Соціум

Юрій Чикида: “До важкої атлетики я чотири роки співав у хорі…”

Нині мало віриться, що до приходу в спорт Юра Чикида співав…. І не деінде, а у церковному хорі! Коли ж самородок із провінційної глибинки потрапив на очі заслуженому тренеру Володимиру Левчуку, той одразу поставив хлопцеві свій “діагноз” — важкоатлет. Багато кого це розсмішило, мовляв, який із цього малогабаритного підлітка богатир. Але сам Юрко прийняв виклик долі, як і годиться чоловікові, рішуче. І тепер він щотижня піднімає по 200 тонн металу!

Нині мало віриться, що до приходу в спорт Юра Чикида співав…. І не деінде, а у церковному хорі! Коли ж самородок із провінційної глибинки потрапив на очі заслуженому тренеру Володимиру Левчуку, той одразу поставив хлопцеві свій “діагноз” — важкоатлет. Багато кого це розсмішило, мовляв, який із цього малогабаритного підлітка богатир. Але сам Юрко прийняв виклик долі, як і годиться чоловікові, рішуче. І тепер він щотижня піднімає по 200 тонн металу!

— Юро, наше місто за цих кілька останніх років уже встигло стати для тебе рідним, але родом ти з Волині.
— Так, народився я в невеличкому селі Видерта Камiнь-Каширського району. Там і пройшло моє дитинство. Сім’я у нас багатодітна: я в батьків за рахунком п’ятий. Маю ще три сестри і два брати. Тому в нашій оселі завжди було шумно і весело. Зараз усі покинули батьківське гніздечко і збираємося гуртом, на жаль, не так уже й часто. Найбільше прогулів родинних зборів у мене. Мама і нині не може змиритися з тим, що місяцями не з’являюся вдома. Через це іноді трохи бурчить, навіть плаче, але потім заспокоюється, бо знає, що спорт — невіддільна частина мене.

— Кому дякувати за те, що важка атлетика отримала такого талановитого штангіста?
— Життя на “до” і “після” розділив рідний дядько: в минулому майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики. Якось він завітав до нас у гості, але не сам: на оглядини привіз заслуженого тренера Володимира Левчука, який з того моменту став моїм наставником. Фахівець кілька хвилин оцінював мене пильним оком, а потім сказав, що забирає навчатись у Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Ось так я переїхав у Луцьк і почав піднімати штангу. До того моменту я чотири роки співав у церковному хорі, а ще був прислужником у священика.
Попервах зі зростом 1,52 метра і вагою 42 кілограми я навряд чи був схожим на перспективного штангіста. Багато хто брав мене на кпини і не вірив, що з такого дрібного учня буде якийсь толк. Принаймні, точно не у важкій атлетиці. Але вже через рік — у сімнадцять я став майстром спорту, а в дев’ятнадцять — отримав “міжнародника”.

— Як потрапили в руки хмельницького тренера Михайла Мацьохи?
— У 2009 році Михайло Маркович побачив мене на чемпіонаті України і запропонував співпрацю. Відтоді веду подвійний залік — за Волинь і Хмельниччину. Виступаю за спортивний клуб “Епіцентр”, який допомагає з преміальними, харчуванням, вітамінами, житлом тощо.

— Впевнена, що і закордонні фахівці не раз бралися переманити тебе на свій бік.
— У 2009 році контракт пропонувала чеська федерація важкої атлетики. А перед останнім чемпіонатом світу — Азербайджан. Їх запрошення відхилив без роздумів, бо я хочу жити і працювати в рідній країні.

— Цей рік для тебе був дуже продуктивним. Спочатку на чемпіонаті України ти здивував усіх п’ятьма рекордами. І це після серйозної операції!
— Початок сезону був, м’яко кажучи, неоптимістичним. У лютому розірвав меніск і довелося погодитися на хірургічне втручання. Слава Богу, все швидко зажило, я одужав та ще й став рекордсменом (посміхається — прим. авт.). Це коштувало нових негараздів — розтягнення зв’язок руки, яке мучило ще кілька місяців.

