Свою недавню перемогу на чемпіонаті Європи, що проходив у Тбілісі, спортсменка з вільної боротьби Аліна Стаднік сприймає як чергову сходинку на шляху до своїх майбутніх перемог. Зараз борчиня відпочиває, насолоджується буденними сімейними справами, присутністю чоловіка Романа, з яким дуже часто доводиться розлучатися через спортивні збори. Наша з нею розмова.
Свою недавню перемогу на чемпіонаті Європи, що проходив у Тбілісі, спортсменка з вільної боротьби Аліна Стаднік сприймає як чергову сходинку на шляху до своїх майбутніх перемог. Зараз борчиня відпочиває, насолоджується буденними сімейними справами, присутністю чоловіка Романа, з яким дуже часто доводиться розлучатися через спортивні збори. Наша з нею розмова.
— На чемпіонаті Європи-2011 у Дортмунді я здобула срібну медаль і мріяла про золото, нині його виграла.
— Зазвичай, спортсмени кажуть, що важко перемагати останнього суперника.
— А мені навпаки найскладнішою здалася перша сутичка.
— Треба було налаштуватися та набратися спортивної злості?
— Мабуть. Моєю суперницею була росіянка Світлана Бабушкіна, чинна чемпіонка Європи і віце-чемпіонка світу серед молоді. Потім я боролася з білорускою Галиною Левченко, призеркою гран-прі Медведя. І вона також не вистояла й пропустила мене до півфіналу. Третім суперником випала польська борчиня Дарина Урсула Осока, я з нею боролась у фіналі Київського турніру і тоді вона також поступилася. Фінальні змагання, як завжди, найбільш емоційні. Кожен спортсмен знає, що головне його завдання — перемога. У фіналі мене чекала зустріч з ізраїльською борчинею Іланою Кратіш, яка тренується у Львові. Цього року вона стала переможницею Київського турніру в категорії 63 кг. Але я з нею швидко розправилася, адже не могла підвести команду і тренера!
— До речі, жіноча збірна на цих змаганнях має кращі командні результати, ніж чоловіча.
— Так, жіноча збірна вже третій рік перша, а команда чоловіків посіла третє місце.
— Чоловіки-вільники слабші за жінок?
— Я б так не сказала. В них усе набагато складніше, зокрема й вимоги.
— Ти — донеччанка, а стала хмельницькою невісткою. Почуваєшся комфортно на Західній Україні?
— Цілком. Тут моя сім’я. Я тепер Стаднік. І тепер Хмельницький — моє рідне місто. А виступаю я за два міста — Донецьк та Хмельницький.
— Розкажи, будь ласка, трохи про себе.
— Я народилась у Росії. Коли мені було сім років, батьки переїхали на Донеччину, до родичів. Жили ми в Дніпродзержинську. Секцію вільної боротьби я вибрала в десять років. Батьки не перечили, бо думали, що це не серйозно і не надовго. І як тільки я впаду на килим — залишу тренування. Але так не сталося. Мені подобалося займатися, раділа, коли тренер Ігор Білоконь хвалив мене й казав, що я дуже здібна. Перші мої змагання сталися через два тижні тренувань. Звичайно, я тоді програла. Але через місяць на чемпіонаті міста в категорії 32 кілограми виграла третє місце, а через два місяці на змаганнях в Артемівську завоювала своє перше місце. Потім були різні чемпіонати — міста, області. В 2004 році ми змагалися в Броварах на турнірі “Дружба”. Першу свою сутичку я програла. І дуже добре запам’ятала суперницю… Взагалі я пам’ятаю всі свої сутички і суперниць. Зорова пам’ять, навіть мимоволі, фіксує деталі, обличчя… Той турнір все-таки виграла, ставши третьою в Україні серед кадетів, але не в своїй віковій категорії, а серед діток 1987 року народження (я народилася в 1991 році), виконала норматив кандидата в майстри спорту. Цього ж року мене запросили вчитися в Донецьке училище олімпійського резерву.
— І почалося самостійне життя?
— Так, поряд не було ні мами, ні батька. А був тренер, були серйозні тренувальні заняття і вчителі-предметники.
— А час на навчання залишався?
