Соціум

Яскравий вогник російської поезії

Мое слово верное прозвенит!
Буду я, наверное, знаменит!
Мне поставят памятник на селе!
Буду я и каменный навеселе…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мое слово верное прозвенит!
Буду я, наверное, знаменит!
Мне поставят памятник на селе!
Буду я и каменный навеселе…

Це рядки з віршів Миколи Рубцова, вони не чекають, коли на них затримається чийсь погляд, здається, вони існують у самому повітрі… Фет, Тютчев, Кольцов, Єсенін — після них найяскравішим співцем російського села став цей поет з північної глибинки — Вологодщини. Микола Рубцов упевнено увійшов у поезію в період так званої хрущовської “відлиги”, було йому якихось 20 років, він належав до відомої ленінградської групи літераторів: Бориса Тайгина, Гліба Горбовського, Йосипа Бродського… У ті роки потужно заявили про себе Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський, Роберт Рождественський — знамениті шістдесятники, але такої слави Рубцов не мав, хоча поетичним талантом їм не поступався. Його обходила увагою офіційна критика, поезії нечасто з’являлися на сторінках літературних журналів. Влада його не помічала, адже він не витрачався на партійні оди, не відзначався тодішнім комсомольським запалом, був чистим і чесним перед Словом.

До конца, до тихого креста
Пусть душа останется чиста!

Це була його особиста клятва, вірність якій він зберіг до останнього свого дня. А ще він був і залишався справжнім російським, точніше руським поетом — від самої землі, її скромної краси та щедрої душі. Такі оспівувачі Русі не були потрібні офіційній поезії, вони залишалися для неї чужими, підозрілими, небезпечними.

Россия! Русь — куда я не взгляну…
За все твои страдания и битвы.
Люблю твою, Россия, старину,
Твои леса, погосты и молитвы,
Люблю твои избушки и цветы,
И небеса, горящие от зноя,
И шепот ив у омутной воды
Люблю навек, до вечного покоя…
Россия, Русь! Храни себя, храни!
Смотри, опять в леса твои и долы
Со всех сторон нагрянули они,
Иных времен татары и монголы.
Они несут на флагах черный крест,
Они крестами небо закрестили,
И не леса мне видятся окрест,
А лес крестов в окрестностях России.
Кресты, кресты… Я больше не могу!
Я резко отниму от глаз ладони,
И вдруг увижу: смирно на лугу
Траву жуют стреноженые кони.
Заржут они — и где-то у осин
Подхватит эхо медленное ржанье
И надо мной — бессмертных звезд Руси,
Спокойных звезд безбрежное мерцанье.

Особисте життя вихованця дитячого будинку також не було щасливим. Його душа не знала спокою, не маючи свого кутка, він метався країною. З СРСР як Солженіцина Рубцова не виганяли, але й жити спокійно не давали. Був він матросом, кочегаром, волоцюгою, студентом літературного інституту — перепробував і пережив чимало. І завжди передчував свій трагічний кінець. Щастило йому на інше: на фатальні неприємні випадки, скандальні історії, міліцейські протоколи, де він завжди був без вини винуватим. А ще — на заздрість однокашників по інституту. Звідти його неодноразово виключали, знову поновлювали і при цьому приводили натовпи зацікавлених подивитися на геніального одинака, який жив, наче Сократ у діжці. У великих містах Рубцов не приживався. Його завжди тягнуло на малу батьківщину. Саме тут Микола Рубцов написав найкращі свої поезії: “Звезда полей”, “Родная деревня”, “Русский огонек”, “Осенняя песня”, “Видения на холме” та багато інших. Розходилися вони малими тиражами, але в народі ними зачитувались у “саміздаті”. У компаніях співали пісні, ним написані, не знаючи їх автора, “Бунт”, “Зорька алая”, “В горнице моей светло”…

Долі своєї Рубцов не вибирав, він вгадував її: “Я умру в крещенские морозы, я умру, когда трещат березы…”. Загинув поет трагічно від руки громадянської дружини в безглуздій сварці саме у Хрещення — 19 січня 1971 року. Було йому лише 35 років. Микола Рубцов поповнив собою сумний мартиролог Росії, де справжні таланти здобувають заслужену славу лише після своєї смерті.

У пам’ять про видатного майстра поетичного слова, якому 3 січня виповнилося б 75 років, Хмельницький російський культурний центр влаштував у міському Будинку культури літературно-музичні читання. Участь у них, крім відомих читців Сергія Трояновського, Людмили Разуваєвої, Олександра Радченка, взяли і молодші виконавці: бард Сергій Дорофєєв та юні співаки — вихованці дитячої школи мистецтв Єва Панаріна та Сашко Шенгилевич. Слово Миколи Рубцова живе на Поділлі.

Володимир Білорусцев

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *