ХИМЕРИ СТАРОГО МЛИНА

 

Інтернаціонально-кітчево-готична повістина — з відьмами, вампірами, привидами та іншою нечистю.

 

Інтернаціонально-кітчево-готична повістина — з відьмами, вампірами, привидами та іншою нечистю.

 

КІТЧ І КІЧ — напрям у сучасній культурі, розрахований на масового споживача, що характеризується примітивністю, безідейністю, розважальністю; твори в дусі цього напрямку…
Великий тлумачний словник сучасної  української мови. стор. 431

 

— Ох, плоть людська… — зітхає скрушно Старий Млин. — Яка ж бо ти уперта, незмінна в усі часи. Яка нездоланна, незборима…

— Ви про яку плоть, старче? Чи не про КРАЙНЮ часом?

— І про КРАЙНЮ також. Хоч вона є лише в чоловіків.

— Скажіть ліпше: ви маєте на увазі плоть як противагу духовному началу. Бо, скажімо, плоть або тіло людське відчуває голод, холод, спеку, спрагу, фізичний біль і… І блаженство ситості. Ви це збиралися сказати?

— О, ти вгадав. Од блаженства ситості все й починається. Ситість неодмінно пробуджує нові забаганки плоті. Тим прагненням не здатні протистояти ні психіка, ні дух людський взагалі. Саме тому я й казав на самім початку: яка ж вона нездоланна, незборима, яка вона всемогутня —  плоть людська.

 

Я стою на млиновому горищі, в стовпі розмитого світла, воно падає донизу поміж дубовими кроквами, воно каламутно ллється крізь одну-єдину скляну черепичину. Одна — скляна, решта випалені глиняні, червоні й жовті. Кволого сіяння від отого скісного світляного стовпа ледь вистачає, щоб можна було оглянути просторе приміщення горища, вертикальні підпорки до крокв — десятки й десятки підпорок, ніби анфілада грубо тесаних гранчастих колон, що губляться ген-ген у сутінках горища, добігають аж до квадратового слухового віконечка у фронтоні, у цьому віконечку, здається мені, сидить незворушна сова. А може, ту сову я сам собі вигадав.

Гм. Сова. Теж мені вигадник… А долівка тутечки схожа на зализане хвилями ставкове дно або, ще точніш, на барханну поверхню якоїсь африканської пустелі.

— Про що мовчите, старче? День і ніч мовчите уже стільки століть поспіль. А могли б немало всього розказати. Приміром, про мірошника. Адже мешкав той Міхай за млином, коло самої річки, там йому пан хату спорудив. Так що був той Міхай не тільки млинарем, а й сторожем. Так мені оповідав Йон Думитреску, нинішній господар млина. Він сказав, що Міхай мав дочку Маріору…

— О, так, так, — невдоволено закректав Старий Млин. — Не даєш мені спокійно дрімати, чоловіче. Ворохобиш душу, змушуєш знову переживати те, що давно вже відшуміло в споминах, як давня вода в закрутах річки. І вже й русло тієї річки тричі змінювалося. Бо колись воно пролягало при самій моїй стіні, плюскотіло-шуміло в соснових лотоках, вода обертала темне від часу млинове колесо й плинула далі до річки. У шумі тієї лотокової води Міхай засинав у своїй також вимуруваній з дикого каменю хаті, щоби ще до світанку встати, перекусити окрайцем хліба з кавалком бринзи, запити козячим молоком та й знову податися до млина.

— Чом же ви, старче, нічого не розказуєте про Маріору? Чи то правда, що вона десь отут, на горищі, повісилась?

— Повісилась на тій саме бантині, що в тебе над головою. Видиш? Нічим вона не відрізняється од десятків інших бантин… Чого, питаєш, Маріора наклала на себе руки? Наклала на шию зашморг — так буде  доречніше сказати. Та що це я? Доречніше-не-доречніше. Хіба дозволено застосовувати такі слова до судьби Маріори, до її бездумного, сліпого кохання?! А все отой мадяр, отой будапештський панич, Ференц Дьюркович, що на-відувався в наш край до місцевого, угорського ж, пана Іштвана Дьюрковича, рідного дядечка паничевого. Саме в того пана на якихось там танцюльках і зустрів Маріору юний красень Ференц. Відтанцювали вони якийсь там чардаш, а потім ще й хору — раз, другий, панич провів дівчину додому, за тиждень усе повторилося, а ще за тиждень Ференц і Маріора уже не уявляли життя одне без одного. Хоч скільки сварив доцю старий Міхай, бо відчував серцем, що нічого путнього з того кохання не буде, ніц не допомагало. Того року юний Дьюркович догостювався в рідного дядька аж до снігу, і ось одного якогось разу Ференц у черговий раз проводжав Маріору додому з панських танцюльок, надворі розгулялася заметіль, і молоді люди сховалися у млині — Маріора відімкнула потаємні двері за бузковими кущами, і дівчина з хлопцем опинилися в непрозірній темряві комірчини, суціль заваленої лантухами з дертю. Не було навіть де присісти, тож цілувалися стоячи… Врешті-решт Ференц примусив Маріору віддатися йому тут же, в комірчині. Вона сперлася ліктями на повний мішок, а він… Вона скрикнула не так від тілесної втіхи, як від гострого раптового болю… Відтоді вони не бачилися ні разу. Ференц, як сказали Маріорі панські наймити, поїхав у Будапешт, бо отримав листа від своєї молодої дружини (дівчина, почувши ці слова, сполотніла, так і стояла без жодної кровиночки на лиці). Маріорин батько дізнався про їхні відвідини комори, побачив на закуреній білим пилом долівці сліди крові. Він усе збагнув, сорокалітній Міхай, і кілька місяців нічого не казав ні Маріорі, ні дружині своїй Софії. Лише одного якогось разу (коли Маріора відчула, що носить під серцем дитину), змірявши поглядом дочку від ніг до голови, мовив тихо: “Я ж тебе попереджав. Ну, кому ти тепер будеш потрібна ось така?..” І все, більше ні слова не зронив, із дому не виганяв, лише мовчки одну за одною затято курив самокрутку… Маріора повісилася наступного ж дня.

— Від того часу проминуло майже двісті літ… А нині хтось до вас навідується, на оце горище?

— Ніхто не навідувався. Доти, доки торік не приїхав до знаменитого цілителя Йона Думитреску отой осоружний Микола Мартопляс. Приїхав у мої володіння. Хоч це уже не млин, а санаторій. Знайшлися добрі душі — реставрували два поверхи. То майстри, які трудилися тут майже рік — муляри, штукатури, паркетники. Вони перепланували всю мою обитель, розвалили старі простінки і вимурували нові, настелили паркет, обставили номери меблями — зробили, як тепер  заведено говорити, євроремонт… Ти про Мартопляса питаєш? Він ще торік сюди приїздив, я вже, здається, казав десь про це. І десь за тиждень приїде знову. О, то неймовірний бабій, жіночий утішитель, він і тут, на горищі, встиг побувати. Разом із тоді ще неодруженою Реґіною. Молоденька, гарна, кароока. А той Мартопляс — купа м’яса, спереду курдюк і ззаду курдючище… І за що та Реґіна полюбила такого? Загадка, суцільна загадка.

Ти вже йдеш? То з Богом, чоловіче. Приходь іще. І я до тебе приходитиму. Бодай у думках. Чи снах. Чи мареннях. І пам’ятай: моя душа жила спершу у млині, а коли зупинилося, а потім і зогнило млинове колесо, сюди, на горище перебралася. Бо, сам розумієш, то не життя. Без руху, без обертання колеса. Тепер воно лише в пісні обертається, пам’ятаєш? Ой, зійди, зійди, ясен місяцю, як млиновеє коло. Ой, вийди вийди, серце дівчино, та промов до мене слово…

Як же я втрапив сюди, в гори, до знаменитого румунського цілителя Йона Думитреску? До його тимчасових пожильців — з усіх усюд, старих і малих, молоденьких та вже підтоптаних? Тобто таких, як оце я, п’ятдесятирічний кларнетист, нервовий, вимучений тривалим, майже безперервним безсонням, дратівливий, іноді просто лютий…

Порадив мені приїхати сюди мій давній приятель, із яким я навчався в консерваторії, а тепер ось працюємо в інструментальному ансамблі при філармонії. Мій приятель кілька років тому перейшов через ті ж митарства, які зараз і я переходжу. “Тобі допоможе тільки Йон, — переконував товариш. — Я не просто раджу поїхати до цього карпатського мольфара. Я тебе одвезу туди власною машиною!”

До Карпат добиралися годин десять, якщо не довше. Виїхали з Він-ниці приблизно о п’ятій ранку (забув у мить від’їзду поглянути  на годинник), а в потрібний нам райцентр прибули  після п’ятнадцятої. Приятель мав ще того дня повернутися в Коломию, до родичів, а через три тижні — заїхати за мною, аби забрати назад у Вінницю.

Мій приятель, колега по роботі (одногалерник!) уже бував у цьому райцентрі, а тому, не розпитуючи нікого з перехожих, як добратися до старого млина-санаторію, впевнено підігнав машину до розчиненої брами.

Крутими зовнішніми сходами піднялися на третій поверх колишнього величезного млина, а віднедавна приватного (приватизованого Йоном Думитреску) санаторію.

Приятель щось там розводився про санаторій — бачиш, онде ріка внизу, колись та вода завертала до млина, обертала колесо, а воно, своєю чергою, крутило жорнові камені, а потім з якоїсь причини млин зупинився, нині від гребельки, від колеса й сліду не зосталося, але Йон, старий мудрий Йон, всі оті триби, камені жорнові, ковші та все інше голландське начиння на першому поверсі поскладав, так що за якихось пару тижнів можна при потребі змонтувати, поставити до ладу всі ті шестерні-троси-паси, надибавши десь класного фахівця (але ж де ти його нині знайдеш!) та підвівши воду до млина, а нині тієї води в Карпатах повно, що ж, нехай розхвалюють у газетах та журналах отой великий адронний колайдер, що, мовляв, одкриє нові горизонти у сучасній науці, для того його й закопали на стометровій глибині під Альпами у двадцятисемикілометровому тунелі…

Господаря млина-санаторію на місці не виявилося. Тоді мій  приятель удався до мобільного зв’язку й після коротенької розмови повідомив, що Йон прибуде до санаторію лише пізно ввечері, що він пам’ятає про тебе і неодмінно сьогодні з тобою зустрінеться, а вже  завтра призначить лікування… А зараз, мовив приятель, подамся на Коломию, хочу прибути  туди ще завидна, рівно за три тижні заїду за тобою — ну, про це ми ще домовимося по телефону, а ось і покоївка наша, карпатська красуня, так що віддаю тебе у розпорядження Реґіни, отже, — па-па!

Реґіна одразу ж одвела мене в номер (чи, може, в палату?), де я маю отих три тижні жити й лікуватися. Крихітний номерочок, із ламаними площинами (як-ото у Грановитій палаті в московському Кремлі) склепіння над головою. Я запитав для годиться, чи багато в цьому  млині-санаторії хворих, і Реґіна, справді чарівна карпатська дівчина (“гарна моя чічка, просидів я з нею до темної нічки”), замислилась на хвильку й відповіла, що безпосередньо в млині двадцятеро людей на двох поверхах, а ще ж і в хатах є приїжджі, в готелі, в шкільному гуртожитку… А які ж хвороби лікує ваш Йон Думитреску? — таке було наступне запитання мого “інтерв’ю”. Виявляється — усякі. Старий лікар нормалізує високий тиск (низький також), вправляє хребти, вивихи рук, ніг, позбавляє неврозів, алкогольної залежності, ставить на ноги дітей, які досі майже не ходили (або й не ходили зовсім). Коротко кажучи, за словами неповторної Реґіни, не існувало в природі таких болячок, із якими не впорався б доктор Думитреску. При лікуванні обов’язковою вважається молитва. Без молитви неможливе будь-яке зцілення — резюмувала дівчина. І запросила мене в кафешку (її слово) “Млин” на вечерю, там вона, мовляв, працює буфетницею і кухарем.

— А тут — покоївкою, — додав я. — Разом — три оклади.

Реґіна сплеснула руками, крутнулася ні місці, ставлячи на столик графин із водою — до чого ж вона приваблива в оцьому біленькому ретельно відпрасованому халатику!

— Оклад, на превеликий жаль, один. І не покоївкою зове мене пан Йон, а — кастеляншею… Десь за годину заходьте у “Млин”, він на тому ж поверсі, отак пройдете до кінця внутрішнього балкону, останні двері, на них написано: “МЛИН”. Я вам супчику харчо приготую і, може, якісь варенички.

Я одразу ж погодився. Хіба ж станеш вередувати, навіть знаючи, що і суп харчо, і вареники, мабуть, куплені в гастрономі. Суп — сушений, вареники — морожені. Але вголос не сказав нічого, лише подякував та обіцяв неодмінно прийти “на супчик і варенички”.

Реґіна ледь помітно чи то вклонилася, чи зробила кніксен та пішла до дверей.

Отже, у мене попереду ще ціла година перед вечерею. Можна повалятися у ліжку… ні, ліпше познайомлюся з вітальнею.

Так… ось вона. Паркет, овальний стіл посередині, крісла, стільці, гіллястий фікус біля вікна, увесь пронизаний надвечірнім сонцем. Якийсь закамарок із умивальником, столиком, уставленими тарілками й каструлями поличками. Холодильник. Отже, хтось тут жив ще, окрім мене?

І щойно я так подумав, як двері із сусіднього номера розчинилися і… Перед моїм зором постала незвична картина. З номера згорблено вийшла жінка з опецькуватим хлопчиком на спині. Пухкі, мов у купідона, руки його звисають їй на груди, жінка тримає їх вище ліктів.

— Баушка, отнеси меня в кресло, — звелів хлопчина. — И прочитаешь сказочку про ведьму. Или про упыря… Баушка, а у нас, видишь, гость появился. Здрасьте вам!

Жінка підвела щойно було схилену на груди голову. Зашарілася враз.

— Ох, простите… Добрый день. Не удивляйтесь нашему способу передвижения. Что нам остается делать…

Вона повернулася плечима до крісла й відпустила хлопчикові руки.

— Садись поудобнее, Владик… Бери альбом, фломастеры.

Я теж присів на стілець і мовчки спостерігав за ритуалом, видно, давно вже відпрацьованим, трохи чудним для мене. Хлопчик, висунувши кінчик рожевенького язика, енергійно розфарбовував якісь малюнки в альбомі. Закінчивши один сюжет, приступав одразу ж до наступного. І для чогось виривав заштриховані різнокольоровими фломастерами малюнки й кидав оті ватманські аркуші перед себе на паркет. О, то були дивовижні сюжети. Упирі посеред похилених цвинтарних хрестів. Кістяки на надгробках. Відьми, що вилітають із димарів до зірок…

Жінка тим часом заходилася протирати шваброю паркет, оминаючи щойно народжені під фломастерами онукові шедеври, а закінчивши цю роботу, зараз же бралася за іншу. Оббирала картоплю, кидала у каструлю з водою, ставила на вогонь газової плити.

Я поцікавився, чи Владик ходить до школи. І зараз же отримав безліч інформації: так, хлопчик щойно перейшов у п’ятий клас, до школи їздить на візку, відвідує, крім усього іншого, обов’язкового, ще й уроки малювання, дуже любить спостерігати по телевізору, як його улюблена команда “Зеніт” грає у футбол. Чому “Зеніт”? А тому, що Владик мешкає у Санкт-Петербурзі…

І знову у вітальні запанувала мовчанка, лиш перевантажений продуктами холодильник ледь постогнував од напруги.

— Баушка, мы же договаривались, а ты уже забыла… Почитай мне еще что-нибудь. О ведьмах или упырях. А я тем временем буду их рисовать фломастерами.

І “баушка” слухняно сідає край столу, одягає окуляри, розгортає старезну підшивку якихось журналів (як я згодом з’ясував — дореволюційна “Киевская старина” — де “баушка” надибала ту підшивку та як її присвоїла — тайна сія мороком укутана!).

— Так на чем я вчера остановилась, Владик? Не помнишь?

— Помню, очень даже хорошо помню. На том остановились, что ведьмы бывают плохие и хорошие. Вы о хороших читайте.

І “баушка” читає:

“Полеты ведьм на шабаш рассматриваются народом, как акт обязанности, возлагаемой на ведьм званием их, а потому нимало не мешают простому люду обращаться в случае нужды за помощью к этим вещим старухам и доверчиво относиться к их словам и советам. Вот какой случай был, говорят, в городе Купянске. Одна женщина пришла к соседке своей, старухе, слывшей ведьмою, вечером под Пасху, когда ведьмы обыкновенно летают на шабаш. Начали звонить в церквах, старуха стала одеваться; соседка спрашивает её: “До церкви одягаєтесь, бабусю?” “Лучче і не питай, треба; хоч — не хоч, а треба летіти”. “А ви, бабусю, пішли б до церкви, Богу помолились, — так вам нічого й не вдіють”. “Ні, моє серце, не можна: не полечу, самі являться, озьмуть мене, і горе мені буде! Треба летіти!” “А можна мені поглядіти, як ви, бабусю, полетите?” “Чом не можна — можна”. Вышли в сени; старуха стала под бовдур и вдруг, как дым, вылетела из трубы”.

Владик раптом запитав:

— А что это — бовдур?

— Ну, дымоход, что ли…

— А ведьмы тоже умирают?

— Конечно же, — запевнила “баушка”. — Как все люди. Вот послушай: “Одна відьма, як умирала, сказала своєму чоловікові: “Ти ж гляди — не женись! Я буду ходити до тебе кожної ночі і пратиму сорочки твоїм дітям”. Ото вона умерла, і закопали її в землю, а як ніч наступе, то вона й ходе додому і шиє сорочки дітям, пере і все робе; а як тіко півні закукурікають, то вона тоді й біжить у свою могилу. Це і сусіди тії відьми бачили, як вона ходила ніччю додому хазяйнувати…” Войдя в хату, она будит кого-нибудь из домашних и заставляет дать ей вечерю… Рассказывают, например, что одна ведьма ходила вечерять до свого мужа, когда же он умер, то она в полночь подошла под окно своей хаты и принялась плакать, причитая: “Мій борщ, мій гарячий! Тепер я пропаду, не ївши, тепер я уже й не ходитиму…”

Уже, видно, з порога вітальні, чоловік гукнув:

— Не забывайте, Ольга Сергеевна, утречком, ровно в пять. Хлебнем чайку — и вперед, на Питер. А ты, Настасья, так рано не вставай. Отсыпайся с Владиком… Спокойной ночи!

І я одразу, мов це побажання стосувалося саме мене, провалився в обійми Гіпносу. Спав так міцно, що й не почув, як сусіди зібралися й покинули вітальню.

 

А наступного дня, вранці, я побачив саму Анастасію. Я бачив немало вродливих жінок на своєму віку, бо ж розміняв уже шостий десяток літ! Але такого дива, як ота жінка, мені ще не доводилося зустрічати.

Як мені її описати? Ну, як? Оті золоті локони на щоці й шиї. Погляд синіх-синіх очей, то якийсь замріяний, то радісний, аж та радість вихлюпує назовні, осяваючи обличчя голубуватим світінням. Ця шия, ці напівоголені груди в білій безрукавній кофтині, ці стрункі ніженьки, бездоганні стегна, огорнуті куценькими (білими!) шортами…

Хоч як по-сучасному розкуто й вільно була вона одягнута, але  ПОРОДА, якась аристократична порода світилася в кожнім її жесті, погляді, у кожній миттєвій усмішці, що іноді торкала її рожеві уста. Хоч би як, повторюю, по-сучасному одягалася вона, а мене не покидало відчуття, що я зустрів жінку дев’ятнадцятого (чи, може, вісімнадцятого) століття!

Мов у тумані, бачу наше знайомство, чую її мелодійний голос, відчуваю, як терпне шкіра від того голосу.

Я пережив якесь юнацьке потрясіння, якийсь шок, у владі котрого перебував майже два дні. То не було кохання з першого погляду (на такі штучки я вже давно не здатен). То було щось інше, те, в чому мені ще належало розібратися. Наступного ж дня Анастасія зазирнула до мене в номер і… запросила на “званый ужин” завтра ввечері.

 

— Їжте деруни, — усміхнено припросила Реґіна, ставлячи на стіл квітчасту дерев’яну тацю, посеред якої дихав парою наповнений картопляними оладками теракотовий таріль. — Свіженькі, щойно з пательні. Тертим часничком присмачені. Онде як пахтить!

— Да уж, пахнет чудесно, — охоче погодилась Анастасія. — По-моему, сюда бы еще сметанки.

— А ось і сметанка, а ось і ложечки до неї. Кладіть собі на тарілки, поливайте сметаною. Їжте, хто скільки схоче. Або хто скільки зможе… Владику, чого так дивишся? Не ймеш віри сказаному? От поклади собі двадцять дерунчиків, але щоби з’їв мені всі до одного!

— Двадцать? — нерішуче перепитав хлопчик. — Ты сказала двадцать штук? Или я ослышался? Да мне мама ни в жизнь не позволит слопать аж двадцать штук. Поэтому возьму-ка я десять… — Владик неспокійно засовав ногами в глибокому кріслі.

— Не десять, не двадцять, а две оладушки, — мовби погодилась із сином Владикова мама. — Раскормили его тут, поглядите-ка, прямь боров, честное слово. А все бабушка! “Съешь блинчик, солнышко мое. Съешь булочку, голубчик. Съешь пряник, печенье, сметанку, сливочки, маслице”, — передразнила дочка щойно відбулу до Санкт-Петербурга матір. — И вот так с утра до ночи, каждый божий день… А потом еще жалеют бедняжку. Владик, видите ли, ходить не может, все норовит бабушке на спину забраться, дабы в туалете нужду справить… Все, милок! Лафа кончилась. Начинается новая жизнь. Первое — строгая диета. Вот сегодня еще отведаешь Регининой вкуснятины, а завтра переходим на овощные супчики, на ягоды, фрукты. И — физкультура, физические нагрузки. Именно этого требует от нас доктор Ион.

По цих словах жінка  настромила на виделку два деруни й демонстративно поклала на Владикову тарілку. Зітхнула.

— Спасибо, Региночка. От всей души благодарны тебе. Нам и до утра  не управиться с этой пирамидой, еще и на завтрак останется…

— Та нич не лишиться, бігме, — засміялася Реґіна. — Ви ж не берете до уваги одну обставину… — Дівчина враз помітно зашарілася. — Якби ви знали, хто до нас щойно приїхав…

Було видно навіть при неяскравому світлі люстри, як Анастасіїне обличчя раптом сполотніло.

— Кто приехал? — немовби тамуючи радісне передчуття, запитала жінка. — Почему ты замолчала, а, Регина?

Цієї ж миті мені пригадався уривочок учорашньої бесіди Анастасії з буфетчицею Реґіною в кафешці з романтичною назвою “Млин” (крихітна кімната на три столики та невеличкий прикріплений до стіни телевізор, напханий безглуздими рекламними сюжетами). Кафешка була безлюдна о цій денній порі, лише мені Реґіна продала пляшку пива, а сама присіла за сусідній столик, який уже облюбувала Анастасія; попивала час від часу щось вельми схоже на коньяк чи віскі. Отак: сьорбне ковточок — й одразу ж припалить сигарету “Davidoff”, знову сьорбне — знову припалить… Ось тобі й жінка вісімнадцятого   століття!

— Так на чем мы остановились, Регина?

— На тому, що я ще зовсім  молоденька. Хоч і заміжня.

— Ну, да. Тебе двадцать, а мне в следующем году сорок стукнет. И кто тогда на меня посмотрит?.. А ты еще вздумала отбить у меня Николая.

— Та нікого я від вас не відбивала, — спаленіла Регіна. — Він сам…

— Да уж, я его знаю… помнишь, в прошлом году я с Владиком приезжала сюда, в горы. И Николай приехал. Будто бы от ожирения лечиться. Мы ведь заранее с ним по мобилке договорились. И в этот раз — тоже. Но что-то не звонит, паразит этакий. И, главное, свою  мобилку отключил. Может, опасается мужа моего. А муж-то с маменькой моей уже сутки, как укатили.

— Та приїде він, приїде. І вистачить нам його на двох, він же такий здоровенний.

— И богатый же, черт.

— Так що не журіться, Анастасіє.

— Легко тебе говорить… Ты не подумай, я вовсе не из ревнивых, но, сама понимаешь…

Співбесідниці, нахилившись одна до одної, почали про щось шепотітися, зрідка вибухаючи нестримним сміхом, а я милувався їхніми зачісками — білявою та чорнявою…

Отже, я певною мірою вже був підготовлений до розмови двох закоханих в одного мужчину жінок. Двох жінок, яких, очевидно, з’їдали ледь приховані ревнощі. А може, судячи з їхньої вчорашньої розмови в кафешці, ніяких ревнощів і не виникало поміж тими, хто наважився на подружню зраду — Анастасія наставляла роги своєму пітерцю, а Реґіна власному залицяльникові (та, виявляється, не залицяльникові, а чоловіку!) Іштвану, місцевому футболісту.

Ось так вони сьогодні й стояли одна перед одною: Реґіна, юна чорнява вродливиця, розпашіла від радості й передчуття любовних утіх, перебирала в тонких пальчиках перекинутий через плече рушничок, і Анастасія, дивовижної краси білявка, бліда, з тремтячими губами, з виделкою у лівій руці та столовим ножем у правій.

— Да скажешь ты наконец… — нервово засміялася Анастасія. — Или ждешь, чтобы я тебя прирезала?

— Ніби не знаєте… Та Микола ж приїхав. Із Тернополя. Той, що і торік приїздив. Микола Мартопляс.

У кімнаті на якусь мить запала тиша. Стало чутно, як скрапує з крана вода в закамарку, що правив за кухню: кап-кап… кап-кап…

— Чего же он не звонит? Или вы небось уже договорились?

— Микола боїться, що переб’є вам вечерю з чоловіком, — дещо єхидно усміхнулася Реґіна.

— Вот еще церемонии китайские. Скажи, пусть приходит на деруны. Или я сама за ним сбегаю? Он в том же номере, где и в прошлом году  обитал?

— А де ж йому ще бути? Він і ще два алкаші з ним… Та дайте чоловікові хоч під душем скупнутися з дороги.

— Он что, на машине приехал?

— А на чому ж іще? Він же половину автобуса собою займе. Або ціле купе в поїзді.

— Ох, Реґиночка, что-то ты темнишь. Наверное, уже… Господи, и как он не боится горными дорогами петлять? Я-то в прошлом году всего единожды прокатилась… И хватит этого удовольствия на всю оставшуюся жизнь!

Владик досі уважно слухав розмову. Ураз аж стрепенувся.

— Что, дядя Коля приехал?

— Приехал, приехал. Сейчас сюда заявится.

— Вот хорошо! Будет с кем в картишки перекинуться…

— Да уж… Голодной куме хлеб на уме.

“А що в тебе на умі, Анастасіє?” — подумалося мені. І щойно я подумки поставив перед собою (адже не скажеш: перед Анастасією!) це запитання, як тієї ж миті озвався мобільник пітерської гості. Озвався музичним уривочком із “Вечірньої серенади” Моцарта. Та-рі-а тай-да… Та-рі-а тай-да…

Анастасія, мов шуліка на курча, кинулася на телефон. Ухопила, зараз же підійшла до вікна, відвернулася. Збентежено, аж наче задихаючись, мовила:

— Это ты, Коленька? Привет, голубок, паразит, негодяй, паршивец, подлец и еще не знаю кто… Да он уже давно в Питере, вместе с мамой!.. Через пятнадцать минут? Ждем тебя, оладушки картофельные стынут. С шампанским придешь? На кой ляд это шампанское… Главное, ты себя, себя неси! Гаденыш, зачем мобилку свою отключил? Я тут страдаю, а он…

У цю мить Реґіна примружено вдивлялася в граціозну шию та оголені плечі своєї суперниці й щось, певно, шепотіла, бо губи її ворушилися, немовби вимовляючи якесь презирливе побажання, а може, й закляття.

Ти забув, геть забув, що приїхав у край мольфарів, чаклунів та відьом”, — подумав я. У край десятків мов, говірок, діалектів, у своєрідний Вавилон. Але якщо у Вавилоні справжньому, за переказами, ніхто нікого не розумів (один, приміром, говорив: подай-но цеглину, а йому подавали сокиру чи відро), то тут, у горах, усіх їхні мешканці розуміли один одного з півслова — українці, румуни, мадяри, росіяни, євреї, цигани, словаки. Проте на цьому інтернаціональному вокзалі, в своєрідному залі чекання, де майже всі розуміли один одного, кожне плем’я тим часом жило відособлено, в своєму ізольованому світі. Може, саме через оте розмаїття націй на одній відносно малій території так багато було егоїстів, сповідників стількох релігій та вірувань, починаючи від прихильників монотеїзму і до язичницького многобожжя.

Пора мені відси, з вітальні, тікати. Бо діло, здається, йде до примітивної пиятики з її непередбачуваними наслідками. Я тієї ж миті попрощався з присутніми, ступив у власний номер млина-санаторію.

У темному вікні було видно, як високо над порослою смереками горою спалахують блискавиці, й у цих яскравих спалахах було видно, як вертається з нічного полювання додому невтомна сова, сива в електричних спалахах небесних розрядів. Мабуть, то була сова з нашого, млинового горища. Вона то провалювалася у безодню, то виринала вгору, на самий пік невидимої вершини… Так, то наша сова, летить прямісінько на осяяне небесними розрядами вікно… Все, пролетіла. Й одразу ж почулися глухі перекоти грому.

Я хутенько роздягнувся та, відшепотівши “Отче наш”, простягся на ліжку.

Куди я сьогодні помандрую разом із Владиком?

Та нікуди не помандруєш, онде, як веселяться поїдачі дерунів. Уже, видно, прийшов, Микола Мартопляс, бо кого б іще присутні у вітальні зустріли такими радісними зойками? У кого б іще виявився такий розкотистий бас, як не в Миколи? Хто б іще стільки знав анекдотів, як не отой, уже легендарний, Мартопляс? Ах, ліпше б уже те прізвище писалося з маленької літери!

І чого це їм так весело всім? І Реґіні, й Анастасії, і Миколі, й навіть малому Владику? Що їм та гроза за вікном, оті перекоти громовиць… Утім, гроза, здається, минає…

— Все! Вы как себе хотите, а я пошла укладывать Владика спать, — донеслося з вітальні. — Ты понял, Николай? Или уже убежать хочешь?

— Та нічого я не хочу, — пробасив у відповідь Микола. — Точніш буде сказати — я одного лише хочу. Ти знаєш — чого саме. А Реґіна також уже біжить додому, молодий чоловік ніяк не дочекається. Чекатиму і я. Поки ти приспиш синочка…

У вітальні стало враз тихо. Лише рипнули двері у сусідню кімнату. Це, видно, Микола приніс у номер Владика.

Знову рипнули двері. Отже, Микола одразу ж вийшов. Десь, мабуть, сидить біля столу. Курить, очікуючи, доки Анастасія приспить малого, щоби згодом…

Що згодом? Хіба тобі не все одно? Хіба ж Мартопляс винен у тому, що тобі так подобається ота Анастасія, жінка вісімнадцятого (чи дев’ятнадцятого?) століття? Гм… А хто це сказав, що вона мені подобається? Чи не той самий тип, який знеобачки запроторив її аж у минулі віки? Чудний ти, одначе…

 

Зморений денними прогулянками в горах та нотними хащами кларнетних пасажів, крізь які я нині продирався кілька годин поспіль (а ще ж ота вечеря!), я одразу ж провалився в сон.

І йшов я у тому сні вуличками і провулками старої Праги, ведучи за руку Владика, здоровісінького рум’янощокого хлопчину. Точніш буде сказати: не я веду за руку Владика, а він — мене, він тут, у межах Праги, у межах мого сну знає наперед, ЩО має відбутися, і знає, що ВЖЕ відбулося, усе йому відомо. Є ще одна перевага у нас: ми бачимо всіх і вся, але нас не бачить ніхто. Ну, хіба здатен ще хто-небудь похвалитися ось такою перевагою перед людьми, часом і простором?! І хоч я ніколи в реальності у Празі не бував, але ж є у мене чудовий гід. Гід, якому відомо все. А головне — той гід уві сні розмовляє УКРАЇНСЬКОЮ мовою. Він каже: зараз я тобі розповім про красуню Лауру. Лауру без голови. Онде вона, бачиш? Бреде коридорами зруйнованого монастиря.

І я справді бачу її. У довгій елегантній сукні, із золотими прикрасами на шиї і руках, вона мовби пливе над плитами монастирського коридору, на хвильку зупиняється, підносить усипане бісером віяло до… до того місця, де мала би бути голова. За мить рука з віялом безсило опускається, і привид Лаури даленіє, даленіє. Владик, по суті справи, повторює чуті і мною, і ним слова Ольги Сергіївни.

— Знаєш, за життя Лаура була однією з найвродливіших жінок Праги. Вона була актрисою, як і моя мама…

— Ти хотів сказати — “як і її чоловік”? А хто, до речі, чоловік твоєї матері, себто батько твій?

— Я ж уже казав: батько — також актор. Як і мама моя…

І нараз ми покидаємо вулиці Праги і якимось чином переносимося в гори, туди, де мешкаємо зараз у млині-санаторії Йона Думитреску, румунського лікаря, знахаря, закарпатського мольфара. Ми піднімаємося від узлісся, від мальованого на фанері розп’яття Христа з жінками-мироносцями, що схилилися перед Його прибитими цвяхами стопами, від жебоніння джерела, що вибігає майже з-під Його стіп і дзюркоче до річки, — аж до затіненої смереками стежки, до всіяної ромашковим цвітом галявини, на якій… стоїть зелений джип. І Владик покидає мене й біжить стежкою до машини. А там на галявині лежать двоє якихось людей, він і вона. Її, власне, майже не видно, тільки видно, як розсунуті в сторони й зігнуті в колінах ноги помірно похитуються, а якийсь чоловік (не чоловік — ціла гора!) громадиться на ній, світить спітнілими волохатими плечиськами, ворушить могутніми сідницями… Поглянувши на все це, Владик, увесь у сльозах, біжить до мене, втирає кулачками мокрі щоки й, схлипуючи раз по раз, каже мені:

— Ходімо звідси… До млина ходімо… А вони… там… це мені просто приверзлося… Ходімо, мама давно вдома. І дядя Коля… вони чекають мене…

І ми, час від часу шпортаючись, перечіплюючись за кореневища смерек, що виступали із землі й слалися низом, переплітаючись одне з одним, зійшли до того самого розп’яття, до схилених у скорботі мироносиць над жебонінням джерела…

А вранці я, як завжди, вийшов із номера у вітальню, перетнув її безлюдний простір, окинувши поглядом овал столу з порожніми пляшками з-під шампанського, рештками дерунів на тарілках, обгортками шоколадних цукерок та двома наповненими купою недопалків попільницями.

Чи ти ба, одна шибка в дверях у ванній кімнаті вибита. Коли це вони встигли висадити шибочку? Щось я не чув ні удару, ні дзвону скла…

Я ступив за поріг ванної кімнати.

Ні, шибка не вибита, а сперта на стіну в кутку. Поруч і чотири штапики, що утримували візерунчасту шибку, теж акуратно сперті на фарбовану панель. Комусь, видно, було вельми душно перебувати в замкненому крихітному просторі кімнатки.

Я хутенько прийняв ранковий душ, почистив зуби та й пішов назад у номер. Налив у кавоварку води, закип’ятив та поволеньки випив — самий лиш окріп, без цукру.

Уже дев’ята година. Можна було б зіграти на кларнеті якусь п’єску Вівальді чи Перголезі, а чи Скарлатті. І гами поганяти, й етюди, й арпеджіо. Санаторій санаторієм, лікування лікуванням, а давно усталені звички не варто міняти.

Грав я десь із годину, ніхто мені не заважав — людям завжди подобалася кларнетна музика, надто ж Владикові та його бабусі, героїчній жінці, яка тут, у готелі, проживала з Владиком ще від весни, обпирала, купала, двигала на собі опецькуватого внука, вічно голодного, ненаситного, жадібного до будь-якої їжі. Навіть щойно пообідавши, Владик неодмінно кидав у рот карамельку. Перекидав язиком у роті від щоки до щоки, смоктав і… малював на аркушах альбомного ватману отих упирів, відьом та представників іншої нечистої сили, які оселилися в хлопчиковій хворобливій уяві. А та уявонька химерно, по-дитячому трансформувала персонажів почутих від бабусі пригод, казочок, переказів, билиць-небилиць, а то й одвертих побрехеньок, що ними були наповнені зжовклі сторінки зшитих докупи документів дореволюційного журналу “Киевская старина”. Вампіри і відь-ми виглядали у хлопчика добрими, усміхненими, навіть трохи кумедними, одне слово — симпатичними. Хлопчина малював, аж поки природна людська потреба змушувала його на якийсь час припиняти своє заняття.

— Баушка, на горшок пора! — владно розпоряджався хлопчик.

І “баушка” підступала до онука, поверталася до нього спиною, присідала, хлопчик тоді перекидав через бабусині плечі пухкі ручки на її груди, тоді жінка перехоплювала їх за передпліччя, зводилася на ноги й чеберяла зі своїм дивним вантажем до туалету, який знаходився в тій же ванній кімнаті. Й за всі ті дні, що мені випало бути у санаторії, я не чув од неї жодної скарги, жодного нарікання на долю.

Після туалету вона знову відносила хлопчика, вже помитого, в глибоке крісло, і він якось поквапливо, захланно, немовби намагаючись надолужити прогаяне, малював далі. А “баушка” тим часом поралася біля газової плити: готувала усякого роду супи чи борщі, смажила котлети, вичавлювала сік із бананів, апельсинів та овочів. Іноді вона й мені в номер приносила тарілку супу або відбивну з гарніром, я спершу категорично відмовлявся (не вистачало ще й мені обтяжувати жінку щоденними кухонними клопотами!), тоді вона просто залишала принесене в номері й виходила у вітальню — витирати з меблів неіснуючий пил, мити підлогу або вікна. Пізніше, коли на місцевому райцентрівському ринку стали з’являтися черешні, полуниця, огірки, зелена цибулька, я став оддячувати жінці придбаними на базарі дарами закарпатської природи і залишав ті дари в закамарку. Аж тоді “баушка” вимивала принесене мною, ставила на овальному столі вітальні, й ми усі разом усідалися за трапезу. “Баушка” також охоче складала нам компанію (якщо не відлучалася на ринок) і все примовляла:

— Да не ходили бы вы в этот “Млын”, зачем он нужен со своими казенными харчами? Хотите, я и на вас буду готовить?

