Добре розумію, що звертаюся до теми, яка з багатьох причин може викликати неоднозначну реакцію, зокрема у середовищі церковної спільноти Української православної церкви, адже йтиметься про невідомі для багатьох її вірних факти з родинної історії предстоятеля цієї церкви, Митрополита Володимира Сабодана. Тож, Ваше Блаженство, даруйте, що торкаюся цієї болючої сторінки Вашої родослівної, але сподіваюся, що нагадування про неї змусить задуматися багатьох людей, які втратили те, що називається національною пам’яттю…
Добре розумію, що звертаюся до теми, яка з багатьох причин може викликати неоднозначну реакцію, зокрема у середовищі церковної спільноти Української православної церкви, адже йтиметься про невідомі для багатьох її вірних факти з родинної історії предстоятеля цієї церкви, Митрополита Володимира Сабодана. Тож, Ваше Блаженство, даруйте, що торкаюся цієї болючої сторінки Вашої родослівної, але сподіваюся, що нагадування про неї змусить задуматися багатьох людей, які втратили те, що називається національною пам’яттю. На моє ж переконання, приклад родини Сабоданів з села Марківці, що на Летичівщині, нині, мабуть, як ніколи важливий для морального оздоровлення нашої суспільності, яку роздирають протиріччя, пов’язані з драматичними уроками війни з фашизмом на нашій землі та спробами політиків певного ідеологічного ґатунку нав’язати українцям викривлене сприйняття цих трагічних подій. Саме тому і варто нагадати багатьом, хто піддається на подібні спокуси сіяння міжусобиць у нашому державному домі, і ці факти, які, як на мене, ще більше слугують беззаперечному авторитету у нашому суспільстві Блаженнішого Володимира, який разом зі своєю ріднею пройшов через горнило цих випробувань у роки окупації…
Звичайно ж, біографи про ці факти його родинної історії мовчать, але ж їх добре знає село, добре їх знали фашистське гестапо і радянські спецслужби. Кажу про рідного дядька Митрополита Івана Григоровича Сабодана, який керував підпільним осередком ОУН у рідному селі й був арештований фашистами навесні 1943-ого та закатований окупантами у Старокостянтинівській в’язниці. Був серед оунівських підпільників і брат Блаженнішого Олексій Сабодан, який також тоді не уник нацистського арешту, проте вижив, хоч і пройшов випробування фашистськими концтаборами. Власне, ці факти — лише один дуже красномовний епізод літопису тієї боротьби з фашистами, яку в роки війни розгорнула у нас, на Поділлі, на тій же Летичівщині, Організація Українських Націоналістів, яку і далі пробують усілякі лжесвідки та україноненависники звинувачувати у співпраці з ворогом, бо ж, зрозуміло, не можуть вони простити і цим подільським патріотам те, що вони самовіддано боролися на нашій землі за ідею Української державності, гинули за неї в боротьбі з фашистами, а згодом у протистоянні з комуністичним режимом.
Зрозуміло, ці та інші подібні факти нашого національно-визвольного руху у роки війни потребують широкого розголосу, вивчення й пошанування. Мені ж вони згадалися і з нагоди Зелених свят, у традиціях яких у нашого народу по-особливому шанувався культ померлих й тих наших предків, які гинули десь далеко у борні за рідну землю. Іван Григорович Сабодан, який зійшов на свою Голгофу у застінках фашистської в’язниці, що у роки окупації була розміщена у будівлі Христовоздвиженського собору, закритого перед війною комуністами, віддав своє життя за Україну. Разом з ним цей страдницький шлях пройшли десятки його побратимів по націоналістичному підпіллю, пам’ять про яких і досі належно ще не пошанована у нашім краї. Спробуймо у день П’ятидесятниці згадати про них, почути і зрозуміти їх героїчні поривання до волі, їх діяння, за які вони пішли на смерть. До речі, кілька літ тому на внутрішній стіні досі зруйнованого Христовоздвиженського собору раптом явилися лики святих…