Ми вже повідомляли, що в нашім краї побував з презентацією своєї книжки “Демонтаж лицемірства” відомий донецький публіцист Станіслав Федорчук. Книжка вийшла у видавництві “Смолоскип” у серії “Українська публіцистика” і є збірником авторських статей, які протягом 2007-2012 років публікувались у різних електронних і друкованих виданнях. Відзначимо, що Станіслав Федорчук вже встиг побувати з її презентацією у багатьох куточках країни, зокрема в нашім — у Кам’янці-Подільському та Хмельницькому, а нещодавно здійснив презентаційний тур рідним Донбасом.
З ним ми вже давно знайомі, тож наше дружнє звертання на “ти”, сподіваюсь, допоможе і нашим читачам ближче познайомитися з цим для декого, мабуть, не типовим донеччанином.
Ми вже повідомляли, що в нашім краї побував з презентацією своєї книжки “Демонтаж лицемірства” відомий донецький публіцист Станіслав Федорчук. Книжка вийшла у видавництві “Смолоскип” у серії “Українська публіцистика” і є збірником авторських статей, які протягом 2007-2012 років публікувались у різних електронних і друкованих виданнях. Відзначимо, що Станіслав Федорчук вже встиг побувати з її презентацією у багатьох куточках країни, зокрема в нашім — у Кам’янці-Подільському та Хмельницькому, а нещодавно здійснив презентаційний тур рідним Донбасом.
З ним ми вже давно знайомі, тож наше дружнє звертання на “ти”, сподіваюсь, допоможе і нашим читачам ближче познайомитися з цим для декого, мабуть, не типовим донеччанином.
— Перший розділ твоєї книжки, Станіславе, дістав назву “Невідомий Донбас”, у якому ти, як я розумію, прагнеш дати оцінку найбільш поширеним міфам про свій рідний край, зібравши в ньому свої публікації цієї тематики. Скажу щиро, ряд історичних фактів про Донбас з твоєї подачі і я прочитав по-новому. А ще мене схвилювала історія про життя колись депортованих на Донбас, в Артемівський район галичан, які осіли там.
— Скажу тобі, що мене, мабуть, з того часу, як почав себе усвідомлювати українцем, тема “українського Донбасу” хвилювала по-особливому. Взагалі ж, на моє переконання, і Донбас, і Східна Україна ще себе досі не знають, і багато хто тут живе під впливом міфів, які нав’язувались у цих краях з особливою послідовністю спочатку у царські, а потім у радянські часи. Бо що, скажімо, нині знає пересічний житель про історію свого міста Донецька, окрім того, що це місто виникло з шахтарського містечка Юзівка, що дістало назву від імені нібито свого засновника, валійського капіталіста Джона Г’юза, роком приїзду якого в ці краї і визначено вік столиці Донбасу? Здавалося б, особливо у роки незалежності стала цілком доступною інформація, що до приїзду цього капіталіста-авантюриста, який патологічно ненавидів місцеве населення, тут уже давно існувало козацьке село Олександрівка і взагалі ці краї належали до земель Війська Запорозького, а не Новоросії чи Війська Донського, як після руйнування Запорізької Січі їх почали називати. Подібних фактів доволі було і в часи Речі Посполитої, коли поширювався міф про те, що ці землі є незаселеним Диким полем, яке вже давно було обжите українськими козаками й селянами і, до речі, в часи Г’юза тут жило населення, кількість якого обчислювалася двома третинами населення тодішньої перенаселеної Бельгії. Ось таке “дике поле”, хоч усе це, до речі, не завадило владі Донецька увічнити згаданого капіталіста встановленням пам’ятника. Хоч, як свідчать історичні факти, саме Г’юз руками найманих працівників-англійців, котрим було видано зброю, розстріляв одну з перших протестних демонстрацій місцевих шахтарів.
Скажемо: парадокс, маразм, історична несправедливість, але це та реальність, в якій живе нині не лише, погодься, Донбас, а тому ти правий, я таки пробую в силу своїх можливостей писати і говорити про потужне історичне українське підґрунтя свого краю, яке проявляється у різні часи й, зокрема, в роки Української національної революції 1917-1920-х років активним визвольним українським рухом. Мабуть, ваші читачі пам’ятають, що Володимир Сосюра, який у лютому 1919 року був у Проскурові, перебував тоді вояком в армії УНР, як і багато його ровесників з Донбасу у той час, які пішли боротися за Україну добровольцями. А що знає пересічний донбасівець про Голодомор, тотальні сталінські репресії у наших краях?