Коли ж я пропонував їй відповідну плату за “зайвий рот”, жінка рішуче заперечувала:

— О чем вы говорите? Какие еще деньги!

Тоді я пропонував жінці забезпечувати її купленими на ринку помідорами, огірками, картоплею, крупами і те де. Але й ця пропозиція не приймалася “баушкою”. І я й далі відві-дував “Млин”, бодай раз на день. У “Млині” ж була Реґіна! Тоді я ще й не підозрював, що ота молодесенька дівчина — вже одружена жінка! Лише за кілька днів з’ясувалося, що Реґіна уже рік як заміжня, що навчається вона в Ужгородському університеті, заочно, на філологічному факультеті. Тоді, повторюю, я ще не знав, що вона закрутила роман із Миколою Мартоплясом. Ти диви, думалося мені, така тендітна, майже школярка, а вже наставляє роги чоловікові, футболісту обласної команди!

Отже, сховавши інструмент у футляр, обклеєний ізсередини червоним оксамитом, я вийшов із номера у так звану вітальню — велику кімнату з диванами, кріслами, стільцями та гіллястим фікусом біля вікна, великоформатним телевізором на високій дубовій підставці (а ще в кухонному закапелку тихо гудів переповнений продуктами холодильник).

Вийшов і ледь не оторопів од несподіванки: у кухонному закамарку щось там готувала на сніданок Анастасія, а над нею громадився якийсь дивний чолов’яга. Здоровенний. Товстий. Голий, у самих лише плавочках, що прикривали собою лише нижню частину сідниць. А спереду плавок навіть не вистачало, щоби прикрити порослий шерстю лобок під черевом. Вище — також суцільний кожух, живіт, і груди, і шия — усе заросло густою шерстю. Викінчений тобі вовк… Та не вовк — гігантський медвідь. Кінг-Конг. Анастасія ж проти нього — немов ліліпут перед Гулівером.

Я привітався і вже наближався до виходу, але враз завмер на порозі, зупинений розкотистим басом несподіваного гостя, який, втім, почувався тут як давній і повноправний господар.

— Здоровий будь, сусіде! А гарно ти на своїй дудці граєш, бігме. Ми тут з Анастасією заслухалися, замилувалися…

Він легко й стрімко для своєї комплекції підступив до мене і простягнув для знайомства волохату руку (ведмежу лапу!), і моя, сказати б, лабухівська рученька втопилася в його гарячій жмені. Жмені Кінг-Конга.

— Микола, — усміхнувся він. — Мартопляс.

Я назвав своє ім’я та прізвище.

А тут підступила й Анастасія.

— Куда вы так торопитесь? Уж не к Регине ли? Нет ее в кафешке. Потому как выходной нынче. Оставайтесь-ка лучше с нами, я пельменей наготовила, настоящих, на целую роту хватит… Коля, сходи в номер, притащи парня на завтрак.

А Владик, не дочікуючись ніякої допомоги, вже сам виповз із номера, проворно видерся на своє місце в кріслі.

— Ох, який же ти в нас меткий, — засміявся Микола. — А руки хто вимиє? Ти ба, він уже й виделку вхопив.

По тих словах Микола легенько, мов пір’їнку, підняв хлопця попід пахви й поніс у ванну кімнату. Анастасія ж тим часом ставила на стіл полишений учора Реґіною таріль — цього разу із пельменями, а ще — розетки з кубиками масла, гірчиці та молотого перцю. А Мартопляс, повернувшись із Владиком, дістав із шафи шампанське.

— Опять ты с этим вином, — буцімто сердито буркнула Анастасія. — Где оно только девается в тебе?

— Справді, — реготнув Микола, скосивши очі на власне черево. — Нема де йому діватися… А що, Насте, хіба вчора ввечері, після вина, тобі було кепсько?

— Правда, малость неудобно, —усміхнулася жінка. — Ты не находишь?

— Що незручніше, то бажаніше, — загадково відказав Микола. — Мусимо ж за знайомство з кларнетистом фужер шампанського перехилити.

І по-змовницькому підморгнув мені. Я ніколи зранку не вживаю алкоголю, але тоді, задля пристойності, мовив:

— Не люблю отак… на халяву. Коли ж я віддячу вам?

— На яку ще халяву? Свій фужер шампанського ти уже заробив.

— Тобто?

— Заробив власною чарівною грою, — усміхнувся Мартопляс. — Про якусь там віддяку не може бути й мови.

— О, та я розорю вас щоденною грою.

— З торбами пустиш нас? Не журися, козаче. Ми не бідні.

І по цих словах наповнив келихи. Отак, не сідаючи, ми випили шампанське до дна.

— Виявляється, стоячи теж добре, чи не так, Настасьє Філіповно? —якось двозначно запитав Микола.

Жінка кашлянула й мовила:

— Я же говорила — не очень удобно. Хотя, впрочем…

— У нас буде нагода виправити становище. Владику, скільки ти штук пельмешок з’їв? Десять? І двома склянками соку запив… Тоді збираймося. Не забудь, мамулько, якусь верету знайти, а решта у мене є в машині.

Владик аж підстрибнув на місці:

— Ура, в лес едем! На той же поляне, что и в прошлом году, разобьем лагерь?

— На той, на другой, какая разница, — збліднувши враз, якось збентежено відказала Анастасія. — Коля, а надувной матрас есть в машине?

— Усе в мене є, — запевнив Микола. — Усе на місці.

— Тогда нечего тянуть, собираемся, — рішуче постановила жінка. — Не то дождика дождемся, не правда ли, Владик?

Я подякував за сніданок і також надумав поблукати горами. А поки що зайшов у номер, переодягнутися.

Хвилин за десять під вікнами нашої будівлі, під самим кам’яним муром прохурчав потужний джип, у вітровому склі промайнули біляві коси найвродливішої з бачених мною красунь. І якась безутішна туга охопила усе моє єство, і захотілося мені раптом вистрибнути з вікна третього поверху, наздогнати машину й… забрати оту сумнокосу жінку (ти що, чому сумнокосу?!), оту леді минулого чи позаминулого століття, сказати їй: “Що ти знайшла в цьому волохатому Кінг-Конгу? Ходімо зі мною…”

І що? Куди ти її поведеш? Невже не розумієш, чого тим жінкам, цим вродливицям різних століть, оцим ледям і мадамам треба? Клич плоті — от і все.

Коли тобі за п’ятдесят, ти особливо гостро відчуваєш усю свою НЕПОТРІБНІСТЬ байдужому світові та людям, які той світ населяють.

Кілька годин блукав я понад карпатськими ізворами та дзвінкими водоспадами гірських річечок, і тільки перед вечором вернувся до санаторію. Яке ж було моє здивування, коли у “Млині” натрапив на Реґіну. Видно, вона зраділа моєму приходові, приготувала класичну яєчню зі шкварками, запропонувала ще й кухоль пива.

— Ліпше соку персикового.

— Соку — так соку, — охоче погодилася. — А ви не знаєте, куди ділися ваші сусіди?

— Поїхали в невідомому напрямку. Усім сімейством.

— Я так і знала. Не діждалися мене. Хоч обіцяли. І малого з собою забрали, звісно. І що в тому лісі цікавого?

— Може, вони й не в лісі. Може, десь на озеро подалися.

— Та в лісі вони, в лісі. Я навіть знаю ту місцину. Дві галявини обсаджені смереками і… березами. Ось таке поєднання.

Отже, Кінг-Конг возив туди і Реґіну, своїм джипом возив.

І знову — порожнеча в грудях. Пронизлива й жаска.

— Скажете їм, що так не гоже робити, — ображено мовила Реґіна. — Домовлятися, а потім їхати без мене.

Так он воно що. Тепер зрозуміло, чому Реґіна така засмучена.

— Розумієте… Мабуть, я нічого їм не казатиму. Я ж не чув, як ви там домовлялися, то чого маю когось там звинувачувати?

— Правда ваша, — погодилася дівчина (жінка!) — Одне слово, мені вже пора йти.

Я кивнув.

— Мені — теж. Дякую за яєчню, Реґіно. До завтра.

— Завтра неділя, — дещо засмучено мовила вона. — Тож до понеділка.

Надворі починався дощик, і Реґіна, розправивши парасолю, рушила додому. Онде вона почеберяла попід млиновим кам’яним муром.

Іди, поспішай, бо зараз як гахне…

Гахнуло разом із моєю думкою, що її ніби викресала сліпуча блискавиця. Реґіна побігла гірським схилом донизу. Якось вона казала: моя хата за двісті метрів од санаторію.

Отже, біжи до свого футболіста. Якщо він там є. Якщо не в Ужгороді або в якомусь іншому закарпатському містечку.

— Вы в театре работаете? — запитає одного разу Анастасія. — Или преподаете в муз-школе?

— Ні там, ні там, — відповім я. — В інструментальному ансамблі при філармонії.

Анастасія наче зрадіє такій відповіді.

— О, да мы, оказывается, коллеги!

— Воно ніби й так. Тільки… не люблю я театру. Отієї його умовності чи що. Надто ж умовності опери. Вмираючи — співають. Хіба ж не дивина?

— Умовність — это условность? Гм… Странно слышать подобные рассуждения. Тем более — от музыканта… Искусство, все, без исключения, вообще условно, не правда ли? Разве, допустим, картина художника — не условна? Скажем, пейзаж, заключенный в раму… Ведь все эти картинные деревья, трава, вода… облака наконец — на самом деле не настоящие? По-вашему, скульптура — тоже условность? А икона? Прямь какой-то иконоборец, честное слово… А что скажете про музыку вообще? Это ведь…

— Не варто перебільшувати. Я просто хотів чути ваш голос. Чуєте, Настасьє Філіповно? Фріно…

— Это что еще за Фрина?

