Ірина Мерлені хоче стати бізнес-вумен та ще не раз мамою
Ірина Мерлені — заслужений майстер спорту. 30 років. Олімпійська чемпіонка Афін та бронзова призерка Олімпійських ігор у Пекіні. Має в своєму арсеналі три золота з чемпіонатів світу та два — з чемпіонатів Європи. Вигравала кубок світу, всесвітню універсіаду…
Після Олімпіади нам вдалося зловити Мерлені в рідному Хмельницькому. На інтерв’ю зірка запрошує до батьківського будинку. Тут знайомлюся з його господарями — Тетяною Олександрівною та Олексієм Володимировичем — мамою і татом борчині, а також двома найважливішими чоловіками її життя — синами: п’ятирічним Артуром та півторарічним Адамом. Двійко цих непосидючих та жвавих малюків не лише склали нам компанію під час розмови, але й весь час веселили кумедними витівками.
— Ірино, ви віддали боротьбі половину свого життя: прощатися складно?
— Зав’язую з кар’єрою, але не з боротьбою. Покидаю великий спорт щасливою, бо знаю: кожен, навіть найменший шанс, використала максимально. Виступати не буду, але тримати себе в формі потрібно. Навіть у батьківському домі маємо невеличкий спортзал: тренажери, килим, а тому, як і раніше, без тренувань ні дня.
— І після перших, і після других пологів усіх мучила одна і та ж дилема: буде Мерлені в олімпійському строю чи ні?
— Двічі олімпійські амбіції взяли верх над декретом. З підготовки до Пекіна в мене випало лише півтора року: після народження Артурчика не пошкодувала свого здоров’я і повернулася до професійної кар’єри дуже стрімко. Олімпіада-2008 мала стати останньою, бо відчувала — фізично вже трохи здаю позиції. Тому відійшла від спорту, хоча в глибині душі не переставала марити Лондоном. Коли дізналася, що виношую під серцем Адама, подумала: от усе й стало на свої місця. Але через місяць після появи сина (народився він торік у березні — прим. авт.) шви кесаревого розтину зажили і я вже була в залі. Але під час вагітності погладшала до 75 кілограмів.
— Якби не зайві кілограми, третьої Олімпіади не було б?
— Починалося все з них, а закінчилося Лондоном. Якби хтось із наших дівчат у ваговій категорії 48 кг на чемпіонаті світу взяв ліцензію, не стала б переходити дорогу. А так місце було вакантним. У грудні поїхала на всеукраїнський турнір ім. І.Нікіфорова. Було не легко, але в рідній стихії. І після трьох років перерви я перемогла! Через місяць взяла перше місце на красноярському гран-прі, ще через два тижні — срібло міжнародного київського турніру, а потім — олімпійську ліцензію.
— Для Мерлені немає нічого неможливого…
— Досвід нікуди не дівся. Чого не скажеш про фізичні кондиції: я ще ніколи не працювала так важко і так багато, як останні вісім місяців. Із трьох підготовок до Олімпіад — ця була моя найкоротша, але найскладніша.
— Після програшу за третє місце американці ви спілкувалися з журналістами в доброму гуморі та з посмішкою. Невже зовсім не засмутилися?
— Дуже хотіла завершити кар’єру дворазовою олімпійською чемпіонкою, вірила в себе до останнього, але суперниці мене перевершили. Певно, цих восьми місяців справді було замало, але я вижала з себе максимум. Якби могла зробити більше — зробила б.
— Ще в Лондоні ви сказали, що хочете втретє стати мамою…
— Можливо, і вчетверте… З чоловіком мріємо про донечку. Але спочатку треба відпочити. У вересні з сім’єю поїдемо на десять днів у Хорватію.
— Хлопчики раді, що мамуся нарешті вдома?
— Не відходять від мене, особливо молодший, ні на крок. Ці місяці бачилися рідко, день-два між зборами. Як завжди, за моєї відсутності, синами займалася мама, за що їй величезне спасибі.
— Малі вже проявляють спортивний характер?
— Гени беруть своє: сини в нас справжні енерджайзери. В цьому році хочемо обох віддати в дитячий садочок. Ще трохи підростуть — підуть на плавання. З чоловіком вирішили, що до 12 років хлопці ходитимуть у басейн, витягуватимуться. А потім виберуть собі якусь секцію. Якщо це буде вільна боротьба, я не проти. Досвіду маю предостатньо, буду їх тренувати, можливо, ще діток наберу.
— То в чому формула успіху Ірини Мерлені?
— У шаленій любові до боротьби та трудоголізмі. Роки, день у день я працювала в залі, ніби навіжена. За кожну свою нагороду була готова вмерти, а тому жертвувала всім. Спортивний голод трохи втамувався після Афін, коли стала олімпійською чемпіонкою. На той момент від боротьби я взяла все, що хотіла. Мала медалі і славу, про які навіть не мріяла. Але вони ніколи не порівняються з тим, що з’явилося пізніше: чоловіком та двома синочками. Вони внесли в моє життя найголовніше — справжнє жіноче щастя, з яким мерк-нуть усі нагороди світу.
— Не переживаєте, що про вас — всенародну улюбленицю, тепер можуть забути, уваги журналістів стане менше?
— Зараз мене запросили знятися в рекламі памперсів, телешоу “Мій зможе”, а також на обкладинки двох журналів. Але все це скороминуче, окрім рідних та близьких, які завжди поруч, і це — найважливіше. Мені й самій цікаво, чим займатимуся на “пенсії”, в якому місті житиму? Поки з відповідями на ці запитання ще не визначилася. Можливо, почну власний бізнес, стану тренером тощо. Але точно знаю — не пропаду.
Ольга Цимбалюк