Я, старий газетний зубр, уже починаю любити спокій. Кайфую, відгородившись од усього суєтного, банального. Іншими словами – дуже не хочу писати цю статтю.
Але, що ж вдієш, – обставини змушують. На превеликий жаль. Уже втретє беруся за перо, щоби захистити обласний літературний музей та обласну письменницьку організацію від… Вгадайте, від кого?
Від Хмельницької обласної ж організації Національної спілки художників України.
По суті справи, намагаємося захиститись од своїх же побратимів по творчості.
Здавалося б, у нашій неповторній державі відбувається консолідація творчих спілок, а в нас, у Хмельницькому, бачте, діється щось протилежне.
1.
Я, старий газетний зубр, уже починаю любити спокій. Кайфую, відгородившись од усього суєтного, банального. Іншими словами – дуже не хочу писати цю статтю.
Але, що ж вдієш, – обставини змушують. На превеликий жаль. Уже втретє беруся за перо, щоби захистити обласний літературний музей та обласну письменницьку організацію від… Вгадайте, від кого?
Від Хмельницької обласної ж організації Національної спілки художників України.
По суті справи, намагаємося захиститись од своїх же побратимів по творчості.
Здавалося б, у нашій неповторній державі відбувається консолідація творчих спілок, а в нас, у Хмельницькому, бачте, діється щось протилежне.
Розумію, в це важко повірити. Але факти – річ уперта. Ви, читачу, самі в цьому переконаєтеся, дочитавши статтю. Ту саму, що я її вельми не хотів би писати. Отже, подаємо офіційний лист під «фірмою» НСХУ (№ 27 від 03.03.11).
Голові Хмельницької обласної державної адміністрації Ядусі В. С.
Голові Хмельницької обласної ради Дерикоту М. В.
Хмельницькому міському голові Мельнику С. І.
В 1987 році за ініціативою Леоніда Рожавського – дослідника творчості відомого російського письменника О. Купріна та художника Леоніда Коваленка була висунута ідея створення літературного музею О. Купріна. Ними було вибране місце – дореволюційний будинок № 68 по вул. М. Грушевського (раніше вул. Р. Люксембург), який розташований в історичній частині міста – напроти парку ім. Т. Шевченка, в якому в 70-ті роки 19-го століття був розташований плац 46 Дніпровського піхотного полку, в якому поручником царської армії служив тоді нікому ще невідомий Олександр Купрін.
Ця ідея і пропозиція була з ентузіазмом підтримана мером міста Іваном Васильовичем Бухалом, і він, без вагань, дав команду припинити демонтаж вказаного будинку, який був запланований під знос. Таким чином, цей історичний будинок, збудований в характерному для початку 20-го століття провінційному стилі «модерн», залишився жити. Далі, в грудні 1987 року було прийнято Рішення Хмельницького міськвиконкому за № 129 «Про створення літературного музею О. І. Купріна», виділені кошти на переобладнання будинку» (копії Рішення додаються). Художник-проектант Л. Коваленко розробив проект часткової реконструкції інтер’єру з урахуванням розміщення експозиції в чотирьох залах першого поверху, з літературною вітальнею та бібліотекою письменника в мансардному поверсі.
Суть художньої ідеї експозиції, запропонованої Л. Коваленком, полягала в тому, щоб це мав бути не просто музей, а музей-театр. За основу було взято чотири знаменитих твори О. Купріна: перший і головний – це повість «Поєдинок», яка є, згідно з дослідженням Л. Рожавського, літературним та соціальним портретом міста Проскурова кінця 19-го століття. Далі: «Олеся», «Гранатовий браслет», «Гамбрінус».
Родзинкою ідеї мало бути те, що експозиція музею в певні дні тижня перетворюється на театральні декорації, в яких відбувається міні-вистава одного або двох акторів на теми творів О. Купріна.
Але настали буремні події 90-х років і під впливом політичної кон’юктури було прийняте, як показало життя, не зовсім далекоглядне рішення: приміщення музею було передано обласній письменницькій організації, яка зробила там Хмельницький обласний літературний музей.