— Та так. Згадалося давнє, колись почуте чи прочитане ім’я.

— Уж не имя ли это вашей давней любовницы? Она что — еврейка?

— Та ні. Гречанка. Еллінка.

— Даже так? И вы до сих пор ее любите?.. Почему вы смеетесь?

— Хіба можна любити жінку, якої ніколи не бачив? Фріна народилася… і померла… тисячі років тому… Може, й десятки тисяч років тому. Але перекази про її вроду живі й досі.

— Стало быть, это Фрина на кого-то похожа? Или, вернее, кто-то похож на нее? — Анастасія підступить до мене майже впритул і немов прониже поглядом синіх очей, в яких ніби причаяться лукаві бісики — ось-ось вистрибнуть назовні, й тоді…

Вона раптом притулиться на мить до… і проведе язиком по моїх губах і зараз же відступить убік.

— Вот вам за вашу Фрину, — з коротким смішком мовить вона. — И за мой якобы чудесный голос. И за… условность искусства. Считайте мой мимолетный поцелуй тоже условным.

У цю мить її мобілка озветься життєрадісним уривочком із Моцарта.

— Да, Петя. Привет! А что мне остается делать, как не чистить картошку да с любовником целоваться? По тебе ужасно соскучилась… Владик — хорош гусь, требует еды, но я усмиряю его непомерные аппетиты. Ты тоже там… усмиряй плоть свою… Ну-ну, рассказывай, так я и поверила… Как там твоя теща, то бишь маменька моя?

Мені нічого не залишається, як усамітнитися в кімнаті у номері.

Не роздягаючись, я простягнуся на ліжку. Тю, дурню старий. Чого возрадувався, хіба не бачиш, хто вона така? Тут і дитині зрозуміло…

— Салют, сонечко! — почується раптом бас Миколи. — А що, Владик ще й досі спить?

Я різко підведуся і вийду з номера у вітальню. Микола милуватиметься власним відображенням у великому дзеркалі, прикріпленому просто до стіни. Розглядатиме себе в анфас, у профіль, знову в анфас. Буде почухувати могутні волохаті груди, намагатиметься втягнути в себе черево. Лише у плавках, вони до половини прикриватимуть нижню частину гузиці й повністю відкриватимуть кучерявий лобок. Мартопляс уже встиг дещо засмалитися на сонці, й тепер уважно розглядатиме у дзеркалі наслідки отого загоряння.

“Кінг-Конг”, — уже вкотре подумається мені.

— А ось і дударик наш! — бадьоро гукне Мартопляс. — На прогулянку зібрався?

— Та справді, піду трохи в гори, — промовляю я, стискуючи простягнуту назустріч Миколину ручищу.

То було вчора. А може, все оце станеться завтра? Сьогодні ж я чекаю повернення Анастасії та Миколи.

 

А онде й джип. Уже не під дощиком, а під зливою, що завзято витанцьовує на капоті й кабіні.

Ось автомобіль завертає в санаторійну браму, просто під брезентовий тент.

Я зустрічаю Анастасію та Миколу з Владиком на руках. Микола, як завжди, веселий, усміхнений, чого не скажеш про Анастасію. Вона зарюмсана (втім, то, може, дощ отак її “зарюмсав”). Та й синочок її щось притих на могутніх Миколиних грудях.

— Ну як, успішно з’їздили? — вдивляюся в сині очі Анастасії.

Вона зітхає.

— Успешно. Если бы не одно обстоятельство, — киває вона чи то на Миколу, чи на Владика.

Несподівано у розмову долучається Мартопляс:

— І чого розпхинькалася? Ми ж гриби шукали! Так і пояснили твоєму синочкові. Правда ж, Влад?

— Может, и правда. Вот только ни одного грибочка не нашли.

— Як не знайшли? А це що у матері в пакеті?

— Три грибочка. Правда, вы уже потом их нашли, после всего.

— После чего? — майже крикнула Анастасія. — После чего, я тебя спрашиваю? Просто я замерзла, а дядя Коля меня согревал. Понял? И забудь это происшествие. Навсегда забудь!

— Він і забув уже. Правда ж? — Микола легенько струснув хлопчиком. — Підеш трохи відпочинеш?

— Да, — погодився Владик. — А ты мне леденец дашь?

— Звісно, — одразу ж пообіцяв Мартопляс.

— Можешь даже два леденца дать, — трохи звеселіла Анастасія. — А можешь и три.

Мартопляс тієї ж миті відніс Владика у номер. Анастасія ж, уже геть звеселіла, сміючись, тихо вела розмову далі.

— Понимаете, это место мы облюбовали еще прошлым летом. Две поляны, мы сразу назвали их Песочными часами. Расстояние между ними метров тридцать-сорок. Тропинка. Соединительное звено, так сказать. Николай накачал матрас и велел Владику спокойно на нем лежать, “поки ми з мамою гриби шукатимемо”, — сказала Анастасія по-українському. — Жди нас здесь, никуда не отлучайся, приказала и я. — Не то машину уведут… И пошли мы с Николаем на соседнюю поляну якобы грибы искать. Только расстелили дерюжку, только начали искать… — при цих словах жінка тихо реготнула (а вона ж наскільки відверта, настільки ж і вульгарна, раптом із приємністю подумалося мені). — Только начали, как этот “урвытель”, — знову українське словечко! — приполз к нам. Представляете? Сорок метров на четвереньках. Руки, колени — все в царапинах, волдырях крапивных. Вы обратили внимание на его руки? Одним словом, мы ищем грибочки — и хорошо, кстати, ищем! — а он тем временем пыхтит и ползет. Молча… И вдруг как завопит: “Мама!”

У цю мить Анастасіїна мобілка озвалася моцартівською руладою.

— Ну вот еще некстати… Привет, Петюнчик… Да мы второй день из номера никуда не потыкаемся. Ливень! Представляешь, какое это чудо — ливень в горах… Как вы с мамой — управляетесь? Как здоровье? Про театр не спрашиваю, там ведь каникулы… Я тоже соскучилась по тебе, зайчик мой. Но что делать, сам понимаешь. Ион говорит… Ну, доктор наш, Ион Думитреску… Да ты его недавно видел. Что, уже забыл? Так вот, Ион говорит, просто-таки клянется, что к концу лета поставит Владика на ноги, что сынуля пойдет в пятый класс уже пешком. Эх, сглупила я в позапрошлом году, захотела после Думитреску показать Владика еще и немецким врачам, и все, чего удалось добиться у Думитреску, — коту под хвост, пропало, ибо немецкие доктора велели пичкать Владика какими-то уколами… Господи, как же рассвирепел Ион, когда узнал. “Ты знаешь, — говорит, — что эти немецкие доктора в МОЕМ санатории лечатся!” Нет, не поговоришь, он, по-моему, уже спит в номере… А я здесь же, в передней, на кухне толкусь… Ну, бывай. Целую…

Вона вимкнула мобілку. Безнадійно й зневажливо мовила:

— Ну и стерва я, однако! Настоящая стерва… Впрочем, я ведь не знаю, откуда муж звонил. Может, от такой же бляди… Как вы думаете?

Я на мить сторопів од її відвертості й щирості.

— Н-не знаю…

— Ни за что не поверю, будто… Как вы ко всему этому относитесь? Неужели не хотели бы оказаться на месте Мартопляса?

“Гм”, — нерішуче подумав я.

“Гм”, — подумав я більш рішуче.

А вголос промовив:

— Куди вже мені… піду-но я в номер, полежу трохи.

Вона лише прощально піднесла догори трохи засмаглу на сонці руку.

Цією рученькою вона могла б обіймати й мене. Якби…

 

О, ніяка ти не Настасья Філіповна, ти радніше нагадуєш мені Фріну — з якоїсь дивовижної книжки про стародавню проституцію в Греції, Римі й, здається, в Єгипті. У тій книженції доволі детально оповідалося, зокрема, про грецького законодавця Солона, який заснував інститут легальної проституції та віддав її під контроль держави. Він купив, за рахунок республіки, азійських рабинь і поселив їх в особливі установи, так звані диктеріони, розташовані в Афінах та припортових околицях, неподалік від храму Венери (у цьому була своєрідна символіка!). У диктеріонах рабині мали обслуговувати потреби публічної проституції і брати за це відповідну плату. Що ж, суспільна розпуста в усі часи збагачувала людей, а грецькі диктеріони вважалися вельми важливими установами для охорони суспільної моралі. Законодавці визнавали за ними право сховища, вони вважалися недоторканними, під їхнім дахом одружений мужчина не міг бути звинуваченим у подружній зраді, батько не смів шукати своїх синів, а кредитор — переслідувати свого боржника.

А як же в цих умовах велося жінкам? Велося кепсько. Еллінки не сміли бути присутніми ні на публічних іграх, ні в театрі, тобто жінку виховували в повному невіданні щодо подій зовнішнього світського життя, вона була неосвічена і майже позбавлена будь-якого виховання. Поведінка чоловіка поза стінами дому її не стосувалася, вся її роль полягала в материнстві, усі її прерогативи вичерпувалися виключно правом мати законних дітей і носити титул громадянки. А що можна сказати щодо проституток? Судді були завжди невблаганні, коли проститутки хотіли присвоїти собі права, належні чесним жінкам. Закон таврував безчестям усіх куртизанок як вільних, так і рабинь.

