Сучасна молодь, вивчаючи історію Батьківщини або ж рідного краю, чомусь незаслужено залишає поза увагою знакові імена людей, яким ми завдячуємо мирним сьогоденням та нашим життям. Та й взагалі, чи знають хмельничани імена своїх героїв? Чи, йдучи вулицею ім. Вайсера, хтось задумується над тим, ким була ця людина, ім’ям якої названа вулиця?
Сучасна молодь, вивчаючи історію Батьківщини або ж рідного краю, чомусь незаслужено залишає поза увагою знакові імена людей, яким ми завдячуємо мирним сьогоденням та нашим життям. Та й взагалі, чи знають хмельничани імена своїх героїв? Чи, йдучи вулицею ім. Вайсера, хтось задумується над тим, ким була ця людина, ім’ям якої названа вулиця?
На такі роздуми мене наштовхнуло нещодавнє дослідження історичних подій, пов’язаних з життям та подвигом Героя Радянського Союзу Володимира Зельмановича Вайсера. Напевно, мало хто знає, що він — єдиний Герой — уродженець нашого міста. Його життєвий шлях і досі залишається невивченим досконало. Саме ця історична несправедливість — привід нашого дослідження та пошуку, одним з результатів якого стала біографія героя. Розібратися в неточностях біографії нам допомогли племінниця Володимира Зельмановича Бетя Криштун, мешканка нашого міста, внучка його сестри Алла Савицька та учасник бою за ст. Чоповичі, фронтовий товариш Володимира Вайсера, комсорг другого танкового батальйону, нині літератор Семен Цванг, які нині проживають в Ізраїлі.
Володимир Вайсер народився 17 липня 1921 року у Проскурові. Про його родину нам розповіла Бетя Іса-ківна, адже в усіх документах місця, де мають бути відомості про батьків, замальовано чорним. Нам вдалося дізнатися, що батьків Володимира було звати Зельман та Хайка. У нього було ще дві сестри — Бетя, яка померла ще у 1936 році, та Рима. У 1939 році закінчив школу. До лав Червоної армії призваний у 1940 році Біробіджанським райвійськкоматом Єврейської Автономної області. 1941 року родина Вайсерів була евакуйована до Таджикистану, де помер батько. У бойових діях Володимир Вайсер бере участь з 1941 року. У 1942 році закінчив танкові курси в Ульяновську. Воював на Південно-Західному, Донському та Першому Українському фронтах. Командир танка Т-34, молодший лейтенант (дату призначення командиром танка та присвоєння військового звання не встановлено). У складі другого танкового батальйону 111-ї танкової бригади командир танка Т-34 Володимир Вайсер брав участь в оборонних боях за ст. Чоповичі Малинського району Житомирської області 20 грудня 1943 року, де власне здійснив свій подвиг у безпрецедентному бою з ворогом, який рвався знову до Києва.
“Битися до останнього подиху, але станції не здати — такий наказ командира бригади”, — заявив командир танка Вайсер і його екіпаж відкрив точний вогонь по ворогу. Двома пострілами була підбита “пантера”, але ворожий снаряд підпалив танк героя. Вайсер вискочив з танка, особисто загасив вогонь і знову продовжив нерівний бій. Влучними пострілами було підбито ще один ворожий танк і бронетранспортер з піхотою. Ворог зосередив по танку гвардії молодшого лейтенанта потужний вогонь, снарядом танк був підбитий і знову загорівся, були важко поранені механік-водій та радист-кулеметник. Володимир вискочив з танка і знову снігом та шинелями загасив пожежу, витяг з друзями під вогнем противника поранених, надав їм допомогу, після чого знову продовжив бій.
Грізний танк Володимира Вайсера вже не міг рухатись, але герой-командир продовжував вести бій. Декількома пострілами були підбиті “тигр” і “пантера”, але нерухомий танк став мішенню для ворога. Потужним вогнем ворожих самоходок танк все-таки розбили, а гвардії молодший лейтенант Вайсер згорів разом з ним.
