І хоч мова піде у мене, насамперед, про представницьку її гілку, тобто Верховну Раду, проте однаково цей висновок про небезпеку влади стосується і її виконавчої складової, звідки, власне, і йдуть нині найбільші загрози. Кажу тут про Закон “Про Всеукраїнський референдум”, який наш парламент всупереч елементарній політичній логіці, хоч і не мав на те навіть морального права, а таки прийняв минулого тижня. І це вже…
І хоч мова піде у мене, насамперед, про представницьку її гілку, тобто Верховну Раду, проте однаково цей висновок про небезпеку влади стосується і її виконавчої складової, звідки, власне, і йдуть нині найбільші загрози. Кажу тут про Закон “Про Всеукраїнський референдум”, який наш парламент всупереч елементарній політичній логіці, хоч і не мав на те навіть морального права, а таки прийняв минулого тижня. І це вже стало якоюсь злою традицією для українського парламенту, коли під завісу своєї каденції старі-нові нардепи залишають своїм наступникам подібні міни сповільненої дії, які, власне, їм і треба буде знешкоджувати.
Чому разом з нинішньою Верховною Радою, а точніше з її провладною більшістю, покладено відповідальність за прийняття цього законопроекту на діючу владу, сподіваюсь, ви, шановні читачі, здогадуєтеся? Адже зрозуміло, що, не досягши очікуваного успіху на парламентських виборах, на нашій Банковій вирішили перестрахуватися цим, вочевидь, антиконституційним законом, який, не сумніваємося, наш гарант Основного закону підпише. А як інакше, якщо новий закон про референдум розв’язує, насамперед, йому руки, діяти, навіть поза парламентом, в утвердженні своєї влади на власний розсуд?
Невже все так небезпечно? Судіть самі: якщо на референдумі нині можна буде змінити або ухвалити Конституцію, хоч чинна у статтях 154-158 визначає, як її можна змінювати, тобто все решта не що інше, як узурпація влади. Можна за цим законом країти територію нашої держави на основі так званого ратифікаційного референдуму, виносити на нього навіть якісь законопроекти, тобто в одну мить підняти інтелектуальну планку всіх виборців країни до професійних законодавців, що чинною Конституцією не передбачено. І можна лише здогадуватись, що у подібній каламутній референдумній водичці можна замутити.
А ще цікаво, що ніхто з тих, хто спробує ініціювати подібний референдум, ніякої відповідальності за його невдачу не несе — ні політичної, ні матеріальної. Це у Франції, скажімо, президент де Голль у 1962 році зініціював референдум, на якому програв з 48% підтримки й одразу пішов у відставку, а з наших ініціаторів, як з гуся вода.
Тож, якщо зважати, якими брудними на адмінресурс та маніпуляції були недавні парламентські вибори, можна собі уявити, як наша влада спроможна організувати подібне референдумне волевиявлення наших громадян. Справді, скандали на найбільш проблемних округах, свідками яких ми стали у прямих телеефірах, будуть лише квіточками, хоча про їх перебіг у себе на місцях знаємо не менш разючу правду. А тому доводиться визнавати, що наша влада стає все небезпечнішою для демократичних процесів в Україні, для нашої свободи слова і, що найбільше насторожує, аж ніяк не збирається, як, можливо, дехто в опозиції мислить, здаватися, даруйте, переформатовуватися, сідати зі своїми опонентами на переговори. Поки що у неї в активі лише тупа сила й агресивна тактика, за якою жодної стратегії, у якій би був присут-ній загальнонаціональний інте-рес, принаймні, я нині не бачу.