З того часу минуло 24 роки. Про існування данного музею невідомо переважній більшості хмельничан. І справа не в тому, що такий музей не потрібен місту. Він має бути і розвиватись далі, а річ в тому, що громада міста втратила в ці роки шанс мати музей відомого письменника, непересічної особистості, життя і творчість якого неможливо відокремити від історії і культури нашого міста, втратила об’єкт культури, який за задумом всіх, хто був причетний до цієї ідеї, мав стати візитною карткою нашого міста.
Тому звертаємось до Вас з проханням: найти можливість і виділити відповідне приміщення для експозиції Хмельницького обласного літературного музею, а будинок № 68 по вул. М. Грушевського, який розташований в історично-меморіальній зоні, спеціально збережений та ідеально підходить для експозиції, передати для створення музею відомого російського письменника О. Купріна.
З повагою,
Голова Правління ХООНСХУ Коваленко Л. В.
Відповідальний секретар Юрков І. М.
2.
Насамперед, змушені (вже вкотре!) здійснити екскурс у минуле приблизно вісімнадцятирічної давності. Адже саме тоді на сторінках місцевої преси велася гостра дискусія про те, чи потрібен нам літературний музей, а якщо потрібен, то як саме маємо його називати. Тоді, на зорі незалежності України, з цього приводу існувало дві думки: одні учасники полеміки вважали, що музей має носити ім’я російського письменника О. Купріна (оскільки йому випало служити у Проскурові армійським підпоручиком у 1890-1894 рр. і в творчості своїй він полишив певні свідчення про подільський край); інші ж учасники діалогу доводили, що все-таки передчасно засновувати музей Купріна, не маючи навіть музею краєзнавчого. Тоді, у 1992 році, перевагу здобула друга точка зору, яку доказово обґрунтували й ми, письменники, і музей отримав офіційну назву «Літературна Хмельниччина» (було в ньому, до речі, відведено й спеціальний відділ, у експонатах якого знайшло своє відображення перебування О. Купріна у Проскурові).
Під цією назвою музей проіснував цілих десять років. Здавалося б, усе гаразд. Як мовиться, і вівці цілі, і вовки ситі.
Та яким же було наше здивування, коли в останні дні серпня того ж року на дверях музею замість звичної уже назви «Літературна Хмельниччина» з’явилася інша вивіска (письменник Василь Горбатюк тоді ще не був директором музею, він і зараз не знає, що я пишу цей матеріал – нехай собі працює чоловік спокійно) – «Музей письменника О. Купріна та літераторів Хмельниччини»! Зміна назви відбулася без погодження з обласною письменницькою організацією, музейні працівники тоді навіть не вважали за потрібне поставити нас до відома про цю зміну, заміну чи підміну (розумійте, як хочете, – справу зроблено!). Такий вчинок не піддається поясненню, годі знайти слова, аби скласти йому оцінку, крім одного-єдиного слова: свавілля. Адже свого часу стільки було зламано словесних стріл та списів, стільки витрачено нервів, чорнила, друкарської фарби на суперечку! І що? Те, що не вдалося відстояти нашим опонентам на світанку незалежності України, ті ж опоненти отримали, як мовиться, на тарілочці трохи пізніше, саме у той час, коли Президент України Л. Д. Кучма у виступі на урочистому зібранні, присвяченому дванадцятій річниці незалежності України, зокрема, говорив: «Тепер триває Рік культури в Україні. Хотів би висловити тільки побажання, щоб цей рік започаткував цілу епоху, коли духовна сфера назавжди займе своє вершинне місце в ієрархії національних пріоритетів… Комплекс меншовартості – це найтяжча спадщина, з якою ми вийшли з багатовікового блукання пустелями бездержавності». (Усе правильно говорять, каналії. Навчилися. Зробили усе для того, щоби святі для нас слова втратили будь-який сенс!).
3.
Чим же, як не отим комплексом меншовартості, продиктована (стосовно нашого, місцевого випадку) заміна музейної вивіски? Що це, як не тяжка спадщина минулого, як не «синдром меншого брата»?
