Нещодавно під час зустрічі Президента України з кандидатами на посади голів райдержадміністрацій прозвучало твердження, котре викликало в українців і здивування, і обурення. Янукович зазначив: “Ми не винні, що 20 років Україна не модернізувалась… Йшла боротьба за владу”. Можна було б його зрозуміти, якби автор цих слів був новачком у політиці, урядовцем, котрий протягом 20 років не боровся за владу і не перебував на найвищих в країні посадах. Така людина, справді, не мала б стосунку до дій своїх попередників — борців за трон чи крісла. Але ж пан Янукович не вчора прийшов у велику політику і, зрештою, не сьогодні отримав можливість розпочати модернізацію країни.
Нещодавно під час зустрічі Президента України з кандидатами на посади голів райдержадміністрацій прозвучало твердження, котре викликало в українців і здивування, і обурення. Янукович зазначив: “Ми не винні, що 20 років Україна не модернізувалась… Йшла боротьба за владу”. Можна було б його зрозуміти, якби автор цих слів був новачком у політиці, урядовцем, котрий протягом 20 років не боровся за владу і не перебував на найвищих в країні посадах. Така людина, справді, не мала б стосунку до дій своїх попередників — борців за трон чи крісла. Але ж пан Янукович не вчора прийшов у велику політику і, зрештою, не сьогодні отримав можливість розпочати модернізацію країни.
Ще десять років тому, за часів прем’єрства Віктора Федоровича, така можливість могла стати реальністю. Чому не стала? Заважав тодішній Президент? Але вже три роки пан Янукович сам є Президентом, а модернізація так і не розпочалася. Малий відрізок часу для того, щоби розпочати? А скільки того часу потрібно, щоби запустити процес модернізації країни? Дві, три президентські каденції чи більше?
І де конкретний документ, в якому були б детально розписані реальні шляхи і періоди цього оновлення? Його нема. Після трьох років господарювання нинішній уряд спромігся лише скласти Програму активізації розвитку економіки.
Наші керманичі використовували й, очевидно, продовжують використовувати застарілі підходи до розв’язання проблем розвитку економіки. Як і в колишні “добрі” часи соціалістичного господарчого реалізму, на урядові завдання стосовно “активізації”, “поглиблення” і “прискорення” низові структури влади відповідають численними заходами, планами дій, графіками та іншими документами, націленими на “забезпечення” і “сприяння”. У такий спосіб, думається, буде їхнє реагування і на ту Програму “активізації”, яку підготував уряд Азарова. Бюрократичний персонал владних структур усіх рівнів добре вміє розробляти подібні прожекти. І робить це вже протягом багатьох років.
Та відчутного руху в напрямку розвитку нашої економіки, наближення рівня життя українців до європейських показників нема. Чому? Чи не тому, що більшість з отих урядових завдань (реформ, ініціатив тощо) не відповідає можливостям нинішньої системи управління державою — системи, що давно, ще з самих початків існування незалежної України перебуває в глибокій кризі?
Чому численні радники й експерти, які працюють на уряд і вважаються неабиякими фахівцями, не аналізують і не оприлюднюють справжні причини невиконання багатьох урядових документів, прийнятих протягом останніх років? Адже на розробку і впровадження цих рішень, постанов, указів та на здійснення контролю за їх виконанням витрачено чимало державних коштів!
Прикладом урядових рішень, які так і не втілились у реальне “покращення” є Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки. “Шляхом європейської інтеграції”, схваленої Указом Президента України від 28 квітня 2004 року №493/2004. Цей стратегічний документ був прийнятий, як зазначено в Указі, “з метою реалізації стратегічних пріоритетів економічного та соціального розвитку України щодо забезпечення сталого економічного зростання, утвердження інноваційної моделі розвитку, соціальної переорієнтації економічної політики, створення передумов для набуття Україною членства в ЄС”.
Хто ж і у який спосіб відповів за таку “реальність” і “дієвість” цієї Стратегії? НІХТО і НІЯК. Натомість керівник тієї групи, котра випустила у світ цю розробку-утопію, став Президентом країни і нині, перебуваючи на цій посаді ось уже три роки, не моргнувши оком, заявляє: “Ми не винні…”. Що це — зізнання у власній неспроможності організувати побудову сильної держави чи незграбні намагання скинути з себе відповідальність за ганебний стан країни? У будь-якому разі це твердження свідчить про те, що безвідповідальність можновладців набула вже зухвало-відкритої форми.
Маємо визнати: українській владі протягом усіх років незалежності бракувало далекоглядності й рішучості. Інакше не народжувалися б документи на кшталт згаданої Стратегії і давно були б проведені справжні реформи, які дали б людям відчуття захищеності, стабільності, гідності. І починались би такі реформи з першочергової дії — аналізу проведення в країні приватизації і оцінки її результатів. Адже експерти (принаймні, більшість) дійшли єдиної думки: ганебний стан, у якому нині перебувають українське суспільство і його інститути, є результатом проведення приватизації і розвитку бізнесу по-українськи, тобто з використанням непрозорих механізмів і прямого обману.
Плоди цих примітивних уявлень та сліпого копіювання моделей “успішних” держав ми нині і пожинаємо. Той, хто взявся керувати зведенням державної будівлі і робив це за чужими проектами, привів нас до закономірного в ході такого бездумно-сліпого будівництва результату, а саме: ми маємо сьогодні не державу, а потворного мутанта — олігархічно-корупційного, політично-аморального, безсистемного в своїх діях і безвідповідального перед народом, із сировинно-транзитною економікою та хворим суспільством.
Олігархічні клани та сім’ї безсовісно й нагло перерозподіляють між собою все, що є в країні, лицемірно прикриваючись гаслами про демократію і реформи. Ті ж політичні групи, які називають себе опозицією, наразі не усвідомили очевидну істину: бізнес не спроможний перетворити населення в народ і побудувати державу, що відповідала б вимогам сучасного часу і тим паче викликам майбутнього. Він у змозі лише забезпечувати функціонування фізичного організму країни і повинен це робити в жорстких рамках закону.
Нині ж ми всі є свідками того, що законодавство безкінечно корегується бізнесово-політичними угрупованнями “під себе”. Тож відсторонення цих груп від влади — необхідність, яку можна назвати історичною. Не треба бути провидцем, щоби передбачити, що рано чи пізно ця необхідність обов’язково реалізується, бо такий виклик часу.
Любов ЧУБ