Про події у райцентрі Врадіївка на Миколаївщині не говорить нині тільки лінивий у нашій пресі та в середовищі партійно-владного бомонду. Глава держави Віктор Янукович строго заявив: “Якщо якийсь чиновник чи міліціонер вважатиме, що може робити, що завгодно, і все це зійде йому з рук, то я хочу, щоб він почув: я цього ніколи не дозволю, в Україні буде панувати закон”.
Про події у райцентрі Врадіївка на Миколаївщині не говорить нині тільки лінивий у нашій пресі та в середовищі партійно-владного бомонду. Глава держави Віктор Янукович строго заявив: “Якщо якийсь чиновник чи міліціонер вважатиме, що може робити, що завгодно, і все це зійде йому з рук, то я хочу, щоб він почув: я цього ніколи не дозволю, в Україні буде панувати закон”.
Дай Боже, щоб так і було насправді, хоча у подібні запевнення навіть з такого високого рівня нині може повірити, ну, дуже вже наївна людина. Чомусь викликає сумнів і те, що навіть ті правоохоронці, яких послали гасити “врадіївську пожежу”, почули ці слова пана Президента, адже новопризначений начальник тамтешнього райвідділу внутрішніх справ у телекоментарі на всю країну замість того, щоб підібрати зрозумілі слова для вибачення перед місцевою громадою за злочинні дії своїх учорашніх колег, по суті, вдався до завуальованої погрози учасникам акцій протесту, які пікетували там міліцію. А може, такі, як він, таки правильно прочитали слова Президента і по-своєму їх перефразували, скажімо, на кшталт того, що вони “не можуть робити, що завгодно”, а тільки те, що їм накажуть зверху? Ну, до прикладу, як це їм наказували робити на минулих парламентських виборах, коли міліція з її спецпідрозділами штурмувала окремі виборчі комісії, відверто була задіяна в організації найрізноманітніших виборчих маніпуляцій і своєю постійною присутністю забезпечувала тотальний адмінресурс? Здається, у розмірковуваннях про ці події на Миколаївщині, а у цьому ряду — і недавній інцидент навколо агрофірми господарника-опозиціонера Аркадія Карнацького, і вибори міського голови у Василькові, і події 18 травня у Києві, представників влади більше хвилює не кризовий колапс у цій та інших правоохоронних структурах держави, а той факт, що це злочинне “чепе” його завчасу перервало. Ще би так, без ось таких “врадіївок”, зберегти цей стан страху перед людьми в погонах та владою до президентських виборів 2015 року, використавши тоді в усій “красі” подібні силові структури, а там, дивишся, і можна далі, нічого не роблячи для очищення країни від цього “врадіївського синдрому”, безхмарно і безбідно правити своїм народом-плебсом, який не здатний буде вже на будь-який громадянський спротив подібному злу. А тут виходить, що українці, навіть у таких тихих райцентрах, як Врадіївка, здатні на жорсткий спротив, хоч у декого з міліцейських чиновників та їх зверхників є ще ілюзії, що репресивними заходами нині можна далі упокорювати людей. І не лише там, а в усіх чотирьохста райцентрах країни, де так чи інакше “врадіївський синдром” присутній, засвідчуючи ще раз з усією гостротою, що маємо справу з хронічним недугом, який потребує негайного лікування, на жаль, радикальними хірургічними методами.
Зрозуміло й те, що на роль “хірурга” для наших силових структур не підходить нинішня влада, яка погрузла у беззаконні й корупції, як і не надто надається до здійснення цих суспільно очищуючих кроків опозиція. Оптимізм, принаймні у мене, все більше вселяє самоорганізація по-громадянському зрілих громад, про що переконливо і засвідчив “врадіївський синдром”. А ще дуже хотілося б, щоб ці події стали уроком, бодай для тих із нас, хто насправді прагне про наближення України до європейських демократичних стандартів, передній край боротьби за які проходить нині не у владно-парламентських палацах, не в партійних офісах, а у такій нібито тихій Врадіївці…