Застерігає нас Анатолій Ненцінський у своїй хронікально-документальній науково-фантастичній повісті у віршах і прозі “Комаргород” (1992 р.), де досліджується еволюція типового подільського села Комаринці (згодом Комаргорода) і типової родини
(декілька поколінь) подолянина Комара на фоні 500-літньої історії України (ХVІ- ХХ ст.).
Вперше я познайомився з цим опусом на початку 90-х років минулого століття. Але під шалом ейфорії проголошення й відродження нашої “незалежності” (так і не стала Україна незалежною від Росії!) тоді я не вловив головної ідеї твору. Бо “проглядалась” вона завуальовано поміж рядків. Адже писався твір десь у 80-х, коли національну ідею висловлювати публічно було небезпечно.
Пригадую, тоді мені кинулась у вічі архаїка (діалекти) подільської народної говірки, якою користувались Самовидці (літописці) — герої повісті. Вразила розмаїта образна поліфонічність: образи Кобзарів — глашатаїв народних дум і сподівань; героїчні образи сподвижників Богдана — Івана Ганжі, Данила Нечая, Максима Кривоноса та інших.
Найбільше вразили духовні виродки (перевертні) — “встид і срам за рід славний Комариний український…”, один з яких — Левко Комар — ще в 1672 році став Левом Комаргородським, підстаростою межибузьким, вислужувався перед гетьманом польським Адамом Синявським; інший — Левом Комаровим — генералом, котрий у 1986 році виспівував своєму шефові — російському генералові Петру Вугрову “Ой, чий то кінь…”. За що останній нагороджував реплікою: “Ну, хохлы, ну и червяки!”
А оце нещодавно перечитав твір удруге. Вглядаючись у наше реваншистське сьогодення, зрозумів мудру прозірливість Автора (так величає себе Анатолій Йосипович) — одного з героїв повісті: не допуститись помилки Богдана!
Заглиблюючись в історичне минуле, Автор передає сумні думи і роздуми Богдана Хмельницького, які закрадались у його душу навіть після переможних битв під Жовтими Водами і Корсунем, біля села Пилявці та на горі Батіг. Вони озвучені Самовидцем
Другим: “
…Після звитяжної січі Батозької почала шляхта, яко мишва руда, з України в Жеч Посполиту польську бігти. Геж пан-круль захланний не міг з тою тратою примиритися, йшов та йшов наші землі оружно знов собі годбирати.
То госінню літа Божого 1653-го наші пани-Комарі всі семеро, бо вже й Василь з ними, разом з войськом Богдановим Хмельницьким так того табора крулевого з усеньким його войськом польським у Жванці обложили, яко в мішок узяли. Тілько зрада шайтана підлого, Іслама-Гірея татарського, порятувала того Яна Казимира од ганьби доконечної. Якби вже сього разу гетьман наш полонив круля, то змусив би його таки признати пана Хмельницького владарем цілої України, бо й вона того хотіла… А так, бачачи, же од татар нічого доброго не чекай і надалі, уже державою козацькою , якби теє сталося, будучи та й знаючи, же й турки того не подарували б та й сама Варшава все їдно огнем і мечем ішла би та й ішла би, став Хмель після Жванця союзу оружного з Москвою добиватися. Гадав, двома плечима стиснувшись, легше буде супротив усіх набігів стояти. А там, Біг дасть, і вдасться Україні так на землі стати своїй, яко й та ж Московія чи Англія, держава французька чи шпанська. З тою надією й раду велику в Переяславі скликав…”.
Ось як описує Автор “Заклинання Богдана…” після переможної битви на горі Батіг (1652 р.):
— Благаю, пане-Боже: хоч би раз явив ти милосердя повну міру — вже не покинув на поталу нас, любов до неї, Неньки, взяв на віру… Невже ж на ніц той заповіт зійшов, і звітривсь, наче мерва порохниста: “І да святиться у віках любов”?.. То що ж тоді святе ще і пречисте на сій землі, що випливла з імли, аби людина бачила людину, і жеби поріднились ми колисьв любові до своєї України?
Богдан добре усвідомлював міжнародне становище України (яке не змінилося й до нині — авт.) й метався в остаточному виборі:
— Куди не кинься — загребущих рук, жадних очей: а що там у коморі? Чи то Орел, чи Сокіл, а чи Крук — вмент очі вийме, лиш впади в покорі… А ще ж бо розпинають і свої: той під Москву, той під сап’ян султана. Однака дяка… Хто з них постоїть, аби отут моя держава стала? Розгарбають, хапнуть і загребуть, що той, що той… Потурчать… Помосковлять… О, Боже правий, де ж та третя путь?.. Чому такий ти до Украйни неласкавий?..
Промовистим і символічним є малюнок художника А.Моргуна на обкладинці книжки: НЕНЬКА-Україна у маковім (терновім?…) вінку розі-п’ята на хресті. Її тіло обвивають червоні лаврові гілки, що нагадують полум’яні язики вогнища…
І малюнок-символ, і пророчий зміст книги, що повниться тонким ліризмом, змішаним з дотепним гумором та їдким сарказмом, все це створює колоритну багатовікову картину українського життя, перемішаного трагічними й звитяжними епізодами боротьби за незалежність України.
І все це так суперактуально сьогодні! Бо над Україною нависла чорна хмара новітньої Орди. Тож варто нам дивитися на події сивої давнини з проекцією на сьогодення і зробити висновок: вже вкотре ми наступаємо на одні і ті ж “історичні граблі” — тягнемось до свого поневолювача у довічну кабалу.
“Не повторюймо ж помилки Богдана!” — закликає Автор.
Микола Кульбовський