Героїчний бій його екіпажу надихнув усіх танкістів, ворог з великими втратами був відбитий, а через два дні наші частини, вимотавши противника, перейшли в рішучий наступ, розвиваючи успіх на Новоград-Волинський.
Гвардії молодший лейтенант Вайсер у цьому бою знищив три танки противника і до 50 гітлерівців.
Увечері 20 грудня 1943 року, коли ворог був відкинутий і бій закінчився, товариші поховали його в селищі Чоповичі.
За проявлені мужність та героїзм при обороні ст. Чоповичі Володимир Вайсер був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, а Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 серпня 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Пам’ять героя-танкіста було увіковічнено. Один з нових танків Т-34, які прибули в корпус, був названий “Володимир Вайсер”. Цей танк з боями дійшов до Праги, довгий час ним командував лейтенант І.Боровін.
По війні в районному центрі Малин збудовано меморіальний комплекс, в якому виділена алея героїв. На ній встановлені бронзові бюсти десяти Героїв Радянського Союзу, які загинули на території району в роки Великої Вітчизняної війни. За клопотанням районної організації ветеранів України від 1 листопада 1993 року до 50-річчя визволення Малинщини від німецько-фашистських загарбників, вулицям міста було присвоєно імена Героїв і на перших будинках вулиць встановлено меморіальні дошки, на яких зазначені їх імена, серед них ім’я Володимира Вайсера.
А в центрі селища Чоповичі знаходиться братська могила, у якій поховано В.Вайсера, на п’єдесталі встановлений танк Т-34 — одна з тих бойових машин, які брали участь в оборонних боях. На броні танка зроблено напис: “Вони зробили все, щоб Вітчизна перемогла. Хай їх подвиги завжди будуть прикладом для кожного патріота, для майбутніх поколінь”. Одна з вулиць селища також носить ім’я Володимира Вайсера. На стеллі, що на Алеї слави Ульянівського танкового училища, нанесено ім’я Володимира Вайсера, випускника училища 1942 року.
У рідному ж Проскурові-Хмель-ницькому десятиліття після закінчення війни ніщо не нагадувало про героя-земляка. Навіть на початку 1990-х, коли місцева влада вирішила перейменувати вулицю імені Жданова і міська єврейська община “Тхія” разом з педагогічним колективом школи, де вчився Вайсер, запропонувала присвоїти вулиці його ім’я, місцева влада не погодилась і вибрала для вулиці ім’я воїна-афганця Пилипчука. Лише після того, як Україна стала незалежною і всі “радянські” вулиці отримали нові імена, вулицю Тельмана, яка знаходиться в безпосередній близькості до вул. Примакова — колишньої Набережної, перейменували на вулицю Вайсера.
На будівлі школи, в якій навчався Володимир Вайсер у 1929-1939 роках, розміщено меморіальну дошку.
Ми повинні усвідомити, що саме завдяки таким людям, як Володимир Вайсер, ми маємо змогу жити в мирному світі. Не знати про подвиг свого земляка — просто сором… А ще зобов’язані цінувати та використовувати кожну хвилину виділеного нам часу, щоб записати живі свідчення очевидців страшної війни — ветеранів, яких з кожним днем стає менше. Можливо, це остання можливість дізнатися правду, почути це з перших вуст очевидців, встановити справжні, достовірні історичні факти…
Дуже шкода, що “непоміченим” торік пройшло 90-річчя героя. Лише час від часу в періодичних виданнях з’являються публікації, де згадується ім’я та історія подвигу Володимира Вайсера. Та хіба цього достатньо? Тому нам варто зробити хоч щось, аби в майбутньому нам ніхто не міг сказати: “Це ті, хто не зміг вберегти пам’ять про найдорожче та наймужніших…”
Вікторія Ковальчук, головний редактор газети “Шкільний вісник” НВК №10