І тому ми змушені знову повторювати давно сказане й писане. А саме: Олександр Купрін, безумовно, видатний письменник, ми ніяким чином не применшуємо його заслуг перед російською літературою, свідченням нашої поваги, зокрема, і є відведений йому виставковий комплекс у музеї. Разом з тим, не варто забувати, що О. Купрін, описуючи Проскурів, бачив у нашому місті суцільний бруд, грязюку (наче в Проскурові ніколи не було сонечка, не цвіли сади, не працювали люди, не сміялася дітвора, а лише всякчасно сіявся безперервний нудний дощ!), а на цьому безутішному тлі – обмежених, дрімучих обивателів, мешканців провінційного містечка (до того ж, в інших своїх творах письменник взагалі зверхньо, зневажливо відгукується про українську націю, українську мову).
Нам, літераторам Хмельниччини, чужа національна замкнутість, етнічне сектантство, але музей письменника (знову й знову повторюємо!) – це не просто виставка його книг, фотографій, документів… Музей – це осереддя його розуму, духу, уподобань і звичок, поглядів естетичних, політичних, моральних. В усьому їхньому розмаїтті. З усіма суперечностями. Музей, крім усього іншого, – це ще й свідчення заслуг людини перед містом і його громадянами, колишніми й нині сущими. І якщо, засновуючи музей Купріна, виходити саме з цього, то таки треба визнати: жодного доброго слова про Поділля, Проскурів і взагалі про Україну та її багатонаціональний народ у творчості й листах О. І. Купріна ми не знайдемо. Та оскільки серед прихильників повернення музеєві імені Купріна, крім окремих росіян, українців, є і євреї, то, може, хоч про представників цієї нації, наших співвітчизників, знайдемо у Купріна прихильну думку? «Увы», як мовлять росіяни.
4.
Ось що писав у листі до свого давнього товариша Ф. Б. Батюшкова Олександр Купрін: «Все мы, лучшие люди России… давно уже бежим под хлыстом еврейского галдежа, еврейской истеричности, еврейской повышенной чувствительности, еврейской страсти господствовать, еврейской многовековой спайки, которая делает этот избранный народ столь же страшным и сильным, как стая оводов, способных убить в болоте лошадь.
Целое племя из 10000 человек каких-то айно, или гиляков, или ороченов, где-то на крайнім севере, перерезали себе глотки, потому что у них пали олени. Стоит ли о таком пустяке думать, когда у Хайки Мильман в Луцке выпустили пух из перины? (А ведь что-нибудь да стоит та последовательность, с которой их били и бьют во все времена, начиная от времен египетских фараонов!..)».
«…Верю в великое предначертание моей страны, – пише далі Купрін. – Но я хочу, чтобы евреи были изъяты из ее материнских забот…». І письменник навіть називає при цьому конкретні адреси – «мишуреса из Проскурова, балагулу из Шклова, фактора из Меджибора, цадика из Крыжополя, хасида из Фастова… И что бы ни надевал на себя еврей: ермолку, пейсы и лапсердак или цилиндр и смокинг… еврей ничем не связан со мной… Ни умиления, ни признательности ждать нам нечего от еврея», котрий, за твердженням О. Купріна, «грязен физически» і «привязался к русской литературе, как иногда к широкому, умному человеку привяжется старая истеричная припадочная б… И самое верное средство – это дать ей однажды ногой по заднице и выбросить за дверь в горизонтальном направлении».
5.
Та досить уже цитувати. Бо нині ми (українці, росіяни, поляки, євреї…), спонукувані «умилением» і «признательностью», таки відкрили у Проскурові (Хмельницькому), де письменник «служил отечеству», музей його імені (йдеться знову ж таки про 2002-2003 рр.). І тепер тільки й зостається, що до його книг та біографії із спокійним сумлінням долучити складені жирним шрифтом і виставити на стенді уривки з його творів «об уездном городе Проскурове», себто врочисто увічнити проскурівську грязюку (так, наче, скажімо, в самому Санкт-Петербурзі чи в Калузі або Твері о тій давній добі дороги були вже суціль бруковані-асфальтовані!), про місцевих обивателів, котрі щодень місять оте болото, квапляться на вокзал, аби поглянути на потяг (а яку ж технічну дивовижу споглядали, приміром, у той час жителі Вологди?), а ще вималюємо цитату з наведеного листа про «мишуреса из Проскурова», «фактора из Меджибора». Або помістимо під склом увесь цей лист повністю, адже він безпосередньо стосується нашого рідного краю.
6.
То кому ж потрафили музейники зміною (заміною, підміною) відомчої вивіски? Українцям? Росіянам? Місцевим євреям? Чи, може, тим ізраїльським гостям, котрі нині приїздять на Поділля, аби вклонитися в «Меджиборе» (себто в Меджибожі) могилам своїх духовних учителів? Очевидно, до переліку пунктів їхнього туристичного маршруту варто було б долучити і відвідини євреями музею, того самого, що має високу честь носити ім’я юдофоба Купріна. Тим більше, що в музеї було донедавна і турбюро. То нехай би те чи якесь інше турбюро цією справою і зайнялося. У нас же все, геть усе можливе! Бо культурою нашою керують невігласи, котрі не знають, що творять. Але «творять» усе з розумним виглядом. Уперто и «невозмутимо» (ще раз мушу зауважити: йдеться не про сьогоднішню владу!).
Заміну вивіски на дверях літературного музею його тодішні працівники пояснили письменникам так: оскільки ми не є самостійною юридичною одиницею, а належимо до одного з відділів музею обласного краєзнавчого, то нам звідти й принесли оцю вивіску й звеліли прикріпити до дверей; і нам залишилося тільки вправити новий запис у нову рамочку й виконати розпорядження начальства (цікаво, якби принесли табличку «Палата № 6» і звеліли її повісити, то й у цьому випадку слід було б виконати волю начальства?!); коли б ми не виконали цього розпорядження, не назвали музей ім’ям Купріна, то не отримали б фінансування.
Саме собою виникає запитання: яке відношення має російський письменник до українського фінансування? Чи, може, наш музей уже й фінансує Москва?
Знаємо, що існує документ радянського часу. Таку назву «Музей О. Купріна…» воліли бачити отці міста, коли у грудні 1987 року приймали відповідне рішення. Але, як відомо, проти цього категорично виступила громадськість міста і області. Тому й відкрито музей було 27 серпня 1993 року під назвою «Літературна Хмельниччина».
А що ж робилося згодом? Експонати спершу перенесено було в обласний краєзнавчий музей. Натомість тут заходилися влаштовувати всілякі виставки. То метеликів, то гадюк, то рептилій… Після чергового звернення письменників ці «міроприємства» було припинено. Нині експозиція має попередню прописку. Але ж змінилася табличка!
Ми тоді запитували і себе, і владу: доки ж так триватиме? Доки будемо керуватися постановами минулого? Доки опускатимемося слизькими сходами, що ведуть у закривавлені підвали вчорашнього дня? Невже для того ми так довго піднімалися до Незалежності, щоби через десять літ (на ту пору – десять. – Б. Г.) отак ганебно втратити один за одним її здобутки?
От і вирішили звернутися до депутатів обласної ради, до голови обласної ради Анатолія Онисимовича Овчарука, оскільки приміщення музею – обласна комунальна власність, за роз’ясненням: хто останнім часом і на якому рівні приймав рішення про перейменування музею? Не хотілося ці питання виносити на сторінки періодики центральної, звертатися за допомогою до Адміністрації Президента України, Верховної Ради, Міністерства культури, не хотілося, аби наші проблеми стали духовним харчем «Голосу Америки» чи «Свободи» (а саме на цей шлях штовхали нас тодішні керівники культури), бо сподівалися, що і їм, і нам вистачить здорового глузду розв’язати виниклу абсолютно на порожньому місці проблему на рівні області, як вистачить цього глузду і для того, щоби звільнити нарешті літературний музей від «квартиронаймачів»-бізнесменів, які були опосіли в ньому увесь другий поверх (горище) і займалися там «літературними» питаннями виготовлення меблів, жалюзі та організацією туристичних послуг. Їхня фірма мала назву «ЧП Бекас». Ця загадкова абревіатура щось же, звичайно, означала. Але ми, письменники, оте ЧП і заміну вивіски на дверях розшифровували для себе, як «чрезвычайное происшествие». Місцевого масштабу.
Здавалося б: чи не досить для нас отаких «надзвичайних подій»? І тільки-но ми отак подумали, як з’явився на горизонті знаменитий художник Леонід Коваленко. Із своїм революційним листом до всього керівництва областю та міста.
7.
Бачте, як воно буває в житті? От жив собі прекрасний письменник Олександр Купрін, талановитий вельми чоловік. У творчості. А в буденному житті, виявляється, – антисеміт. Ну й нехай собі антисемітствує, що ж вдієш.
Або візьмімо того ж дизайнера Коваленка. Взагалі-то художник він, мабуть, ніякий. Як на мене, невігласа. Але ж керує чолов’яга обласною художницькою артіллю. Можливо, саме через цю обставину амбіції в того дизайнера – ого-го!
Він зневажливо відгукнувся в офіційному листі про Хмельницький обласний літературний музей, анічогісінько не відаючи про його активну діяльність, чимале число відвідувачів, солідну науково-дослідницьку роботу його співробітників. Це – у листі. То можна собі уявити, що він балакає про музей неофіційно, в побуті, за чашкою кави в богемному художницькому товаристві. Про ці балачки в письменницькому середовищі добре знають. Од тих же членів художницької спілки. І ми, порушивши елементарний етикет, вийшли на вулицю з диктофонами в руках, аби опитати перехожих: чи відоме їм прізвище хмельницького художника Коваленка? У відповідь – лише здвигання-зворухування плечима (не знаємо, мовляв, такого художника). Називали перехожі імена місцевих знаменитостей, але ми не повторюватимемо їх, аби не творити їм піар за рахунок Леоніда Коваленка. Тоді ми поцікавилися у перехожих, чи відоме їм ім’я Коваленка-дизайнера. Опитувані нами люди, на жаль, не дуже знали, що воно за штуковина – дизайнер. Довелося пояснювати. Ага, збагнув якийсь перехожий, дизайнер – це той, що ото фільонки малює на стінах?
8.
Знаю, що скаже Коваленко про Грищука. Скаже: Грищук – не Толстой. І це буде абсолютна правда. Як цілковитою правдою є те, що й Леонід Коваленко – не Ілля Рєпін, знаменитий українсько-російський живописець, автор феноменального полотна про запорожців, що сочиняють листа султану, або майже модерного полотна «Гопак», чи не останньої роботи в житті Рєпіна (якщо не помиляюся).
Років тому з п’ять Коваленко піднімав уже тему Купріна на якомусь зібранні. Я тоді сказав йому, що принесу газетну статтю, в якій висловлена колективна думка письменницької організації з цього приводу. Тоді Коваленко здійснював дизайнерський «марафет» біля колишнього будинку офіцерів. Наступного ж після зборів дня прийшов я на той «пленер» і таки вручив Леонідові статтю, вельми схожу на сьогоднішню. За кілька днів Коваленко сказав мені, що, мовляв, усе, надалі він не повертатиметься до цієї теми. А як згодом з’ясувалося, то була лише поза, вдавання, примітивна гра. Бо мине кілька років, прийде до державницького керма нова влада, і все повториться знову: «тєлєга» на ім’я голови ради й облдержадміністрації, баняк бруду на літературний музей і т. д.
У зв’язку із новими-старими обставинами в письменницькому середовищі виникло ціле гроно запитань. По-перше, чому саме вам, вельмишановний Леоніде, випала така карта – перейматися проблемами гіпотетичного музею Купріна? На яких саме зборах колективу художників ваш лист до був схвалений громадою? Невже вам, голові обласної художницької спілки, нема чим зайнятися, а тільки й залишається, що в’язати ціпи з побратимами по галерії, себто письменниками? Чи немає у художників своїх проблем? Чи все гаразд у них із майстернями (фарбами, рамцями, грішми на пензлі й полотно і т. д.)? Невже і вас, митців, не виселяють із ваших же робітень?
9.
А ось послухайте, як ставиться влада до творчих спілок на Вінниччині. Письменникам виділено 700 тисяч гривень із бюджетних коштів лише на видання книжок (на Хмельниччині – ані копійки). На Вінниччині спілці письменників виділено цілий клуб, гроші на ремонт, на допомогу письменницьким сім’ям (на Хмельниччині ж про такі речі не можна навіть мріяти!) і т. д. і т. п., а якщо влада наша захоче, то ми за власний кошт організуємо відрядження у Вінницю письменника або журналіста, нехай би вивчили сей досвід та запровадили у нас. В усіх областях України щось там робиться для полегшення творчого життя літераторів. А в нас? Замість того, аби надіслати владі якісь спільні послання про проблеми творчих спілок, маємо лише маніловські амбіції музеєзнавця Коваленка, який надумав собі виселити обласний літературний музей. Тільки на тій основі, що через дорогу від музею, там, де височіє нині велеліпний сквер імені Шевченка, був колись стройовий плац (ать-два, равняйсь, смірнаааа!) 46-го Дніпровського піхотного полку, в якому поручником царської армії служив «нікому ще невідомий» (у цьому випадку годилося б написати правильно: «нікому ще не відомий») Олександр Купрін. Літ музей, отже, мусить бути виселений, а його місце займе музей-театр О. Купріна. Просто геніальне розв’язання усіх проблем. Створимо театр ще й в музеї, дарма, що глядацькі зали театрів державних – напівпорожні… Знаєте, шановний Леоніде, а чому б музею О. Купріна не зайняти місце збудованого полоненими німцями Будинку рад? Там же тих сцен – море, на кожному поверсі, на будь-який смак. Знаю, бо й сам там працював. Або візьміть старі будівлі Проскурова – та тамечки що не будівля, то театр! Куди братися «булгаковському» Андріївському узвозу в Києві з його Воландами та іншою нечистою силою! Або візьмімо видавництво «Поділля». Там, на сьомому поверсі також є сцена, дуже просто можна ставити і «Поєдинок», і «Олесю», і «Гамбрінус». Приміром, удень люди сидять у конторках, зводять дебети із кредитами, сьорбають чайок. А настане вечір – тут тобі, тверезісінькому, й піднімається завіса («театр уж полон, ложи блещут») і починається дійство. Не треба бігти додому, переодягатися, макіяжитися, чепуритися, малюватися…
10.
Навіщо я все це пишу? Навіщо збираюся посилати матеріал ще й в Київ?
Відповідь гранично проста: знаю, що такі суб’єкти, як Леонід Коваленко, не зупиняться ні перед чим у досягненні задуманого. Дійдуть і до Верховної Ради, і до Адміністрації Президента, і, не приведи Господи, доб’ються свого – відомо ж бо: то – найактивніший народ. Так от, щоб цього не сталося, обласна письменницька організація використає усі свої зв’язки (у Верховній Раді, в Адміністрації Президента, в Генеральній прокуратурі, міліції, судах) – письменники зроблять усе можливе й неможливе для того, аби назавжди покласти край рейдерським зазіханням дизайнерів на нашу святиню – літературний музей. Адже за декілька років існування цей страстнотерпницький заклад пережив стільки прикрощів, стільки принижень. Про ці митарства я й розповідаю так детально у цій статті.
11.
А тепер – дружня порада Коваленкові та іже з ним.
Є в Хмельницькому така вуличка – Червоноармійська. Власне, то чи не єдине в обласному центрі «предметне» втілення радянської доби. І на тій майже радянській вуличці був колись, ще у 80-их роках минулого століття, художньо-меморіальний музей Г. С. Верейського. Чудовий був музей, єдина у нашій країні експозиція, присвячена життю і творчості російського радянського художника, дійсного члена Академії мистецтв СРСР Георгія Семеновича Верейського, який народився і провів дитинство в Проскурові (це тобі не ать-два на якомусь там плацу, невідомо чи знайомому поручнику Купріну).
Був, був такий меморіальний музей, видавалися шикарні путівники по його залах (один такий альбом-путівник якимсь дивом зберігся у моєму безладному архіві, подаю тут із цього путівника ще радянське фото музейної будівлі). Свого часу ви, шановні митці-художники, «просвистіли» той музей, зберігся лише його будинок – про це можна було б написати ціле дослідження, але на такий подвиг у мене вже немає сил. Та й навіщо? Кому вони потрібні нині, подвиги? Звісно ж, хтось на цьому, ще радянському, закритті заробив неабиякі башлі, але зараз мова не про це. А про те, що згадане мною приміщення згодилося б Коваленкові для створення музею Купріна. Там Леонід мав би де розвернутися та виявити свої театрально-музейно-дизайнерсько-режисерські здібності. Утілив би усі свої мрії, проекти, прожекти. Адже 7 (сім!) залів у тому особняку! Оте віконце з лівого боку від нас вказує, що за ним, за коридорчиком, розмістилася майстерня художника Володимира Карвасарного, одного разу ми з ним навіть чарку пили неподалік – в «Колібрі», здається, так ця забігайлівка називається, чи не так, Володю? Радимо музейному дизайнеру Коваленкові зайняти кімнату (майстерню) Карвасарного під директорський кабінет музею Купріна. Радимо без будь-якого гумору, на повному, як мовиться, серйозі. Скільки, я сказав, залів було у меморіальному музеї Верейського? Сім? То на стінах кабінету можна було б повісити (крім картин того ж Карвасарного), скажімо, репродукцію з Ієроніма Босха «Сім смертних гріхів». І для повної симетрії варто було б повісити ще й репродукцію того ж Босха – «Спокуси святого Антонія» або репродукцію брейгелівських «Сліпців» («Сліпих»). Чи щось слов’янське, приміром, рубльовську «Трійцю» (до речі, у свій час, ставши редактором обласної партійної газети, перше, що я зробив – це зняв зі стіни свого кабінету патрет вождя і на той самий кілок повісив «Трійцю» Рубльова).
Але у нашому із Коваленком випадку не варто забувати і про данину радянській добі, адже вулиця – Червоноармійська! То в такому випадку можна було б придумати щось на взірець розлогого фікуса в коридорчику перед кабінетом, а біля вазона – бронзове погруддя Сталіна. Хай би вождь собі споглядав у віконечко усеньке своє радянське хазяйство, себто вулицю Червоноармійську, єдине що йому лишилося споглядати. І хай би спробували тоді якісь рухівці або інші свободівці підірвати скульптуру, як це сталося у Запоріжжі. У Хмельницькому-Проскурові – дзуськи! Я, наприклад, будучи Коваленком, поставив би біля Сталіна якогось днювального (на півставки, з автоматом Калашникова на грудях), а другий страж стояв би на варті уночі (уже не днювальний, а ночувальний, теж на півставки, з тим самим Калашниковим на грудях). Тут головне – щоб не напилися хлопці. А то ще, чого доброго, наберуться і перестріляють один одного і безневинних мешканців радянської вулиці, та ще й отих музейно-театральних закопйорщиків. У дусі піхотинців із 46-го Дніпровського полку (про це навіть є одна пісенька часів Купріна).
То чому б Коваленкові не звернутися до обласної та міської влади вдруге? Аби ті високопосадовці посприяли в придбанні Леонідом саме цього приміщення? Якби ця «сдєлка» справді «состоялась», тоді б і ми поділилися із новозаснованим музеєм нашими і без того убогими експонатами купрінського періоду.
Подумайте над цим, пане Леоніде. Ваша ж нібито влада прийшла до державницького керма.
Броніслав Грищук, письменник, заслужений журналіст України, м. Хмельницький