Ветеранів-визволителів міста Хмельницького, котрі на своїх плечах винесли важкий тягар війни, залишилися в живих одиниці. Одним із них є Віталій Березовський, якому в травні виповнилося 86 років. Мешкає він нині у Дніпропетровську та очолює місцеву раду ветеранів. Будучи в такому поважному віці, чоловік знаходиться в доброму здоров’ї й гуморі, більше того — про Велику Вітчизняну війну він може розповідати годинами і з неабияким зацікавленням.
Ветеранів-визволителів міста Хмельницького, котрі на своїх плечах винесли важкий тягар війни, залишилися в живих одиниці. Одним із них є Віталій Березовський, якому в травні виповнилося 86 років. Мешкає він нині у Дніпропетровську та очолює місцеву раду ветеранів. Будучи в такому поважному віці, чоловік знаходиться в доброму здоров’ї й гуморі, більше того — про Велику Вітчизняну війну він може розповідати годинами і з неабияким зацікавленням.
— Віталію Пилиповичу, розкажіть, як склалася ваша доля, коли розпочалася війна?
— У 1941 році я саме закінчив 8 класів та отримав паспорт (мені виповнилося 16 років). Планував вступати до Одеського електромеханічного технікуму. Як відомо, 22 червня розпочалася війна. Цей технікум, де я навчався, був евакуйований в казахстанське місто Семипалатинськ, звідки нас згодом розподілили на заводи, котрі випускали озброєння, бойову техніку для армії. На той час майже вся територія України була захоплена ворогами, а я потрапив на танковий завод. Там пропрацював до 1943 року, ну, і, звісно, паралельно навчався. Потім вступив у комсомольський рух, і так трапилось, що мене обрали секретарем, бо я був ініціативним. І ось з Москви прийшла директива про те, що таких комсомольців, котрі вже встигли добре себе зарекомендувати на цьому заводі, потрібно негайно направити у військове танкове училище, що знаходилося в Новосибірську.
— А як ви опинились на фронті, яким був ваш бойовий шлях?
— Училище, до якого мене тільки-но перевели, скоротили, і нас буквально до вересня 1943 підготували і направили на фронт. Ми проїхали майже через усю Росію. А в цей час у Москві вже завершував своє формування шостий гвардійський києво-берлінський танковий корпус, котрий згодом визволяв Старокостянтинів, Проскурів, Кам’янець-Подільський… Я з Москви був направлений в третю гвардійську танкову армію маршала Рибалка. Армія уже брала участь у боях за російське місто Орел та й наш Харків і була включена до складу Першого Українського фронту, в якого було нелегке завдання: форсувати Дніпро і звільнити Київ. І нас, молодих бійців, зачислили до складу шостого полку, а точніше 53-ї танкової бригади. Саме з цією бригадою ми форсували Дніпро, звільняли Київ, Васильків, Фастів, Житомир, Шепетівку. Потім ми направились звільняти Проскурів.
— Розкажіть, будь ласка, щось з історії звільнення нашого міста.
— Тут, у Проскурові, зосередила свої сили вся третя гвардійська танкова армія: три корпуси — 6, 7, 9-й. У місті велися важкі бої. Наша армія наблизилася до нього у березні. Ми йшли сюди через Старокостянтинів, потім танки не могли пройти через місто, нам довелось оточувати його… Але все ж ми змогли прорвати запеклу оборону ворога та дати йому гідний бій. Пам’ятаю, як на Проскурівській точилися запеклі сутички. Вона знаходиться в центрі міста і тут нині не їздить транспорт. Радісно стає на душі, бо вулиця дуже гарна, озеленена, люди тут із задоволенням гуляють — хто з сім’єю, хто з друзями, хто з коханими… І коли я йду вулицею Проскурівською, то згадую, як проїжджав колись по ній танком, тоді, коли скрізь палали пожежі, а люди ховалися від ворогів.
— А що ж було після визволення Хмельницького?
— Армія переформовувалась у Ярмолинцях. Усі екіпажі очікували, коли ж прибуде нова бойова техніка, нові танки. І ось згодом секретар обласного комітету партії разом з молодими дівчатами-косомолками вручили кращим екіпажам танки. Такий танк отримав і я від секретаря та дівчини Марусі, на якому був надпис “Визволитель Проскурова”. Такий танк був лише один серед великої кількості інших з іншими назвами. Я на ньому доїхав до Берліна, як бачите, живим. Зараз цей танк зберігається в Музеї бойової слави в Москві. Можливо, саме та дівчина Маруся і благословила мене тоді. Я неодноразово намагався відшукати її, адже вона мешкала у вашому місті. На жаль, все марно. Але я все ж сподіваюся її колись зустріти.
— Які нагороди ви отримали у Великій Вітчизняній?
— Я нагороджений двома орденами Вітчизняної війни І, ІІ ступенів, орденом Червоної Зірки, польським орденом, орденом Богдана Хмельницького, маю три медалі “За бойові заслуги”, медаль “За перемогу над Німеччиною” та багато інших.
— Що б ви побажали молоді?
— Сучасна молодь здебільшого розумна, грамотна та мисляча, їй допомагають новітні технології, вона прагне здобувати гідну освіту. Тобто має набагато більше, ніж ми у свій час. Хочеться, щоб молоде покоління завжди шанувало свою Батьківщину та було гідним тих воїнів-героїв, котрі колись віддали власне життя за нашу рідну землю. Адже завдяки тим людям усі ми тепер живемо під мирним небом.
Юлія Казмірчук