Якщо ж говорити про визначні імена тих діячів культури, літератури, які народилися і жили у наших краях, то їх перелік буде дуже показовим. Досить назвати імена Василя Стуса, Емми Андієвської, Олекси Тихого, Василя Гайворонського, Василя Голобородька, Дмитра Білого та багатьох інших. Говорячи про феномен кількох сіл Артемівського району і, найперше, села Званівки, де проживають досі українці, депортовані сюди із Західної України ще в 1951 році після небезвідомого обміну землями СРСР з комуністичною Польщею, мабуть, варто нині наголошувати більше на тому, що Донбас загалом у своїй первинній та генетичній суті був і є українським, які б міфи про нього нині не насаджувалися. Проте нам слід давати собі звіт у тому, що тут уже виросло декілька поколінь, які не вчили українську мову в школі, хоча запит на українську освіту тут завжди існував. Це вже питання до центральної влади, яка, як і в комуністичні часи, передала повноваження на вирішення цих питань на розсуд місцевої влади, вочевидь, через те, що в незалежній Україні, як ми розуміємо, досі немає справжньої державної політики щодо відродження її національної сутності.
— Знаю, що ти був одним із ініціаторів надання імені Василя Стуса Донецькому національному університету, який, як відомо, його свого часу закінчив. За твоїми публікаціями, які увійшли в книжку, що, власне, дістала назву від однієї з них, можна прослідкувати перебіг цих далеко не двозначних подій, які засвідчили, що колоніальна психологія, відверте українофобство у діях влади, чиновників від освіти є реальністю, з якою у Донбасі не можна не рахуватися. Зрештою, саме цей край народив нинішнього Президента України Віктора Януковича, який уособлює собою міф про Донбас як про край нахрапистих політиків-олігархів з сумнівним минулим, яким чужі національні інтереси і які є мало що не “земними богами” для жителів цього регіону, що, мовляв, там націонал-демократам нічого шукати на електоральному полі.
— Історія з присвоєнням імені Василя Стуса Донецькому університету, який, до речі, і я закінчував, досі, як ти знаєш, не завершена, тож маю надію, що цей акт історичної справедливості ще відбудеться. Нагадаю, що ця ідея з’явилася в групи нинішніх та колишніх студентів університету, а проти нас об’єдналася мало не вся антиукраїнська “рать” не лише на Донбасі, а й в Україні. Особливо обурює лицемірство представників місцевої влади, керівного активу Партії регіонів та КПУ, які одразу почали нав’язувати ідею присвоєння університету імені колишнього першого секретаря обкому КПУ Володимира Дегтярьова, який писав, до речі, доноси на Василя Стуса у відповідні органи. Обурює те, що в найбрудніші інсинуації проти пам’яті геніального українського письменника-мученика, визнаного всім світом, було втягнуто студентів, викладачів університету, що колишньому помаранчевому керівництву країни не вистачило елементарної мужності і політичної волі, аби реалізувати цю ініціативу. Словом, тест на Стуса влада Донбасу на всіх рівнях не пройшла.
А от щодо згаданого тобою міфу про наш край як про якийсь напівкримінальний соціумний конгломерат, про такі ж особливості політиків, вихідців з цього регіону і, зокрема, міф про Віктора Януковича, то це, як ти розумієш, все штучно створені образи. До речі, кримінальна статистика Донецька нічим не відрізняється від інших обласних центрів. Проте в силу вже інших причин, пов’язаних з економічними, соціальними особливостями розвитку краю, ми теж маємо безліч інших проблем, хоч мене особливо турбує тут вкрай низький рівень комунікацій моїх земляків з іншими регіонами України, адже понад 70% жителів Донбасу взагалі не виїжджали за межі своїх населених пунктів. Порадив би нині нашій опозиції, усім націонал-демократам не просто звернути більшу увагу на наш край, а взагалі кардинально змінити своє ставлення до роботи на Сході та Півдні України. Того, що вони постійно “топчуться” по Заходу та Центру країни, як правило, під час виборчих кампаній, нині замало, бо, на моє переконання, саме Донбас, Схід і Південь визначать долю нашої держави. А говорячи про феномен Віктора Януковича, скажу тобі, що Донбас породив його як президента, Донбас його і політично поховає. На жаль, він і досі не усвідомив, що є президентом великої європейської країни, яка потребує консолідації, об’єднання, захисту своїх національних інтересів, які він та його команда плутають з особистими потребами.
Уособленням Донбасу є такі люди, як Леонід Грановий — перший директор елітної української школи в Донецьку, багато інших людей, які творять справжню історію нашого краю. От хоча б ті жителі містечка Дружківка, які виступили нещодавно проти закриття Будинку культури у своєму селищі і домоглися свого. Усі негативні стереотипи про Донбас необхідно змінювати, адже вони у первинній своїй суті не відповідають дійсності, бо для нас, донецьких, і для вас, подолян, Україна єдина держава, як би хто не хотів нас роз’єднувати…
Розмовляв Богдан ТЕЛЕНЬКО
Фото Миколи Шафінського