“Ось тобі і театр”. Ця репліка Кості Трепльова з п’єси Антона Чехова “Чайка” пригадалася мені одразу по закінченню вистави “Він і Вона” Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Старицького. Поставила цей психологічний етюд Олександра Штейна заслужена артистка України Лариса Курманова. Мене охоплює хвилювання і тепер, коли я пишу ці рядки. А в залі не зміг втримати сліз. Вистава — диво! Давно, давно не переживав я нічого подібного. Нарешті в приміщення мого рідного театру повернулося Мистецтво! Повернувся Театр! Повернувся, завдячуючи Ларисі Курмановій та її колегам: заслуженому артисту України Степанові Бортнічуку, артистам Валерію Купченку і Вірі Резнік.
“Ось тобі і театр”. Ця репліка Кості Трепльова з п’єси Антона Чехова “Чайка” пригадалася мені одразу по закінченню вистави “Він і Вона” Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Старицького. Поставила цей психологічний етюд Олександра Штейна заслужена артистка України Лариса Курманова. Мене охоплює хвилювання і тепер, коли я пишу ці рядки. А в залі не зміг втримати сліз. Вистава — диво! Давно, давно не переживав я нічого подібного. Нарешті в приміщення мого рідного театру повернулося Мистецтво! Повернувся Театр! Повернувся, завдячуючи Ларисі Курмановій та її колегам: заслуженому артисту України Степанові Бортнічуку, артистам Валерію Купченку і Вірі Резнік.
Я називаю театр, який носить ім’я Старицького, своїм не випадково. Бо народився і виріс у Хмельницькому. Це мій дім: і місто, і храм драматичного мистецтва. Зі сценою, де чарували актори Генріх Фігурський, Ян Жулкевський, Віктор Карась, Наталя Наталова, Ніна Ніколаєва, режисери Віталій Карпенко, Зіновій Шеремета, Юрій Старченко, Едуард Мірошник, Анатолій Літко, пов’язані мої перші мистецькі враження. Тут — початок формування естетичного мислення, коріння відчайдушного рішення і самому ступити на театральну стезю. “Там, там под сению кулис молодые дни мои неслись”, — можу за Олександром Пушкіним повторити і я. Сподіваюсь, мої старші брати-українці не порвуть мене за цитату російською. До речі, в Хмельницькому театрі ставили і російську класику. Хіба можна забути виставу за п’єсою Олександра Островського “Ліс” і неперевершений дует Карася-Жулкевського в ролях трагіка Несчастлівцева і коміка Счастлівцева?!
Хмельничани любили свій театр. Не пам’ятаю прем’єри, яка б не збирала аншлаг. Йдеться не про організовані аншлаги. Городяни без адміністративного примусу відвідували вистави петровців (у ті далекі часи театр носив ім’я Г.Петровського).
Акторські покоління змінювались. Естафету в корифеїв прийняли і стали справжніми майстрами Микола Валівоць, Леонід Диса, Лариса Курманова, Лариса Власенко, Ігор Сторожук, Микола Нелюба, Степан і Раїса Бортнічуки, Сніжана Туткевич-Самойлова, Анатолій Остапенко. Поряд з ними розквітають таланти молодих — Олександра Віта, Ярослава Дмитрика. Багато потрібно чорнил, щоб перерахувати всіх.