І все-таки серед куртизанок були також знатні жінки. Кажу про гетер. Вони були подругами всіх видатних людей — знаменитих філософів, літераторів, полководців і взагалі вельмож, які славилися власним багатством. Ставлення гетер до знаменитих сучасників було відоме усьому суспільству, люди жваво обговорювали, хто з багатіїв і з ким “товаришує”… Але ж я не про гетер узагалі згадую, а про цілком конкретну Фріну, яка увійшла в античну історію як жінка незрівнянної вроди, неповторної довершеності тіла. Вона пишалася тим, що позувала великому художнику, а ще не менш знаменитому скульптору Греції для кращих його статуй Венери (ім’я художника і скульптора зараз я не пригадаю, бо давно вже читав цю загалом цікаву книженцію, здійснив навіть окремі виписки з неї. Згодом я постараюся відшукати ці виписки)…

 

Дощ тарабанить у жерсть підвіконня. За вікном, ген-ген, угорі, димлять смереки. Насправді то ніякий не дим, а туман підноситься низько над верхівками ялин, заповзає в оголені яруги, вповиває тут і там сіро-коричневі скелі. “Представляешь, какое это чудо — ливень в горах…”

Та ні, уже не злива, уже знову дощик сіється понад лісом, понад плаями, понад гостроверхими стіжками на недавно викошених галявинах, над розкиданими тут і там чи то хатами, чи колибами, критими темною від дощів гонтою. Завтра ті ж дахи будуть сиві од сонця, а повітря аж дзвенітиме-зумрітиме від бджіл, джмелів, комарів та мушви. Але то — якщо буде гарна погода. В горах ніколи не визначиш завтрашньої погоди, не існує таких метеорологічних ознак, як, скажімо, на Поділлі… Та облиш, старий. Ти просто не знаєш тих ознак, бо не народився в горах. Якби народився саме тут, а не на лісостеповому Поділлі, то й почувався би, як риба у воді, а не так, як зараз — немов у кам’яному мішку. Вже за якихось два тижні перебування в горах прагну простору, перспективи, краси далеких лекальних пагорбів, порослих татарським зіллям річечок, ставків, обрамлених острівцями очерету й лепехи…

Що мене тут утримує? Звісно, хвороби, яких я, до речі, успішно позбуваюся. Одних позбуваюсь, інші беруть за зябра. Се я про Анастасію…

 

Ох, Анастасіє, ти більше нагадуєш мені античну Фріну, аніж героїню роману Достоєвського.

Зараз, коли я уже вдома, таки відшукаю в якійсь папці зошит, у який виписано півтори сторінки тексту, що стосувався саме Фріни.

Ага, ось він, цей текст:

“Тіло її було довершеним взірцем жіночих форм за чистотою та гармонійністю ліній. На Елевсінських містеріях з’являлася вона як богиня на портику храму, спускала з пліч одіяння перед захопленим від замилування натовпом; потім вона щезала за пурпуровою завісою. На святах на честь Нептуна і Венери вона також скидала свої одіяння на храмових сходах, і прикриваючи довгим волоссям наготу прекрасного тіла, наближалася до моря, серед розступленого натовпу, що вітав її одностайними вигуками захоплення. Відтак, на честь Нептуна Фріна занурювалася у хвилі й виходила з води, як народжена з морської піни Венера. Вона лягала на пісок, щоб осушити воду, що стікала з її пружного тіла, викручувала вологі коси — і була настільки прекрасна, що, здавалося, це вдруге народилася сама Венера…

Успіхи феспійської гетери були надто гучні для того, аби нещастя, мов удар грому, не підстерігало її. І справді, хтось із відкинутих обожнювачів звинуватив її в нечестивості — і вона постала перед судом. Смертельний вирок був наперед відомий, обвинувач закінчував уже сю промову, в якій звинуватив Фріну в профанації елевсінського культу, в розбещенні громадян, як раптом підводиться молодий оратор і простягає руку до Фріни, бажаючи цим показати, що він приймає на себе її захист. То був Гіперід, який колись користувався симпатією Фріни; він гаряче доводить невинність своєї колишньої коханки. Але безпристрасний трибунал невблаганний і готовий уже оголосити смертний вирок. Тоді Гіперід квапливо підводить знамениту куртизанку до бар’єра, зриває з неї одяг і вона нагою постає перед ошелешеними суддями. Він вимагає виправдання для Фріни в ім’я естетики, в ім’я довершеності форми, яку греки завжди високо цінували. І звинувачення було відкинуто, і переслідування Фріни припинено.

Чи ж треба говорити, що Фріна… представила безсумнівні знаки вдячності своєму красномовному захисникові. З того часу вона починає поводитися обережно… аби ніколи більше не бути звинуваченою в неповазі до богів. Багатства її були незліченні, вона споруджує кілька храмів та інших будівель у Корінфі. Вона пропонує феспійцям відродити їхнє зруйноване місто за свій рахунок, із однією лише умовою — щоби на стінах його було викарбувано: Александр зруйнував Феспіс, а Фріна відбудувала його знову (очевидно, йдеться тут про Александра Македонського. — Б.Г.) Після її смерті Праксителем була висічена з чистого золота її статуя, яку помістили в храмі Діани в Ефесі…” (Ну ось і стало відоме ім’я знаменитого скульптора, про якого мовилося на початку оцього “куртизанського” відступу: Пракситель).

Анастасіє-Фріно, не існує в мові слів, якими можна було б передати твою вроду. А ще мені дуже до вподоби те, що ти любиш слухати, як ми з Миколою Мартоплясом розмовляємо. “Ребята, разгаваривайте по-своему, по-украински. Я ведь тоже почти наполовину украинка, хоть и не знаю этого языка. Мать моя еще помнит его частично, еще читает, а я только с вами, ребята, начинаю себя чувствовать украинкой, хоть и не знаю языка…”

Не знаєш, це правда. Але… чим же тебе причарував отой Мартопляс? Тебе і Реґіну. Чим?

Може, все дуже просто пояснюється? Може, в нього дуже багато грошей? Пам’ятаєш, як він після однієї телефонної розмови раптом зблід, стиснув мобілку й глухо загарчав: “Ну все, хлопці. Справу зроблено. Тепер усе місто в мене отут, у кулаці”. І погрозив комусь там затиснутим у пастці телефоном. Справді, грошенята у нього водяться. Видно, саме це й приваблює в Миколі цих двох жінок. Він, судячи з усього, щедрий чолов’яга. А гроші сучасним гетерам, ох, як потрібні! Не менше потрібні, як гетерам античним.

Дощ над горами припинився, і над споночілим верхів’ям освітлених місяцем смерек пролетіла своїми зигзагами (то вгору… то вниз) безсонна сова. Ледача, повільна. То впаде донизу, то підійметься з черговим помахом крил. Отак.

Я дивлюся у вікно з нашого санаторію й поволеньки засинаю.

І ось уже я — одинадцятирічний Владик, покинутий напризволяще на галявині посеред лісу.

Хоч мені зовсім не страшно, просто хочеться, аби хтось біля мене був, тому й вдаюся до далекої мандрівки — аж на сусідню галявину. Нехай це буде для них приємною несподіванкою — моя раптова з’ява на їхніх очах, що зараз, мабуть, уважненько обстежують кожен кущик у пошуках жаданих грибочків.

І я повзу до них.

Повзу й мовчу.

Повзу і тихо схлипую, коли руки мої обпікає кропива чи дряпає будяк або ожина.

Саме руки і коліна, бо ж я лише у маєчці та шортах. Якби знав, що доведеться повзти, ще в санаторії дядя Микола одягнув би на мене спортивні штанці, кеди озув би.

Нічого, тепер я знаю, ЩО таке кропива і тому обминаю її. Знаю, що воно за штука — будяк, і також силкуюся не напоротись на нього, обійти (обповзти) збоку.

Я повзу майже по-пластунському, як-ото солдат у кіно. Цілеспрямовано. Уперто. Затято й завзято.

Онде, здається мамине ряденце сіріє.

Не видно чітко за травою, треба на коліна стати. Отак.

Піт заливає очі, я витираю його тильною стороною долоні… Ось ви де, мама Настя і дядя Коля. Ні, точніше буде сказати: дядя Коля і мама Настя. Бо мами, власне, не видно, лише ноги її розведені в боки й зігнуті в колінах, плавно піднімаються й опускаються, іноді обхоплюють дядькову попу, немов намагаються йому в чомусь допомогти. А волохатий дядько Микола, немов кіношний Кінг-Конг, накрив своїм тулубом бідолашну тоненьку маму й ніби не дозволяє їй вибратися з-під себе. Борюкаються, чи що? Так іноді в кіно показують. Але ж дядько Микола зовсім голий, а в кіно дядьки мають борюкатися з жінками — в штанах. Чи в плавках…

Мама протяжно зойкає. Ще раз, ще.

І я, злякавшись чогось, несподівано волаю: “Мамо-о-о!”

Дядько також злякано озирається через плече. Він увесь залитий потом, очі його ніби налиті кров’ю.

Дядько миттю звалюється набік, натягує плавки, знову закриває собою маму.

Доки я доповзаю до них, мама вже сідає, одягнута в куций ситцевий халатик, у якому виїхала із санаторію.

Мама якась лиха, але намагається вдати із себе добру, турботливу, спокійну. Тільки голос у неї чомусь тремтить, і спазм, схожий на схлип, нараз перехоплює їй подих.

А тут уже дядя Коля підбігає, хапає мене на руки, тулить до грудей. “Розумієш, — каже, — мама твоя раптом замерзла, і ми почали борюкатися, щоб трохи зігрітися. На вулиці і без того жарко? Звісно, жарко. Повзти. От якби ти лежав без будь-якого руху, то…”

А я, вовтузячись на широченних Кінг-Конгових грудях, думаю собі: а чом же ти, здоровило, лежав на мамі зверху? Чом не ліг наспід?

Глухий звук сирени урвав мій сон. Вона завжди отак гуде, коли помпують у санаторний готель воду зі ставка. Не тільки в готель, а й у дитячий табір неподалік, у фермерські цистерни за млином, ще кудись там, не знаю. Та й навіщо мені знати? Головне — тепер відомо, од чого глухо виє ота сирена і як довго вона витиме. Десь із півтори години.

Лаура кам’янець-подільська, мармурова. Оповідка  автора твору

Розумієте, Анастасіє, Реґіно, Миколо? Родом я з подільського Чорного Острова. Ваша, Анастасіє, мама розповідала якось про Лауру празьку, позбавлену голови, що її буцімто відтяв од тіла ревнивець-чоловік. Тоді я не встиг продовжити цю легенду, просто кажучи — небилицю, оповідкою про Лауру цілком реальну, ту, яка жила в позаминулому столітті в моєму Чорному Острові. То довжелезна історія, та я постараюся її переповісти якомога стисліше.

Питаєте, до чого тут Чорний Острів, якщо Лаура — кам’янець-подільська? Відповідаю: спершу мармурова Лаура перебувала там, де їй, по суті справи, й належало бути, себто в Чорному Острові. Прошу вас не перебивати надалі моєї розповіді. Лаура — молодша дочка графа Карла Пшездецького (старша — Марія). Графи Пшездецькі, яким землі Чорного Острова передавалися з покоління до покоління, починаючи від шістнадцятого століття, володіли аж двадцятьма селами, разом із людьми. 1797 року розпочалося будівництво костьолу на честь Успення Пресвятої Богородиці, воно тривало аж двадцять років.

Я міг би дуже довго розповідати про Чорний Острів (бо тут минуло моє дитинство, тут я до школи ходив, звідси й до війська пішов), про походження його назви, про дворянське училище для панночок, про палаци, які прикрашали це містечко, острів, насипаний посеред озера, я міг би й згадати, що тут викладав історію відомий український байкар Леонід Глібов, гостював у Пшездецьких видатний композитор і піаніст Ференц Ліст. Я міг би сказати, що тут було біля десятка заводів (нині — жодного), процвітала торгівля, гомоніли на всю округу ярмарки, не менші од знаменитого Сорочинського. На той час у Чорному Острові мешкали десять тисяч осіб (порівняйте: нині населення становить дві тисячі та ще кілька сот людей).

 

 

Чи був граф Пшездецький добрим паном? Ні. Більше того — судився з місцевими селянами, примушував їх працювати навіть у святкові дні. Жив пан, як-то мовиться, у своє задоволення. Та безтурбот-не графове життя було захмарене гіркою втратою. Літнього дня 1873 року дві його доньки, старша Марія та молодша Лаура, поїхали на прогулянку верхи. Лаурі раптом стало зле, вона не зуміла впоратися з конем і… впала. Тяжка травма — перелом хребта прикувала дівчину до ліжка. Батько не хотів бездіяльно споглядати, як на його очах згасає життя його красуні дочки, і надумав везти її на лікування до Риму. І саме у час тієї подорожі Лаура вмирає. Поховали її у сімейному склепі в костьолі Чорного Острова (точніше, під будівлею костьолу, вхід у склеп давно вже замуровано). Засмучені важкою втратою батьки замовляють коштовний надгробок у видатного скульптора, професора Петербурзької академії мистецтв Віктора Бродського. Бачте, Анастасіє, який тісний наш світ? Де Чорний Острів, а де Петербург…

Два роки щоденної праці пішло у скульптора на виготовлення надгробка. І ось, нарешті, втілена у білий мармур Лаура вагою понад три тонни доставлена залізницею в Чорний Острів. Пам’ятник встановили у костьолі, де знаходився родинний склеп Пшездецьких. За радянської влади мешканці містечка переховували надгробок Лаури під престолом у костьолі. У 1938 році пам’ятник віднайшли, очистили від землі й сміття, а невдовзі перевезли до Кам’янця-Подільського і встановили у кафедральному костьолі, де він стоїть і   нині.

Справедливо це чи ні? Чи не ліпше було б установити пам’ятник у костьолі чорноострівському, де й похована Лаура? Не мені судити. Фахівці  одначе твердять, що другої подорожі — від Кам’янця до Чорного Острова крихкий мармур може й не витримати…

Після революції сімнадцятого року костьол у містечку був обернений на склад, а згодом на районний будинок культури. І тут я вимушений зізнатися в одному тяжкому своєму гріхові (не одному, звісно, але саме цей мій переступ чи не найчастіше згадується мені). Навчаючись у музичній школі, я виступав у будинку культури, тобто в колишньому костьолі, у складі шкільного вокально-інструментального ансамблю. Що ми тоді виконували, вже не пам’ятаю. Ми, учні музшколи, сприймали як цілком належне той факт, що виступаємо в будинку культури, а не в костьолі. Співаємо, граємо, витанцьовуємо на сцені, а не на прахові замурованих під сценою панів Пшездецьких. Про склеп ми довідалися значно пізніше, тоді, коли будинок культури знову став костьолом.

Нині тисячі туристів, які приїздять до Кам’янця помилуватися Старою фортецею та іншими визначними місцями цього міста, неодмінно навідуються і до Петропавлівського кафедрального костьолу, щоби подивитися на прекрасну надмогильну скульптуру Лаури Пшездецької, яку, поза будь-яким сумнівом, вважають однією з визначних пам’яток міста. Відвідувачі цікавляться долею дівчини, просять детальніше розповісти про автора пам’ятника.

Отже, Анастасіє, Реґіно і Миколо, якщо доля закине вас у славне подільське місто Кам’янець, то ви неод-мінно відвідаєте костьол, де біля однієї зі стін старовинного храму стоїть біломармурове ложе, а на ньому, мов жива, возлежить юна прекрасна дівчина. З подушки звисають локони її розплетеного волосся. Природно і м’яко спадають складки тонкого покривала, тканина якого здається прозорою — мармур немовби втратив свою кам’яну сутність. А поруч із погаслим факелом у руці стоїть янгол — символ передчасно згаслого життя.

Створив цей пам’ятник, як я вже казав, відомий скульптор Віктор Бродський. Народився він у містечку Охотинці Волинської губернії. Ремесла навчився в Петербурзькій академії мистецтв. По закінченні навчання його, як відмінника, нагороджують шестирічною стипендією, аби мав можливість удосконалювати майстерність у Італії. Згодом Бродський — професор Петербурзької академії, автор відомих робіт міфологічної та релігійної тематики, скульптурних портретів (в тому числі бюст Миколи Коперника), заснував у Римі власну майстерню, де й створив надмогильний пам’ятник Лаурі. На розкритій мармуровій книзі вказано рік і місце смерті дівчини. Книга розкрита на 21-й сторінці — отже, Лаура розпрощалася з білим світом на двадцять першому році життя…

Кам’янецькі музейники переконані: мармурова Лаура збереглася лише завдяки тому, що її перевезли в Кам’янець і встановили в приміщенні костьолу святих Петра і Павла.

Так-то воно так. Але все-таки містечковий патріотизм нашіптує мені: справжнє місце мармурової Лаури має бути там, де перебуває душа Лаури чорноострівської.

А втім, хто нам скаже, де та душа перебуває зараз, ось у цю мить? Ви не знаєте, шановні блудниці? Бо Микола Мартопляс навряд чи годен відповісти на таке запитання.

 

Наступного ранку мама Настя з дядьком Миколою зібралися на ринок по цибулю, огірки, полуницю, бринзу. Вони всадовили Владика в крісло вітальні, наказали не вередувати, дочекатися їх, а вони через якусь годину повернуться. Домовилися зі мною, що у випадку якоїсь “аварійної” ситуації я їх виручу, тобто віднесу Владика у вбиральню.

— Но он не будет проситься на горшок, это точно, — запевнила Анастасія. — В туалет он попросится где-то после обеда, а мы к этому времени вернемся. Угостим вас овечьим сыром, то есть брынзой, клубникой, винцом, коль пожелаете…

— Набридло мені бути вашим нахлібником. Беріть і мене в долю. Я,  звісно, не бізнесмен, як Микола, але на брак грошей не скаржуся поки що.

Я простягнув Анастасії кілька п’ятдесятигривневих купюр. Вона взяла лише одну — вистачить, мовляв. Микола при цьому крекнув, здвигнув плечиськами.

— Навіщо ото брати гроші з бідних лабухів?

Анастасія зніяковіла, зашарілась і трохи невпопад промимрила:

— Кстати, не будь у Коли бизнеса, мы никогда бы с ним не встретились. А так… Он приехал в Питер по своим бизнесовым делам и мы познакомились. Совершенно случайно, он на меня поднос едва не уронил. Чуть-чуть шампанским кофту замочил. И с той поры иногда созваниваемся и даже встречаемся, проводим вместе недельку-другую. Доктор Ион знает его давно.

— Він мене від ожиріння лікує, — охоче підхоплює розмову Микола. — Дивак. То ж не жир, а мнясо. Конституція така в мене. І батько мій здоровенний та дужий, як віл. І дід Гнат був такий же. Бувало, як зловить когось на яблуні, одразу ж кладе на лавицю. І праником по сраці! Лише один-єдиний раз. Але й після того разу вже на штанах дві латки треба давати. Отаким був мій дід Гнат. не мав рівних за силою ні в нашому селі, ні в селах сусідніх… Ти вже готова, серденько?

Анастасія відсалютувала по-піонерському.

— Я всегда готова, тебе же известно.

Підхопивши господарські сумки, вони сказали па-па Владикові та зійшли вниз до гаража.

А я тим часом виніс із номера свій ебонітовий чорний кларнет — елегантний “суб’єкт” у чорному довгому сурдуті із блискучим та довгим рядом ґудзиків.

Хлопчина малював своїх вампірів  в альбомі, я награвав на кларнеті. Чим тобі не ідилія.

Так тривало аж доки у вітальню не залетіла якась дурненька пташина. Синичка чи що? