Лунка пісня народна, чутна крізь віки, знову і знову оживає у різноголоссі сучасників. Невмируща тому, що є у ній широта не лише мелодійності, а й душі української, простої та глибокої. Ще тому не перестають співати її, бо не підкоряється скороминущій моді, різниться від пісень інших народностей, оспівує щось рідне, близьке, знайоме: любов, страждання, буденщину, веселощі по-українськи… Вічна, бо не зіпсована сценічним пафосом, звучить там, де справжнє українське свято, зрозуміла і молодим, і старим. Так вважають і солістки аматорського вокального колективу “Василиха” — дівчата веселі, голосисті та артистичні, такі, яким справді личить співати народну українську пісню. Про історію народження “Василихи” та шлях становлення групи наша розмова з солісткою колективу Ларисою ГУМЕНЮК.
Лунка пісня народна, чутна крізь віки, знову і знову оживає у різноголоссі сучасників. Невмируща тому, що є у ній широта не лише мелодійності, а й душі української, простої та глибокої. Ще тому не перестають співати її, бо не підкоряється скороминущій моді, різниться від пісень інших народностей, оспівує щось рідне, близьке, знайоме: любов, страждання, буденщину, веселощі по-українськи… Вічна, бо не зіпсована сценічним пафосом, звучить там, де справжнє українське свято, зрозуміла і молодим, і старим. Так вважають і солістки аматорського вокального колективу “Василиха” — дівчата веселі, голосисті та артистичні, такі, яким справді личить співати народну українську пісню. Про історію народження “Василихи” та шлях становлення групи наша розмова з солісткою колективу Ларисою ГУМЕНЮК.
— Ларисо, учасниці вашої групи — творчі затійниці, кожна з вас спробувала себе у різних іпостасях: ведучих, співачок, танцівниць. Як виникла ідея об’єднати таланти у сольну команду?
— Я та мої товаришки, з котрими нині співаю у “Василисі”, з дитинства закохані у народний спів, українських пісень нам співали батьки. Ця любов з нами і нині. Часто пробували передати красоти народного співу самі. Так, збиралися колись на міському Співочому полі (тепер там “Епіцентр”), де можна було на славу голосно наспіватися, відчути справжній смак від зичної прадідівської пісні. Це були наші перші концерти не для слухача, а для душі. “Ой, там на горі” — одна з тих пісень, яку ми виконували у два голоси на імпровізованій сцені — Співочому полі. Тоді ми ще не розуміли, що означають професійні музичні поняття “перший голос”, “другий голос”, але інтуїтивно намагалися їх відтворити.
— Коли вперше продемонстрували свою творчість широкому колу глядачів?
— Мама однієї з наших вокалісток Лідії Панкової пані Емілія працює у Будинку культури села Цівківці Новоушицького району. Вона має музичну освіту, розуміється на культурі минувшини і сьогодення, тому й взялася за роль нашого творчого керманича, а згодом стала членом колективу, справжньою досвідченою товаришкою, яка вчила професійного співу й турбувалася про наші виступи. Саме пані Емілія була ініціатором участі “Василихи” на фестивалі “Пісенна Новоушиччина”. Наша перемога у цьому фестивалі відкрила нові творчі шляхи для участі в інших фестивалях — “Отроків”, “Дністровські береги”… Журі “Пісенної Новоушиччини” нас хвалило не лише за вокал, що нас, аматорів, дуже тішило, але й за відтворення автентичного мистецтва. Це було дуже приємно чути, похвала стала гарним стимулом для розвитку нашого колективу.
— Розкажи й про інші ваші заслуги на співочій ниві.
— Одним із найяскравіших моментів був виступ на пісенному фестивалі “Дністровські береги”. Свято пісні під відкритим небом, на плаваючій сцені настільки окрилило, що номер, який ми там представили, мав шалений успіх. Сподобалось і те, що на одній сцені ми виступали з досвідченими артистами, які визнали наші таланти. Моя мама, котра приїхала подивитися на концерт, плакала від радості після побаченого. До того батьки вважали, що наш з подружками колектив — прості юнацькі вибрики. На “Дністровських берегах” зірка нашої “Василихи” по-справжньому засвітилась. Основний організатор фесту Анатолій Бєлєванцев теж нас виділив і долучив до участі в інших фестивалях.
— Знаю, що склад вашої групи часто змінювався, скількома голосами співає “Василиха” нині?
— Так, коли група тільки зароджувалася, нас було троє: я, Наталя Кузьмінська та Лідія Панкова. Потім, як я вже розповідала, до нас приєдналася Емілія Панкова, останньою у групу прийшла студентка Хмельницького музичного училища Христина Труліч, яка допомогла зробити наш спів злагодженішим і професійним.
— Візитівкою “Василихи” є не лише гучний і мелодійний спів, а й колоритні сценічні костюми. Ними ви причарували, певно, не одного прихильника?
— Наші костюми дійсно подобаються багатьом. Думаю, вишиванки, спідниці і стрічки, в яких ми виходимо на сцену, тому такі гарні, що оздоблені за всіма правилами української вишивки. Майже всі вони — творіння рук Емілії Панкової. Свої костюми не купуємо на ринку, їх вигадуємо самі, збираємо у сільських бабусь, жінок. Деяким нашим сценічним строям майже 70 років. На них вишивка — мистецький шедевр. Цікаво, що на “Дністровських берегах” ми виступали у личаках, зроблених власноруч. Секретом їх виготовлення з нами поділилася старенька жителька села Цівківці.
— Знаю, що так, як і раритетні костюми, ви збираєте у сільських старожилів старовинні маловідомі пісні, якими насичуєте свій репертуар.
— Так, головна мета створення “Василихи” — підняти з глибин забуті мистецькі творіння українців. На жаль, репертуар нинішніх фольклорних колективів обмежується кількома піснями, на кшталт “А мій милий вареничків хоче”. Ці пісні добре всім знайомі, а нам хочеться воскресити щось раритетне. Нині ми співаємо до десяти пісень, коронною є наша візитна пісня, за якою і названо колектив, “Василиха”.
— Співаєте заради задоволення?
— Особливого заробітку співучість поки не приносить, хоч виступали зі щедрівками, колядками у міських ресторанах й отримували за це гонорари. Та, думаю, для початківців гроші не головне. Спочатку хочеться насолодитися вільним, незалежним ні від кого мистецтвом, а потім, здобувши досвід, прихильників, можливо, і станемо популярними артистками, котрі отримуватимуть заслужені щедрі гонорари.
— Народні пісні ви виконуєте так, як їх співали наші пращури, чи осучаснюєте?
— Буває по-різному. Часом хочемо відтворити пісню так, як виконували її наші попередники, а інколи додаємо сучасних мотивів.
— Поділися цікавим випадком з вашого гастрольного життя.
— Там, де ми разом, завжди весело. І цікавих випадків з нами траплялося чимало. Пам’ятаю, якось перед фестивальним концертом ми сиділи на поляні і смакували амареткою (кількома краплями цього напою завжди розігріваємо горло перед концертом). Навіть незчулися, як на нас націлилося зірке око телекамер столичного телебачення. Отак зненацька ми почали давати інтерв’ю журналістам, співали пісень. На це збіглося подивитися чимало люду. То була справжня хвилина слави!
Ірина САЛІЙ