І тому нестерпно боляче було дивитися, як хмельницький театр обсіли, наче віруси, усілякі “зайди”. Здійнялося щось на зразок біснування! Хлопчисько, у якого під носом замість вусів ще молоко булькало, береться за постановку “Ревізора” М.Гоголя. Микола Васильович — релігійний мислитель. Таких у світі драматургії небагато: Кальдерон, Шекспір, Гете… В “Ревізорі” Гоголь плаче над людьми, які закам’яніли у своїх гріхах та ще й тішаться, не розуміючи, що чинять. Звідси і знаменита німа сцена в п’ятому акті, тобто ота сама закам’янілість. За авторською ремаркою її тривалість — одна хвилина. Для сцени це — вічність! Іншими словами, на нерозкаяних грішників чекає вічна смерть. Ось масштаб режисерського рішення й акторського проживання, заданий автором п’єси. У виставі хлопчиська німа сцена взагалі відсутня. Отже, вистава ні про що. Коли серйозний філософський матеріал ще недосяжний для юного розуму, то це зовсім не означає, що Гоголя можна перетворити на ги-ги-ги…
Ну, а “Аzа-2011”! Що це таке, як не маячня ще одного гастролера, тільки уже київського дядька, на ґрунті п’єси М.Старицького “Циганка Аза”? Якась “хаза”, клоака, в якій біснуються бовдури-металісти, наркомани, повії, місцеві олігархи. Старицькому подібне і в страшному сні, якщо вони на класика української літератури напливали, не могло привидітись. Київський дядько скоротив п’єсу ледь не на половину, аби укласти автора у власне “бачення”. Відомо, що Мікеланджело, творячи свої скульптурні шедеври, відсікав від кам’яної глиби зайве. Мо’, київський дядько й хотів скористатися методом великого італійця, однак, мабуть, не помітив, що “Циганка Аза” і є шедевр, та й розтрощив його.
Нехай вибачить мене читач за розлогий критичний відступ. Проте він був необхідний, щоб окреслити пропоновані обставини, в яких доводиться існувати обласному музично-драматичному театру. Припускаю, що невибагливий глядач, котрий іноді заходить до театру, може задовольнитися примітивними поробками, халтурою: телеящик зробив маскульт нормою. Але інтелігентній людині неприпустимо миритися з… — навіть слово важко підібрати. Сальєризм, дантесівщина — дитячий лемент перед псевдо-“Ревізором” і “Аzою”.
Вистава “Він і Вона” повертає театру ім. М.Старицького його колишню репутацію. Розумієш, що невипадково розташований він на вулиці Соборній. А де ж ще бути храму мистецтва?! Повернення хмельницькій сцені духовного виміру — ось у чому, насамперед, заслуга спектаклю Лариси Курманової. Драматург і режисер пропонують нам замислитись над вічним питанням. Ним людство переймається ще відтоді, відколи дав йому Бог писаний на синайських скрижалях Закон. Це питання — що є Любов? І пропонують вчасно! Телемило сформувало поняття про любов, як про хворобливу чуттєву пристрасть, сверблячку в геніталіях або ж слинявість. Досить поглянути на настінні (наскальні?) любові записки.
У виставі “Він і Вона” любов має євангельський контекст. Відкрийте 15 главу вірш 13 Євангелія від Іоанна: немає більше тої Любові, ніж віддать життя своє за друзів своїх. У виставі Вона переступає через образу, біль, навіть зраду, що їх зазнала від Нього. І все одно вкотре виймає своє серце, щоб прикласти до його пораненого серця. Саме на такій Любові тримається родина, на євангельській Любові стоїть Всесвіт. Ось вам відповідь на запитання, чому сьогодні з трьох шлюбів два розпадаються, чому природні катаклізми трясуть планету: збідніла Любов у людстві…
Заради правди не можу сказати і про недоліки. Актори грають на малій сцені, отже, постійно перебувають на крупному плані. Тому виходити до глядачів у зал, ще укрупнюючи план, на мій погляд, не варто. Оскільки актор у залі всю увагу перебирає на себе і ніби “вимикає” партнера, залишеного на сценічному майданчику. Але попри зазначений недолік, виконавці дуету не фальшують у взаєминах своїх персонажів, щиро, органічно проживають ситуації, задані автором п’єси, що є безперечною заслугою режисера-постановника.
Не буду переповідати виставу. Вона — в репертуарі. Як казав герой іншої п’єси Олександра Штейна “Оплески”: прийдіть і подивіться. А мої оплески — виставі “Він і Вона”. Браво, друзі!
Олександр Матросов