Олександр Чернов, мабуть, не потребує додаткових представлень для наших читачів, адже у “Проскурові” він доволі частий гість. Відомий колекціонер і антиквар, історик, краєзнавець, він відносно недавно став директором музею-бібліотеки Подільського Товариства імені Григорія Сковороди, в якому вже зумів організувати за короткий час дві виставки: у березні минулого року експозицію з власної колекції під тематичною назвою “Подільська мадонна”, а нещодавно до 290-річчя видатного філософа експозицію зі своєї приватної колекції старожитностей. Щоправда, нещодавно, під час урочистостей до 120-річчя Патріарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого в облфілармонії можна було познайомитися і з частиною його зібрання ікон…
Олександр Чернов, мабуть, не потребує додаткових представлень для наших читачів, адже у “Проскурові” він доволі частий гість. Відомий колекціонер і антиквар, історик, краєзнавець, він відносно недавно став директором музею-бібліотеки Подільського Товариства імені Григорія Сковороди, в якому вже зумів організувати за короткий час дві виставки: у березні минулого року експозицію з власної колекції під тематичною назвою “Подільська мадонна”, а нещодавно до 290-річчя видатного філософа експозицію зі своєї приватної колекції старожитностей. Щоправда, нещодавно, під час урочистостей до 120-річчя Патріарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого в облфілармонії можна було познайомитися і з частиною його зібрання ікон…
— Історія справді цікава, бо там я запримітив занедбану вазу, яку доставили в музей з якоїсь військової частини, де у ній солдати чай заварювали, а коли у неї випало дно, то викинули на смітник. Мене цей загадковий предмет зацікавив і я з дозволу своїх старших колег взявся вдома відмивати його і відтирати всіма наявними тоді хіміко-побутовими речовинами. Те, що відкрилося моїм очам, викликало шок, бо то була імператорська ваза, якої нині і в Луврі не знайдете, тож довелося у музей її доставляти вже під охороною. Скоріш за все, це артефакт з колекції князя Сангушка, який, як відомо, жив у наших краях і був колись ад’ютантом у Наполеона Бонапарта. І знаєте, такого добра у наших краях ще досі немало, про що свідчить і моя приватна колекція антикваріату. Все це ті часточки скарбів, які були розграбовані у часи громадянської війни та Другої світової.
— Знаю, що у вас є чимало й інших подібних “відкриттів”, як-от альбом з гравюрами Антоніо Каналетто, одного з найзнаковіших італійських художників XVІІІ століття, який ти придбав у одного з високопоставлених відставних чинів КДБ.
— Це дуже цікава колекція, якої нема нині у наших найвідоміших музеях. До речі, за гравюрами племінника та учня цього художника Белотто, який був придворним художником польського короля, відбудовувалася після війни Варшава. А взагалі кожен артефакт моєї колекції має свою історію, яка дістає своє продовження і в наші часи. Про розстріляне розп’яття з моєї колекції дуже проникнено описала у “Подільських вістях” Тетяна Слободянюк. Адже справді багато з цих експонатів я знаходив на звалищах, руїнах храмів, палаців або купував, деколи за безцінь у перекупників на “блошиних” ринках багатьох міст, вимінював у своїх колег-антикварів. Повторюсь, ми буквально ходимо і нині по великих багатствах нашої історико-культурної спадщини через те, що у державі немає чітко окресленої політики у сфері духовності. На моє переконання, без національного підґрунтя наша культура взагалі приречена.
— Як продовження цієї думки, хочу запитати тебе, зокрема, про колекцію стародруків, частину яких ти виставив нині у музеї імені Г.Сковороди.
— І не випадково, бо багато з тих артефактів є сучасниками великого українського філософа. Тішуся з того, що серед них богословські видання Почаївської лаври, які у ХVІІІ столітті переважали якістю друку книги, що видавалися у Львові Ставропігіївським братством, тому що при їх друці вже використовували так звані мідеорити при виготовленні книжкових гравюр, малюнків. У Львові на той час користувалися ще дереворитами, які знижували якість такого друку, що можна побачити, оглянувши “мого” “Апостола” зі Львова та “Служебника Івана Филиповича” з Почаєва. До речі, в силу кон’юнктурних політичних причин через те, що Почаївська лавра до початку 1830-х років була греко-католицькою святинею, в радянські часи дослідники цього “не помічали”, “забуто” ці факти і сьогодні. А в моїй колекції є ще унікальна колекція гравюр знаменитих почаївських майстрів ХVІІІ століття Адама і Йосипа Гочемських, яких також з цих причин не хочуть досі визнавати, хоч їх популярність у свій час була феноменальною і за їх артефактами нині полюють антиквари.
Серед згаданих стародруків є філософські книжки, давньогрецькі трактати, літературні твори тієї епохи, особлива моя гордість — відома “Історія Малої Росії” 1842 року історика Д.Бантиш-Каменського, особливо її третя частина. Вчитайтеся у її підзаголовок: “Об избрании Мазепы до уничтожения гетьманства”. Завважте, не “упразднения” чи скасування, а “уничтожения”, де цей історик попри всю тенденційну критику на адресу Мазепи не відмовляється від захоплюючого відгуку про його меценатські заслуги.
— Ви наголошуєте на тому, що навіть вітчизняний антикварний ринок ще не навчився цінувати подібні національні артефакти.
— На жаль, це так, і тенденція ця зберігається, хоч якраз справжні поціновувачі наших старожитностей це розуміють, хоча це наше багатство зберігається більше у приватних колекціях. Я ж, даруйте за пафос, своєю скромною діяльністю пропагандиста нашої культури пробую поділитися з суспільством, як це не є накладно для мого сімейного бюджету. Це, якщо хочете, і моя відповідь тому засиллю псевдокультури, яке нині йде, як на мене, цілком сплановано під егідою того ж виставкового центру Віктора Пінчука, куди відверто перекривають доступ українським модерністам, авангардистам, де ви не побачите експозицій на національних зразках. Кажу це і під враженням недавньої своєї екскурсії у цей центр, яку одразу перервав, побачивши псевдомистецький витвір із зображенням відвертого сексуального акту людини з твариною. Думаю, ідеологи такого наступу на нашу духовність знають, що роблять, адже з деградованою нацією простіше справитись, обкрадаючи і її національні економічні багатства, чи не так?
— Доречно буде запитати, як формувався у тобі подібний культурологічний світогляд, адже, наскільки знаю, пане Олександре, ти розпочинав свою трудову діяльність як “технар”?
— Це окрема тема, хоча, насправді, було у мене на початку і Красилівське ПТУ, приміщення якого розміщувалося в маєтку тамтешнього відомого колекціонера-шляхтича Еріка Маньківського, який, до речі, ще у 1860 році видав перший альбом “Подільська вишивка”. Потім закінчив Одеський технікум нафти і газу і навіть попрацював провідним інженером-енергетиком на Красилівському машинобудівному заводі. Та зіткнувшись там з радянською дійсністю, обманом, у Кам’янці здобув історичну освіту. Багато, мабуть, для мене важила тут історія власної родини, яка зазнала комуністичних репресій, а через це і міцніло відчуття закоріненості у рідну землю. Хоча, зізнаюся, все це формувалося за багато років власних шукань, якщо хочете, себе самого і цей процес, як я вважаю, далі продовжується.
До речі, унікальний вплив на мене справив випадок у Німеччині під час моїх заробітчанських мандрів у 1990-х роках. Там я випадково одержав замовлення від одного заможного баварця на реставрацію його фамільної скрині, за яку він мені заплатив, як я вважав, так щедро, що я відмовився брати всю цю суму, пам’ятаючи, що вдома тоді заробляв по 5-10 доларів у місяць. Той чоловік на мене образився, зауваживши з обуренням, що я варвар і не розумію, що ця скриня є духовним оберегом його роду впродовж кількох століть. То був урок для мене на все життя. Нам би навчитися так мислити і діяти у масштабах власної країни.
— І традиційне запитання про твої, зрозуміло, виставкові плани.
— Радий, що в особі голови Подільського Товариства ім. Г.Сковороди Михайла Чайковського впродовж багатьох років маю однодумця. Саме музей є нині тим культурницьким центром, де, насамперед, бачу власні експозиції. Тішити себе тим, що держава чи якийсь потужний меценат допоможуть у створенні, бодай, приватного музею цих моїх артефактів, не доводиться, хоча їх нині вистачило б на повноцінну музейну експозицію. А тому буду і далі просувати свої експонати власними силами. В найближчих планах — виставка в Івано-Франківську, маю запрошення на 2014 рік на персональну виставку у Національній мистецькій галереї у Львові. До речі, не збираюсь припиняти своєї співпраці з церквами, навчальними закладами, найперше, з колективом ХІСТ університету “Україна”, багато зі своїх експонатів релігійного змісту вже подарував церкві.
— До цієї теми ми обов’язково ще повернемося, а перед Різдвом хочу звернути увагу на виносну ікону з твоєї колекції Йосипа Обручника з маленьким Ісусиком на руках, яку вперше тут побачив.
— Ця ікона датується також сковородинським ХVІІІ століттям і належить до іконописної школи українського бароко. Знайшов її у Чернівцях, хоча вона потребує значної реставрації. Проте подібного обрамленого квітами образу Йосипа Обручника ще не зустрічав і в цьому оригінальність ікони. Цікаво, що вона двостороння, бо з іншого боку бачимо затонований образ Богоматері. Зверніть увагу й на іншу ікону Йосипа Обручника. На перший погляд, дуже примітивний стиль її написання, який одна відома одеська мистецтвознавиця відносила до народного кітчу і навіть критикувала мене спершу за те, що я її виставив у своїй експозиції ікон в Одесі. Я їй тоді порадив подивитися декілька хвилин в очі зображеному Йосипу Обручнику. А вже по приїзду додому, думаєте, не передавав фото цієї ікони цьому науковцеві, яка після її споглядання втратила спокій?
Як на мене, то саме таку реакцію і повинна викликати у кожного з нас наша минувшина, бо доки вона у нас є в душах, серці, доти ми, українці, будемо людьми духовними.
Розмовляв Богдан ТЕЛЕНЬКО
Фото Миколи Шафінського