— Його й справді було мало. Тренування виснажували, але мені подобалося вчитися, я була старанною, виконувала всі домашні завдання. Правда, до завдань частіше бралася на перервах, між уроками, але училище закінчила з червоним дипломом. Думаю, якби в моєму житті не переважив спорт, обов’язково стала б правознавцем. Просто розумію, що юриспруденція вимагає високого професіоналізму, досконалого оволодіння професією. Зараз у мене на це немає часу, бо я весь час у роз’їздах: як не на тренуваннях, то на змаганнях. Нині навчаюся на другому курсі фізкультурного факультету в Донецьку, але планую перевестися в Кам’янець-Подільський державний університет ім. І.Огієнка, аби їздити на сесії разом з чоловіком Романом, він уже третьокурсник цього вузу.
— Якою мовою ти частіше спілкуєшся (запитую, бо Аліна час від часу переходить на російську — авт.)?
— У Донецьку, звичайно, більше спілкувалася російською, але з українською не маю жодних проблем. Я ж українка! Україна — моя Батьківщина.
— Як же далі складалася твоя спортивна кар’єра?
— Мені довго не вдавалося підкорити норматив майстра спорту і я дуже переживала. А потім у 2008 році виграла чемпіонат України серед дорослих, а на молодіжному чемпіонаті була другою. Того ж року перемогла на чемпіонаті України серед кадетів і стала другою срібною призеркою Європи серед кадетів та дорослих. За рік я виконала норматив майстра спорту п’ять разів! У 2009 році виграла чемпіонати України і серед молоді, і серед дорослих. Брала участь у першому своєму чемпіонаті світу серед юніорів і виграла, а в 2010 році повторила результат, вигравши чемпіонат світу. Наступного року стала срібною призеркою чемпіонату Європи серед дорослих, першою — серед молоді, третьою — на чемпіонаті світу серед молоді та п’ятою — серед дорослих. У 2012 році я боролася в Канаді і стала п’ятою на кубку світу, а на кубку світу в Японії — третьою в особистому заліку. 2013 рік складається також вдало. В лютому виграла престижний ХІХ Київський міжнародний турнір з вільної боротьби, а в березні здобула золоту медаль чемпіонату Європи.
— Ти маєш якісь свої особливі прикмети, коли виходиш боротися?
— Не знаю чи це прикмета, але я завжди йду на зважування в синьому трико.
— Серед колег-спортсменів у тебе є кумири?
— Для мене кумири — мої родичі: Андрій та Марійка Стадніки. Я на них рівняюся і хочу досягти не менших результатів. І взагалі сім’я Стадніків: від батька Володимира Станіславовича і мами Ростислави Володимирівни — дуже спортивна. Для мене вони — найкраща підтримка. Особливо чоловік. Я навіть кажу, що половина моєї останньої нагороди належить йому.
— А як ви познайомилися?
— Познайомила нас Маша (старша невістка — авт.). Спочатку ми рідко спілкувалися, потім частіше. А коли знову зустрілися (через півроку!), то зрозуміли, що не хочемо розлучатися. В 2011-ому одружилися, хоча мій донецький тренер був категорично проти. Він переконував, що це шкодитиме моїй кар’єрі. Але я не послухала…
— Хмельницький тобі подобається?
— Гарне, спокійне й затишне місто.
— А з чоловіком у вас багато спільного?
— У нас однакове ставлення до спорту. Роман також займається вільною боротьбою і є кандидатом в майстри спорту. Ми захоплюємося кіно і готові йти на прем’єрні покази навіть на перший ранковий сеанс. А ще ми любимо однакові пісні та машини. Тільки я погано воджу (сміється). Але Ромка обіцяє мене потренувати, аби мала більше впевненості. Все це в планах.
— Чи хотіла б ти поборотися зі своїми знаменитими родичками — Марією та Яною, яка живе в Великобританії?
— З Марійкою я вже колись боролася, але вона цього не пам’ятає. Мені тоді було 14 років. Вона виграла першість, а я стала третьою. А з Яночкою ми бачилися на чемпіонаті в Грузії. Боремося в різних вагових категоріях, тож змагатися зараз нам не світить. А от вболівати одна за одну — це завжди…
Розмовляла Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: Аліна та Роман Стадніки
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО