Нещодавно під головуванням Президента пройшло чергове засідання створеної ним же Гуманітарної ради, на якому розглядалася проблематика гуманітарної політики в країні, а з вуст нинішнього глави держави прозвучали слова про творення якоїсь “нової гуманітарної політики” в Україні. Не більше не менше, а “нової”! Що, на ваш погляд, шановний читачу, нині являє собою гуманітарна політика в нашій країні, яка вона у своїй суті і чи існує як така?
Нещодавно під головуванням Президента пройшло чергове засідання створеної ним же Гуманітарної ради, на якому розглядалася проблематика гуманітарної політики в країні, а з вуст нинішнього глави держави прозвучали слова про творення якоїсь “нової гуманітарної політики” в Україні. Не більше не менше, а “нової”! Що, на ваш погляд, шановний читачу, нині являє собою гуманітарна політика в нашій країні, яка вона у своїй суті і чи існує як така?
На мій погляд, півтора року нової влади засвідчили, що певний алгоритм у гуманітарній сфері країни, справді, з’явився. От тільки українським за змістом його не можливо назвати, бо з усією очевидністю бачимо неприхований наступ на українські національні пріоритети в освіті, культурі, медіа-сфері, якщо, зрозуміло, усе, що тут нині робить нова влада, можна окреслити поняттям гуманітарної політики. Бо все це, радше, культивування совковських стандартів, відверта здача національних пріоритетів на догоду північному сусідові, відродження, а точніше, закріплення у суспільній свідомості реанімованих псевдокомуністичних стереотипів життя, тобто шлях у нікуди. Найбільше мене особисто дивує, що провідниками цієї горе-політики виступають олігархічно-фінансові клани, які правлять країною і які, як ми розуміємо, живуть уже давно за іншими життєвими стандартами. Хтось скаже, що цих людей взагалі не цікавить ніяка гуманітарна сфера і їм нібито все одно, що там поробляють усілякі табачники, костусєви у новій владі. Але сподіваюся, більшість з нас розуміє, що це не так, адже, як це не гірко усвідомлювати, в Україні нині йде відверта війна з усім українським і достатньо системно реалізовуються ідеї “русского мира”, під що виділені величезні медійні ресурси, зокрема, вітчизняного телебачення, направлені організаційні можливості освітніх, культурних, державних відомств, не кажучи про мобілізацію політичної “п’ятої колони”.
Знайомий з багатьма людьми, які наші нинішні гуманітарні проблеми пробують списувати на реалії наступу глобалізаційних технократичних процесів. Знаю й таких, які вже наперед морально здались і пробують опиратися наступу антиукраїнства творенням якихось чудернацьких форм національно-культурної автономії у вигляді, скажімо, дивних громадських об’єднань на кшталт “Української громади”, як у нашім місті. Що ж, кожен має на це право і добре, що є ще така можливість: у свій спосіб протидіяти тим згубним процесам у гуманітарній сфері країни, які вже стали реальністю щоденного виживання нації. На щастя, двадцять років нашої незалежності вже створили каркас громадянського суспільства, яке поки що розвивається за власними законами, не одержавши, по суті, за ці роки реальної підтримки держави, інститути якої розвиваються, а точніше деградують у бік тоталітарної псевдорадянської моделі.
Те, що згадана Гуманітарна рада при Президентові пробує нині бодай окреслити проблематику гуманітарної сфери, мабуть, добре, хоч чекати звідти реальних позитивних змін у гуманітарній політиці не доводиться. Не там знаходиться її центр, гірше те, що він взагалі може знаходитися за межами України. Принаймні, все те, що робиться з владних кабінетів у цій сфері, наводить на таку думку. Тоді що нам робити у такому випадку? — запитаєте. Думаю, що відповідь також зрозуміла: далі всіма можливими засобами будувати Україну, утверджувати українськість у нашому житті, якщо політична верхівка країни цього поки що не усвідомлює…