Як відомо, земельна реформа почалася у грудні 1990 року з постанови ще Верховної Ради УРСР “Про земельну реформу”. Згідно з нею із земель колгоспів вилучалися 15% земель, які передавались у землі запасу і якими розпоряджалися місцеві сільські ради. Майже половина виміряних площ була призначена громадянам УРСР для створення селянських (фермерських) господарств. На основі постанови були прийняті підзаконні акти, згідно з якими майбутнім фермерам виділялися найменш родючі землі, іноді зовсім непридатні для ведення сільського господарства ділянки (скотомогильники, змиті круті схили тощо).
Як відомо, земельна реформа почалася у грудні 1990 року з постанови ще Верховної Ради УРСР “Про земельну реформу”. Згідно з нею із земель колгоспів вилучалися 15% земель, які передавались у землі запасу і якими розпоряджалися місцеві сільські ради. Майже половина виміряних площ була призначена громадянам УРСР для створення селянських (фермерських) господарств. На основі постанови були прийняті підзаконні акти, згідно з якими майбутнім фермерам виділялися найменш родючі землі, іноді зовсім непридатні для ведення сільського господарства ділянки (скотомогильники, змиті круті схили тощо).
Ще живий був інстинкт хлібороба в наших людей і вони ці землі брали. Сотні, а то й тисячі хмельничан — спадкових хліборобів обпеклися об ці змиті горбки і змушені були шукати інших засобів для існування.
Далі були постанови Верховної Ради часів незалежності, укази Президента України про прискорення земельної реформи і землю розділили між колгоспниками без виділення в натурі, видавши на руки земельні сертифікати. Згідно з цими документами кожен колгоспник міг вийти з колгоспу, йому зобов’язані були виділити належну ділянку в натурі, на якій він міг би одноосібно господарювати. Тодішній прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко звертався до селян: “Беріть землю, господарюйте одноосібно, багатійте, хай вам Бог помагає!”. А уряд не допоміг нічим. Частина людей знову брала свої паї і виходила з колгоспу на загальних зборах. Знову вишукувалися найбідніші ґрунти, розташовані якнайдалі від садиби одноосібника. І знову тисячі хмельничан, які хотіли працювати на землі, зневірилися, втратили здоров’я, виїхали на заробітки. Від імені обласної асоціації фермерів, відділу розвитку селянських (фермерських) господарств та від себе особисто свого часу я відправив безліч листів із проханнями і пропозиціями не профанувати земельну реформу, а виділяти для одноосібників землі середньої якості і середньовіддалені від їх садиб. Ці листи ми надсилали у парламент, президенту, в уряд, не отримавши жодної відповіді. Це дає мені підстави стверджувати, що в країні був задіяний механізм спланованих акцій на знищення нашого хліборобського генофонду. Ті, хто залишився працювати в колгоспі, безнадійно спивалися. Далі ліквідували і самі колгоспи, вирізали худобу і здали на металобрухт техніку. Сьогодні один ветеран-колгоспник готовий за будь-яку ціну віддати свою землю, бо в нього немає чим заплатити за ліки й опалення дому, інший готовий належну йому частку просто пропити. Деморалізація селянства знаходиться у такій критичній точці, коли у нього можна за копійки відібрати землю, законно все оформивши.
Поспішність, з якою влада збирається взятися за розпродаж землі, наводить на думку, що це остання ланка того ланцюга-проекту остаточної руйнації села й обезземелення корінних мешканців України. “Професіоналізм” влади в тому, що вона вловлює цю критичну точку у становищі селян і спішить відмінити мораторій на продаж-купівлю землі.
Без землі українська держава сходить з історичної арени, а український народ чекає перспектива гірша, ніж корінних жителів Америки — індіанців. Тож наскільки нині наше суспільство усвідомлює цю загрозу і як ми маємо спільно рятувати наш спільний дім? Переконаний, нині не варто сперечатися і з’ясовувати хто винен у цій ситуації, а спільно відвертати загрозу знищення українського села, бодай заради наших дітей та онуків.
Кузьма МАТВІЮК