скажу, що держава так і не оцінила гідно героїчний вчинок свого офіцера-прикордонника. Жодної бойової нагороди майор Андрій Брошко так і не отримав, хоча командир писав на нього подання не один раз. Залишається тільки здогадуватися, чому та в яких кабінетах губилися його папери. І чому за неординарний героїчний вчинок молодий командир заслужив лише небойову медаль “За безупречную службу” ІІІ ступеня?..
Через 10 діб прикордонники зайняли нові позиції разом зі Збройними Силами України. Місцем їх дислокації стали блокпости поблизу Герасимівки, Камишного, Юганівки, Колесниківки. Андрій Брошко зібрав чимало матеріалу про щоденні жорсткі артобстріли з території Росії. “Через два тижні з лісопосадки, де ми стояли, залишилося стирчати лише коріння. Всі дерева практично були знищені. Вкопуватися в піщаний ґрунт було надзвичайно важко. Матеріалами підсобляли, в основному, волонтери. З їхньою допомогою бійці будували укріплення. Замість охорони прикордонники змушені були перейти до оборони. В один із артобстрілів снаряд потрапив прямо в бліндаж, де перебував Андрій з колегами. Четверо з них загинули, а семеро були поранені. Сам Брошко отримав двосторонню контузію з розривом барабанної перетинки правого вуха. Спочатку потрапив у лікарню Біловодська, а потім у шпиталі Києва та Львова. Після реабілітації його перевели в Західне регіональне управління Чопського прикордонного загону.
19 листопада Андрій Брошко отримав неурядову нагороду — орден “Народний герой”, який йому вручали в селищі Чонгар на кордоні з окупованим Кримом. Нагороду вручав Рафат Чубаров.
За рік роботи в Чопському прикордонному загоні Андрій і тут відзначився. Разом з однодумцями-патріотами почав боротьбу з контрабандистами, ламаючи всі попередні схеми. А ще з двома колегами звернувся за допомогою до журналістів для оприлюднення важливої інформації: у червні 2015 року вийшла в ефір чергова телепередача “Золотий кордон”, де Андрій Брошко розповів правду про тих, хто займається контрабандою на кордоні і хто їх “кришує”. Вже наступного дня після виходу програми в ефір до нього приїхала так звана “похоронна команда”. Він отримав три догани, хоч за попередні п’ять років служби в прикордонній службі України не мав жодного дисциплінарного стягнення. Причини знайшли просто смішні — не замінив двері, не обкосив контрольно-слідову смугу. Його чекало звільнення з посади та переведення до кінологічного навчального центру. Так керівництво відверто помстилося правдолюбцю. Згодом у госпіталі, куди майор ліг на лікування, його визнали “непридатним до військової служби”.
Прийшов час звільнятися. Він написав рапорт і поїхав на рідну Хмельниччину. В обласному центрі винаймає житло. У те, що колись зможе отримати своє власне, не дуже й вірить, бо вже 17 років перебуває на відомчому квартирному обліку. “Я ж тепер у запасі, а житло даватимуть бойовим офіцерам”, — констатує. Так і живуть, виховують двох діток — восьмирічну донечку та півторарічного синочка. Роботи поки що не знайшов. Написав кілька рапортів у рідну Національну академію Державної прикордонної служби, але й там, очевидно, його професіоналізм не знайшли можливість застосувати. Звичайно, Андрій Брошко — сильна людина і, безумовно, знайде своє місце в житті, вимушено змінивши професію.
А як же рідна Україна, за яку він воював? Невже держава, використавши свого захисника, який втратив здоров’я під час бойових дій, зберіг матеріальну частину свого підрозділу, а найголовніше — її людей і боєздатність, може ось так залишитися на обочині шляху, який ми уявно торуємо до європейських цінностей?..
“Для мене найстрашніше не те, як склалося моє життя, — ділиться Андрій. — Я боюся, аби люди не забули про тих, хто загинув, кого вже немає серед нас. Втрачати побратимів дуже боляче. Особливо тих, ким товаришував особисто. Відчуття жахливі: не можеш повірити, що людини, з якою не так давно спілкувався, бачився, за якусь мить просто не стає, — з жалем констатує військовий. — Першим загинув мій колега майор Леонід Шірпал. Він також служив у Луганському прикордонному загоні — відділі “Бірюкове”. Займав посаду заступника начальника з оперативно-розшукової роботи. До свого 33-річчя він не дожив 11 днів. Багато разів потрапляв разом з підлеглими у складні бойові ситуації, але вдавалося виходити з них без втрат. В травні 2014-го поблизу населеного пункту Астахове, що у Свердловському районі, його прикордонний наряд обстріляли бойовики. В службовий автомобіль влучило 72 кулі. Після того випадку майора навіть називали “заговореним”. Ніхто й подумати не міг, що через кілька місяців ми втратимо Леоніда назавжди”.
З червня 2014 року майор Шірпал перебував в оперативному підпорядкуванні ОТУ “Кордон”. Ділянку відповідальності визначили від села Дякове до населеного пункту Бірюкове. Завданням групи було отримання розвідувальної інформації щодо розташування блокпостів, підрозділів ворога, їх чисельності, озброєння та переміщень. Починаючи з липня, місцем дислокації групи став опорний пункт поблизу пункту пропуску “Довжанський”. На той час він піддавався постійному інтенсивному мінометно-артилерійському обстрілу. 9 липня ворог учергове застосував 120-міліметрові й протитанкові керовані ракети, вів вогонь як по бронецілях, так і по бліндажах прикордонників. А на наступний день прикордонники на БМП-2, у якій перебував майор Шірпал, виїхали на завдання, щоб встановити місце перебування ворога для знищення. Але бойова машина підірвалася на керованій фугасній міні. З екіпажу не вижив ніхто…
Важким був шлях воїна додому. “Декілька днів під обстрілами побратими везли труну з тілом майора, супроводжуючи його додому в село Суслівці Летичівського району,— спогади важко даються Брошку. — Леоніда любили й поважали, вважали чудовим офіцером, гарним товаришем. У нього залишилися дружина і донька… Йому посмертно присвоєне звання підполковника”.
Друга болюча втрата сталася 9 вересня 2014 року, коли загинув близький товариш старший лейтенант, оперуповноважений прикордонної оперативно-розшукової групи відділу прикордонної служби “Біловодськ” Олександр Максименко. Їх дружба почалась у 2011-ому, коли він після закінчення академії прибув до Луганського прикордонного загону. Чоловіки зблизилися, почали дружити сім’ями. 27 липня 2014 року Сашко вінчався. Дружина була вагітна і він дуже чекав народження сина. “Напередодні загибелі ми зустрічалися, — пригадує Андрій. —Товариш поділився поганими передчуттями: казав, що йому не довго залишилося… 9 вересня ми спілкувалися по телефону і Саша сказав, що супроводжуватиме знімальну групу телекомпанії ІРТА. Мали відзняти сюжет про дві сім’ї з села Бараниківка, які були розстріляні наприкінці серпня “Градом” з російської території. Під час виконання завдання його машина була підірвана на радіокерованому фугасі. В автомобілі перебували п’ять прикордонників, двоє загинули миттєво, Саша та ще один військовий отримали важкі поранення, а водій — двосторонню контузію. Дорогою до лікарні Сашко помер, не доживши до народження сина Давида 39 днів. Йому посмертно присвоєно звання капітана”.
Мабуть, і справді колишніх військових не буває. Майор у відставці Андрій Брошко, як і раніше, живе новинами кордону, підтримує зв’язки з колегами, а також з родинами загиблих друзів. “Посмертні почесті, звання — це одне, — висловлює думки вголос. — Але найголовніше — пам’ять: держави, яку вони захищали, людей, яким подарували мирне життя, віддавши взамін своє. Пригадую, як 5 вересня 2015 року за 60 кілометрів від Володимира-Волинського, міста, де похоронений Олександр Максименко, відкривали реконструйований відділ прикордонної служби “Коритниця” Львівського прикордонного загону. На відкриття прибув навіть голова Держприкордонслужби Віктор Назаренко з численним супроводом. І чомусь нікому не спало на думку поїхати на могилу загиблого Максименка, аби покласти квіти і хоч якось втішити згорьованих батьків. Адже 9 вересня виповнювалися роковини його смерті… Звичайно, за таке не судять, бо ніхто не визнає цей факт злочином. Але є вищий суд — власна совість…”
Вікторія СТАНДРІЙЧУК