Незабаром наше місто святкуватиме свій черговий ювілей — 580-ту річницю з моменту першої письмової згадки про нього. Годі й казати, що у сучасному Хмельницькому не залишилося нічого від того поселення, яке згадувалося кількасот років тому у письменах. Рік за роком місто росте, розбудовується, змінюється. Таким, як колись, його можна побачити лише на старих світлинах. Його минуле обростає легендами і переказами, які доносять до нас краєзнавці або найстаріші мешканці. Найбільше уваги і хмельничани, і гості нашого міста зазвичай приділяють центральній його частині. Але кожен куточок має свою історію і є по-своєму цікавим та вартим уваги.
Незабаром наше місто святкуватиме свій черговий ювілей — 580-ту річницю з моменту першої письмової згадки про нього. Годі й казати, що у сучасному Хмельницькому не залишилося нічого від того поселення, яке згадувалося кількасот років тому у письменах. Рік за роком місто росте, розбудовується, змінюється. Таким, як колись, його можна побачити лише на старих світлинах. Його минуле обростає легендами і переказами, які доносять до нас краєзнавці або найстаріші мешканці. Найбільше уваги і хмельничани, і гості нашого міста зазвичай приділяють центральній його частині. Але кожен куточок має свою історію і є по-своєму цікавим та вартим уваги.
Віра Хотовицька, прародичка нашого відомого земляка, першого російського педіатра Степана Хотовицького, корінна хмельничанка знає про рідне місто стільки, що може позмагатись у цьому з професійними істориками та краєзнавцями, адже все, про що вона розповідає, вона знає не з підручників історії, а з власних спогадів. Віра Максимівна поділилася і з “Проскуровом” своїми спогадами про найрідніший та найдорожчий для неї куточок, у якому вона виросла і мешкає досі — мікрорайон Дубове.
“Для мене Проскурів — це місто мого дитинства”, — починає свою розповідь Віра Максимівна. Ту частинку міста, де нині проживає жінка, у давнину люди називали Кавказ (нині — це територія приватної забудови у мікрорайоні Дубове). Після побудови залізничної колії у місто прибули донські козаки, і великий шмат землі було виділено військовому відомству для будівництва казарм Білгородського полку та Кавказької дивізії. Тут і оселилися військові у високих шапках та з довгими кинджалами за поясом. Такий їх “кавказький” зовнішній вигляд і дав назву тодішньому поселенню.
“Більшість людей — не хмельничан — і досі уявляє собі давній Проскурів таким, яким його описав Купрін у “Поєдинку”: плац, на якому муштрували солдатів, офіцерські збори. Але місто не обмежувалося лише солдатським життям”, — розповідає Віра Максимівна. На території, де нині знаходиться “Хмельницьктеплокомуненерго”, був маєток поміщика Добровольського. Саме завдяки йому в місті на той час з’явилися червоний бук та чорний канадський горіх. Пан Добровольський мав велике зелене господарство, розсадники декоративних та фруктових кущів, оранжереї, які майже протягом усього року квітнули і милували око людей, які жили поруч. Це зелене господарство мало велику площу: від переїзду Старокостянтинівського шосе до вул. Підказарменної. “Зі спогадів тих, хто працював у Добровольських, пани не були жадібними і скнарами,— продовжує Віра Максимівна. — Допомагали бідним. І жили не в розкішних палацах, а в невеликому одноповерховому будинку. Усю домашню роботу пані виконувала сама: шила, в’язала, ростила і виховувала дітей”. Та після приходу до влади більшовиків земля в поміщиків була експропрійована і на місці колишніх володінь Добровольських збудували іподром. Сталося це в кінці 20-х років ХХ століття. Іподром став осередком культурного життя міста. Вихідними вся молодь і люди старшого віку збиралися тут, щоб подивитися на змагання та інші показові виступи, які влаштовувалися там. Поруч з ним знаходився й аеродром, який парашутисти вкривали різнокольоровими парашутами. Однак проіснував він порівняно недовго. Із настанням Великої Вітчизняної війни та приходом німецьких військ на наші території іподром було зруйновано, а на його місці створено концтабір. Після звільнення Проскурова від фашистсько-загарбницьких військ цю землю було надано людям під забудову.
У 1945 році на місці Полкової церкви Бєлгородського полку (нині — Свято-Георгіївський храм) відкрили офіцерський клуб “Перемога”. Там грав живий оркестр. Через день у клубі демонстрували кіно та проводили танцювальні вечори. Віру Максимівну вчили танцювати музиканти, які жили на квартирі у її батьків. “Я досі, коли захожу в цю церкву, бачу, як я колись тут танцювала. Спогади дитинства такі, знаєте, сильні, і їх важко позбутись”, — ділиться жінка.
Віра Хотовицька зізналася, що пише історію свого рідного куточка, де згадує вулиці, що були десятки років тому, окремих людей та цілі покоління родин: “У війну з Криму пішки прийшла жінка з дівчинкою років трьох. Дівчинку було поранено в ногу і вона шкутильгала. Я спостерігала за життям цієї дівчинки: як вона вчилась у школі, закінчила університет, а зараз вона — заслужений вчитель-математик і вже два роки, як почесний громадянин Хмельницького. Звати її Олена Леонідівна Білаш. Також тут у нас жив Карл Кошарський, підпільник, якого в Старокостянтинові замордували гестапівці. Хіба про таких людей не слід написати?”
Згадала Віра Максимівна і про те, що цього року виповнилася сота річниця з дня знаменної для тогочасного Проскурова події: 11 серпня, сто років тому, у місті засвітилася перша електрична лампочка. Це стало справжнім святом, адже до того люди використовували у побуті гасові лампи. З’явилось освітлення й на вулицях. Приміщення першої електростанції, збудоване у 1911 році, збереглося досі й знаходиться між лазнею і заводом “Пригма-Прес”.
Оксана ПАЛЯНИЦЯ
На фото: провулок Червонокозачий, 1954 рік, забудова колишнього іподрому; оркестр танкової дивізії, музиканти якого жили у батьків Віри Хотовицької