— Але вже в листопаді, на чемпіонаті світу, ти здобув ліцензію на Олімпіаду в Лондоні.
— Олімпійській перепустці радів, але одинадцятому місцю і сумі двоборства 370 кілограмів — не дуже. На чемпіонаті України я підняв вагу на 12 кілограмів більшу і саме такий результат показав чемпіон світової першості. Розраховував увійти до трійки сильніших, але очікування зіпсували старі травми. До таких важливих моментів йдеш роками, а вирішується усе за півгодини на помості. Ось у цьому й весь азарт та смак спорту. І від фіаско в ньому ніхто не застрахований. Але я від природи оптиміст та веселун, тому завжди кажу, що все робиться на краще.

— Розпочатий рік для тебе надважливий — олімпійський. Всі сили і час йтимуть на підготовку до головних змагань чотириріччя. Там права на помилку не матиме ніхто.
— Вперше про Олімпіаду задумався після юніорського чемпіонату світу. Тепер, коли до неї залишилося трохи більше шести місяців, цінний кожен день, кожне тренування. Розпочалася підготовка з 8 січня зборами в Феодосії. В цьому місті на узбережжі Чорного моря пробудемо до кінця зими.
Першими змаганнями стане чемпіонат України, який відбудеться в Хмельницькому в квітні.
На внутрішньоукраїнських стартах кожен знає, хто чим дихає, але це не привід розслаблятися, когось недооцінювати. Завжди треба працювати на максимальний результат. Після цієї першості до олімпійського турніру матиму ще один-два виступи.

— Виходить, що Різдво не святкував?
— Новий рік зустрів у Хмельницькому в колі друзів, а от на Різдво пообіцяв рідним приїхати на Волинь. Гостювання було недовгим, всього 10 годин. Потім на поїзд і — в Крим. До Олімпіади не знаю, чи вдасться ще завітати до сім’ї на гостини. Торік, наприклад, я не був вдома вісім місяців. Під час таких довгих розлук рятує телефон, Інтернет, але живу зустріч вони ніколи не замінять.

— Рідні, до речі, бачили тебе у справі: маю на увазі під час змагань?
— Мама принципово ніколи не дивиться зйомку з моїми виступами, бо страшенно переживає. Якось я включив їй одне з таких відео і вона вже через кілька секунд натиснула кнопку “Стоп!”. Тато, брати, сестри ставляться до цього спокійніше, навіть полюбляють дивитися такі мої міні-звіти.

— Кожного спортсмена можна назвати ще й туристом: мандри і дорога — ваші постійні супутники.
— Їздимо ми справді чимало. Україну вже об’їздив уздовж і впоперек, світу бачив поки що не так багато — країн 15. При найменшій нагоді завжди стараюся прогулятися місциною, в якій мені доводиться жити кілька днів. Ось у листопаді побував у Франції. Мешкали ми в готелі в Діснейленді, самі змагання проходили в Парижі. Тому вдалося цікаво провести час. Ще мені дуже запам’ятався острів Пуерто де ла Крус. Хоча в кожному місті, містечку чи селищі можна знайти щось неповторне.

— Як зазвичай проводиш відпустку?
— Я вже й забув, що це таке (сміється — прим. авт.). Думаю, після Олімпійських ігор мені таки вдасться вирвати кілька тижнів вихідних. Можливо, поїду в Єгипет. Я вже якось там відпочивав, сподобалося. Якщо є вільний час, люблю порибалити, збирати гриби. Але це буває нечасто. Від чого тільки не доводиться відмовлятися, щоб в улюбленій справі досягнути бажаного результату…

Ольга Цимбалюк
На фото: Юркові п’ять років; під час чемпіонату світу в Парижі
Фото з архіву спортсмена

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *