Цими травневими днями невеличка група хмельничан відзначала особливу для себе подію. Їхня зустріч, яка відбулась напередодні великого свята Перемоги, не мала до нього жодного стосунку, але також засвідчувала свою перемогу — життєву. Їй, цій зовні традиційній для більшості та скромній за масштабами події, виповнилося 45 років — випуску зі школи. Дата ця, хоча й поважна, начебто не обтяжлива якимись надзвичайностями і не святкується, мабуть, більшою частиною наших співвітчизників. Для декого такий ювілей, можливо, не є чимось важливим і, швидше за все, просто загублений у буденності. Для декого, ймовірно, він взагалі неприйнятний і неприємний як згадка про вік, а відтак і небажання демонструвати колишнім однокашникам зниклу з роками привабливість юності. А для когось школа банально не залишила дорогих серцю спогадів — як занудна, але обов’язкова необхідність. Але для тих, хто зібрався того дня у своїй рідній аудиторії №19 нинішнього ліцею №17, ця зустріч була і дорогою, і значимою, і традиційною, котру вони не зраджували. То зібрався легендарний 11-А клас знаменитого третього випуску школи №17, яка, на відміну від безіменного нині свого наступника ліцею, мала горду назву: імені Миколи Островського.
Цими травневими днями невеличка група хмельничан відзначала особливу для себе подію. Їхня зустріч, яка відбулась напередодні великого свята Перемоги, не мала до нього жодного стосунку, але також засвідчувала свою перемогу — життєву. Їй, цій зовні традиційній для більшості та скромній за масштабами події, виповнилося 45 років — випуску зі школи. Дата ця, хоча й поважна, начебто не обтяжлива якимись надзвичайностями і не святкується, мабуть, більшою частиною наших співвітчизників. Для декого такий ювілей, можливо, не є чимось важливим і, швидше за все, просто загублений у буденності. Для декого, ймовірно, він взагалі неприйнятний і неприємний як згадка про вік, а відтак і небажання демонструвати колишнім однокашникам зниклу з роками привабливість юності. А для когось школа банально не залишила дорогих серцю спогадів — як занудна, але обов’язкова необхідність. Але для тих, хто зібрався того дня у своїй рідній аудиторії №19 нинішнього ліцею №17, ця зустріч була і дорогою, і значимою, і традиційною, котру вони не зраджували. То зібрався легендарний 11-А клас знаменитого третього випуску школи №17, яка, на відміну від безіменного нині свого наступника ліцею, мала горду назву: імені Миколи Островського.
Легендарним наш клас був і за своїм походженням, і своїми вчинками, і шкільними успіхами, і неординарними особистостями. З повним і законним правом ми називаємо себе “шістдесятниками” — особливою когортою людей, які виховувалися на хвилі хрущовської “відлиги” і заклали фундамент усіх наступних суспільних перетворень на одній шостій земної суші.
Походженням цей клас-легенда, як, власне, і школа №17, зобов’язаний освітній реформі початку 1960-х. То був експеримент, навіяний ідеєю створити проміжний етап між загальною середньою обов’язковою і вищою освітою. У 1963 році до новозбудованої школи зібрали випускників 8-10 класів різних шкіл, то був єдиний, здається, в області навчальний заклад, який складався виключно зі старшокласників. До нашого, тоді 9-А класу фізико-математичного спрямування, зарахували лише відмінників і “хорошистів” — такий собі елітарний загін. Відповідним був і підбір вчителів з основних дисциплін — яскравих, досвідчених, ініціативних. Класним керівником і математиком була у нас Міна Давидівна Ройзенберг, яка найскладнішим розділам алгебри й тригонометрії могла успішно навчити навіть найлінивішого незнайку. І не просто навчити, а й прищепити неабияку любов до науки цифр та логарифмів. Вершини російської літератури доносила Віра Григорівна Івлієва, надзвичайно щедрої та відкритої душі людина. “Англичан” за вимовою впевнено з нас робила Мар’яна Василівна Степаненко, а у світ хімічних сполук наполегливо занурювала Ніна Семенівна Баранова. То були, як кажуть, педагоги від Бога, тому ж рівню відповідали й інші викладачі. Але особливе місце серед усіх належало нашому фізику — Юхиму Мироновичу Шмидту. Для школи і навіть для міста це була людина-скарб. Практично з ним у Хмельницький прийшов КВК, його посібники з фізики, методика навчання знаменувала собою власну школу, численні ініціативи неабияк збагачували шкільне життя. Отож такий конгломерат з відібраних учнів і підібраних вчителів просто не міг не гримнути нестандартністю.
Вже перша наша “сентиментальна подорож на картоплю” восени 1963-го перетворилася не на трудові будні, а на запеклий диспут про поезію Маяковського. Директор школи Степан Іванович Лозовий, загартований армійський політпрацівник, змушений був додатково спеціально готуватися до уроків історії у нас, щоб якось відбиватися від незручних запитань щодо, наприклад, сталінського періоду чи неминучості війни у червні 1941-го. А ще від нашого власного трактування деяких історичних подій.
Саме у нас утворився театр мініатюр зі своїм особливим репертуаром, який залюбки запрошували до виступів ледь не всі школи міста. Входили ми й до збірної КВК міста, коли відбулася перша в історії Хмельниччини зустріч між обласним центром і Кам’янцем-Подільським. Невгамовний Шмидт зняв з нашим класом два короткометражні художні фільми за власним сценарієм — де ще була така розкіш? Єдиним був наш клас, де випускалася стінна літературна газета “Алые паруса”. Чогось подібного у сучасній школі не видно…
Це було унікальне середовище, котре складалося з нащадків давніх проскурівських родів часів провінційного містечка-штетла, дітей військових і післявоєнних місцевих родин: євреї, українці, росіяни — симбіоз, що живився кров’ю різних традицій, культур і світоглядів. Ми ревно ставилися до успіхів інших, брали у навчанні приклад один з одного, маючи над класною дошкою гасло: “Помни всегда, открывая тетрадь — Ленин учился только на “5”. І хоча всі разом не були класично-книжним надто дружним класом, у певні критичні моменти стояли як один “насмерть”. Так, наприклад, було, коли розпочалася кампанія обов’язкового вступу всіх “хороших учнів” у “корчагінці”. Тут ми збунтувалися проти зухвалої показухи, ніхто з нас єдиної позиції не зрадив і кампанію проігнорував. Довелося встояти і витримати педраду, спільні з батьками виховні збори, відвертий тиск. Ще б пак — скандал на все місто! Класна “мати” Міна Давидівна в душі нас розуміла, образити не дала, хоча їй теж дісталося сповна. Юхим Миронович Шмидт уже згодом зізнався, що саме у нас вчився не згинатись і відстоювати свою позицію особливо у непрості вже часи застою”. Це була наша спільна перемога особистостей над панівною казенщиною.
Показово, що ці та інші численні “вибрики” елітного класу на випуск-них результатах не позначилися, школу з нас з медалями закінчили дев’ятеро. А тоді ці відзнаки надавалися не так, як згодом, вартість у них була іншою. Це був третій і останній випуск одинадцятикласників, пост-реформатори підклали нам свиню, випустивши водночас і десяті класи. У той прісно пам’ятний 1966 рік число абітурієнтів у вузах подвоїлося, відповідно зросли і вступні вимоги. Але нашою була перемога і у цьому життєвому іспиті.
Доля у кожного склалася своя, життя розкидало нас світом: хто опинився у США, хто подався до Ізраїлю, хто осів у Росії, хто у Прибалтиці, хто залишився в Україні… Вчергове зібравшись на ювілей, цього разу 45-річний, ми пом’янули тих, кого серед нас уже немає: слідчого-”важняка” Олександра Чауша, який був Авакумом Заховим у нашому товаристві, Володимира Шафіра, комсорга класу, одного з конструкторів підводного ракетного щита СРСР, інженерної гордості “Катіону” та “Електронмашу” Влада Федорчука. У кожного з них була своя, нехай не велика, але життєва перемога, яка, на жаль, не мала продовження…
Щодо інших моїх “шістдесятників”, то жоден не загубився ні у вирі перебудов, реформацій, ні у буденності повсякдення. Перетнувши нині пенсійну межу, їм є чим пишатись і до чого ще прагнути. Доктор наук Олександр Зеленщиков завідує кафедрою англійської мови на філфаці Санкт-Петербурзького університету, Олександр Тебеньків, теж дисертований науковець, є головним геологом Полярної морської експедиції на Шпіцбергені. Інший наш доктор наук Олексій Шарецький знаний далеко за межами Росії гідроакустик, працює на Сахаліні. В Україні довгий час відповідав за інформаційну безпеку держави шкільна “кінозірка” Микола Трутнєв.
Не пасуть задніх і хмельничани. Микола Сокольський секретарював у Кам’янці-Подільському, будував і очолював завод “Електронмаш”, керував управлінням промисловості обласної держадміністрації, регіональним центром Держстандарту. Свого часу в ОДА Сокольського замінив Олександр Овчинніков, вірний його санча панса на життєвих шляхах. До головного архітектора міста доріс Анатолій Брильов, живописець класу. Багато років віддав обласному управлінню статистики Володимир Силантьєв, наш незмінний староста, організатор від природи. Галузь будівельного проектування й досі неможливо уявити без Стелли Вольфінзон, у соціальній сфері неабиякий слід залишила Жанна Мільман. Робітничим майстром на радіозаводі відзначився Руслан Муратов, Наталя Мудрук-Сокольська обрала нелегку вчительську стезю й уособлює в нашій шкільній альма-матер і першу сімейну пару з 11-А, і весь наш легендарний клас.
Свої успішні шляхи проторували і закордонники, ставши у далечині програмістами, електронщиками, фахівцями провідних фірм та підприємств. Міцна закваска тих 60-х допомогла й їм уникнути життєвих невдач і прикрих поразок. Слава Богу, всі ще живі, всі, всі…
Володимир Разуваєв