У ці дні минає 25 років від протестної акції — масового голодування молоді на граніті майдану Незалежності, яке в Києві ініціювали студенти та аспіранти багатьох вишів і яке дістало назву революція на граніті. До них тоді, як відомо, приєдналася студентська молодь з усієї країни, а на фоні цього протесту РУХ провів ряд масових маніфестацій у столиці та в інших містах…
У ці дні минає 25 років від протестної акції — масового голодування молоді на граніті майдану Незалежності, яке в Києві ініціювали студенти та аспіранти багатьох вишів і яке дістало назву революція на граніті. До них тоді, як відомо, приєдналася студентська молодь з усієї країни, а на фоні цього протесту РУХ провів ряд масових маніфестацій у столиці та в інших містах. Казати, що учасники цієї акції досягли перемоги, коли прокомуністична Верховна Рада на вимогу протестуючої молоді таки відправила у відставку тодішній уряд Масола, не доводиться, хоча керівництво УРСР змушене було піти на поступки голодувальникам. На той час це вже було немало, проте “дорослі” націонал-демократи з фракції Народної ради, того ж керівництва РУХу, по суті, звели нанівець основну вимогу молоді — провести навесні 1991-го нові парламентські вибори, які, зрештою, були не менш актуальними і через рік, коли Україна проголосила незалежність й обрала президентом екс-комуніста Кравчука. Словом, самопожертва учасників революції на граніті не досягла належного успіху, а її лідери через збільшення вікового цензу для кандидатів у нардепи не змогли потрапити навіть у наступну Верховну Раду, за що, до речі, голосували і народнорадівці. У результаті ця спроба української пасіонарної молоді кардинально вплинути на творення міцних і безкомпромісних підвалин новітньої української державності досягла своєї мети лише частково. Ну, а те, що невдовзі сталося з українським політикумом, особливо в часи ударної олігархації країни під час президентства Кучми, лише наводить на сумні висновки щодо перших фатальних помилок лідерів національно-демократичного руху періоду виборювання та перших років нашої незалежності, зайвий раз переконуючи, що вустами тієї пасіонарної молоді, яка в жовтні 1990-го провела масове голодування у столиці, таки глаголила істина…
Щось подібне з нами знову відбулося і під час помаранчевої революції, коли її лідер Ющенко зі своєю командою, по суті, зрадив надії власної нації на догоду олігархічним кланам та антиукраїнським силам, повернувши їх до активної політики. Тобто друга спроба утвердити в нашій країні європейські демократичні цінності не просто зазнала поразки, а ще більше деморалізувала нашу суспільність, яка, здавалося, вже нездатна була проявити власні здорові інстинкти до виживання й поступу нації. Нині можна говорити навіть про ірреальні суспільні фактори, які призвели до Революції гідності, проте була закономірність у тому, що саме молодь знову стала каталізатором подій, які в результаті перетворили незбалансований з певними політичними програмами та ідеями Майдан у революційний процес, який триває досі і, сподіваємося, таки досягне своєї кінцевої мети зі зміни олігархічної та ретроградної системи влади в країні. Навіть якщо нам доведеться знову вдаватися до крайніх заходів впливу до правлячої владної та політичної еліти, яка потребує радикального переформатування. Тож можна лише шкодувати, що нова влада знову наступає на ті ж небезпечні, насамперед для неї самої, політичні граблі, явно недооцінюючи революційний потенціал власного народу, кращі сини якого нині зі зброєю відстоюють незалежність України.
І ще одне. Важливо, щоб у наших школах та вишах про революцію на граніті, до чого їх зобов’язує відповідна постанова з Міносвіти, говорили в контексті всіх цих подій новітнього національно-визвольного руху…