Це звернення письменник Броніслав Грищук готував для виступу на черговому судовому засіданні у справі до нього та до газети “Проскурів” директора облмуздрамтеатру П.І.Данчука, про що вже неодноразово йшлося на наших сторінках.
Сподіваємося, воно зацікавить наших читачів, які слідкують за перебігом цієї історії. Зрештою, через стан здоров’я Броніслав Антонович не в змозі нині брати активну участь у судових дебатах, а його інтереси в суді віднедавна представляє редактор “Проскурова” Богдан Теленько, який передав уже цей матеріал у вигляді довідки до матеріалів справи.
Це звернення письменник Броніслав Грищук готував для виступу на черговому судовому засіданні у справі до нього та до газети “Проскурів” директора облмуздрамтеатру П.І.Данчука, про що вже неодноразово йшлося на наших сторінках.
Сподіваємося, воно зацікавить наших читачів, які слідкують за перебігом цієї історії. Зрештою, через стан здоров’я Броніслав Антонович не в змозі нині брати активну участь у судових дебатах, а його інтереси в суді віднедавна представляє редактор “Проскурова” Богдан Теленько, який передав уже цей матеріал у вигляді довідки до матеріалів справи.
Вважаю за потрібне звернутися до суду з повідомленням про себе як про підсудного, з якого позивач вимагає грошової компенсації за вчинене мною “зло” по відношенню до пана Данчука… Отже, Броніслав Грищук, уродженець села Сергіївка Волочиського району, служив у війську (три роки плюс робота в окружній військовій газеті чотири роки поспіль), був редактором видавництва “Каменяр” (м. Львів), редактором газети “Подільські вісті” і т.д. і т.п., трудовий стаж — понад сорок років. Про Поділля написав роман “Поділля — колиско і доле”. Про місто Хмельницький написав шість краєзнавчих книжок. Про Поділля видав два розкішні фотоальбоми, написав сценарій документального фільму, який неодноразово демонструвався на УТ-1, УТ-2. Разом з артистами Олександром Сторожуком, Ларисою Курмановою, Миколою Нелюбою та іншими зняли вперше в історії Поділля художній фільм за моїм сценарієм “В золотому дощику масло полоскала”, який не раз показували по телебаченню. Крім того, видав книжку про Поділля, яка вийшла у Москві, у видавництві “Советский писатель”.
Таким чином я підступаю чи не до головної справи свого творчого життя — до Миньковецької держави. Річ у тім, що кілька десятків років тому я відкрив не тільки для себе, а й взагалі для читачів таку державу, що коштувало мені чимало зусиль зі збору документальних матеріалів (Ленінград, Київ, Львів тощо) про засновника цієї держави графа Мархоцького. Тоді ж ми виїжджали із сином у Дунаєвецький та Новоушицький райони знімати документальний фільм про Миньковецьку державу. Фільм брав участь у Всеукраїнському конкурсі й отримав на ньому диплом як один із кращих. І взагалі, про цю державу я написав багато матеріалів — документальних есе, новел, повістей, які були надруковані в журналі “Україна”, в газетах “Проскурів”, “Радянське Поділля”, вийшли окремими книжками у різних видавництвах України, а також за кордоном. І все ж по закінченню цього всього виникла у режисера Олександра Сторожука ідея зняти про Миньковецьку державу двосерійний художній фільм. Я розумів усю фантастичність цього задуму, але все-таки написав сценарій, а згодом, уже в муздрамтеатрі, разом із заслуженим діячем мистецтв України Олександром Бойцовим ми написали драму “Трон і корона”, яка й була поставлена на сцені. До речі, участь у цій виставі брали чи не всі свідки-актори на сьогоднішньому суді. Про це я детальніше пишу у газетних статтях, які, очевидно, є у матеріалах суду. Проте в судовому позові — жодного слова про брутальне вилучення драми з репертуару театру. Про авторське право — також жодного слова, ніби його зовсім не існує в нашій державі!
Я ніколи про це не згадував би, не хвалився б написаним, як і тим, що Президент України підписав указ про присвоєння мені, єдиному в області журналісту, щомісячної стипендії за творчість. Я б ніколи про це не згадував, якби мене до цього не змушували П.І.Данчук та події, пов’язані з театром та його генеральним директором, “трудоголіком”, як назвали Данчука в недавньому інтерв’ю в “Подільських вістях” (не розумію значення цього терміну, в словниках теж не знайшов, там є тільки слово “алкоголік”).
У цій же газеті (ПВ, 2 травня ц.р.) в цьому ж інтерв’ю з гендиректором театру — знову суцільні панегірик, пафос, патетика, розчуленість. Наприклад, на запитання: чи вплинула на роботу творчого колективу та обставина, що театр набув статусу академічного, Данчук відповідає: “Ясна річ, на цій хвилі високого визнання, окрилені й піднесені, ми запрацювали з потроєною енергією. Нині даємо по 7-8 прем’єр за сезон, тоді як раніше переважно по одній…” (наче мова йде про центнери, гектари, літри! — Б.Г.). І далі: “А ці рясні сльози під час нашої “Дуелі”… Це моменти, коли артисти наочно переконуються у недаремності своєї праці, у великій силі, буквально — магічного театрального впливу”… О, такий знайомий до болю магічний вплив!
Ось про цю невідповідність сценічної дії і захвалювального словника (театральних рецензій) я й намагався відтворити в своєму газетному матеріалі “Бравурна музика на “цвинтарі Мельпомени” (“Проскурів”, 28 лютого ц.р.). Власне писав я це у розвиток статті Олександра Матросова про наш театр.
І що ж? Моя стаття, дещо критична, спонукала П.І.Данчука подати на мене та газету “Проскурів” в суд з прагненням стягнути з нас по 100 тисяч гривень за образу гідності й честі директора. Це нечуваний випадок в історії театру — стягувати гроші лише за критичні зауваження! Як же в такому разі розвиватися театру? Лише на панегіриках? На захвалювальних рецензіях? Але, вибачте, у творчості такого не буває! Коли я був молодий, на мої твори публікувалося чимало відгуків, здебільшого критичних. Але мені тоді й у голову не приходило ображатися, позиватися до суду. Якби я так реагував на критику, як Данчук, то я вже б півспілки письменників України з допомогою суду пересадив би або пустив у світ з торбами. Та ви, театрали, мусили б дякувати за критику, завдяки їй тільки й можливий прогрес! А з приходом отого барабанного бухгалтерського оптимізму та з приходом нібито справної звітної циферії з театру зникло головне, до чого, власне, покликаний театр як такий. Зникла душа! Зникли нормальні людські взаємини в колективі. Зник здоровий людський гумор. Їхнє місце посіли адміністраторські погрози (мовляв, звільню з роботи, “вывезу в лес и урою в землю”, позбавлю заробітної плати чи премії). Замість сердечних людських стосунків — тотальний страх за сьогоднішній і завтрашній дні, за існування власних дітей та онуків. І чи не глушаться барабанним дробом сльози законно і незаконно звільнених з роботи людей? А ті працівники, які поки що не звільнені, привчені лиш до похвальби — критики вони не сприймають. Така ось мода пішла. Однополюсна, так би мовити.
У згадуваному тут інтерв’ю зокрема йдеться, що “творча група розробляє план постановки п’єси місцевого автора — члена Національної спілки письменників України, поета, драматурга Ростислава Балеми. Шановний Ростиславе, молодий мій друже, вітаю тебе з успіхом (кажу цілком щиро), разом із тим нагадаю, що членом Національної спілки письменників ти став, зокрема, і завдяки мені, бо саме я писав тобі рекомендацію до Спілки, писав рецензії на твої поетичні книжки, і щось не пригадую випадку, аби ти подавав мене до суду за окремі зауваження. Нині ж у театрі, де ти завідуєш літературною частиною, можеш не сумніватися: хвалебні рецензії на постановку твоєї п’єси гарантовані. Але… чи вони тобі потрібні, оті хвалебні відгуки? Гарантують тобі розвиток інтелекту, емоційного апарату? Ця захвальна критика стосується і мене, Грищука, який свого часу мусив писати в “Подільські вісті” листа, аби редакція припинила давати на мене захвалювальні рецензії. Того самого Грищука, який, траплялося, не раз і не два пив чарку з тобою, а також з твоєю вродливою матір’ю, зі знаменитим твоїм батьком Миколою Балемою, який, до речі, написав на мої тексти десятки пісень. Мені передавали, що дехто навіть звинувачує мене, що я підтримую росіянина Матросова, а не… Пригадуєш, Ростиславе, у Котляревського є в його “Енеїді” такі слова: “Коли отечество в упадку, забудь отця, забудь і матку…” У рецензіях Матросова я відчув оту тривогу за “отечество”, себто за театр. Разом з тим сподіваюся, що я з тобою й далі стоятиму по один бік барикад. Я не належу до жодної партії і вважаю, що літератор, як, до речі, й державний службовець, не зобов’язаний належати до якоїсь партії або залежати від неї.
Броніслав ГРИЩУК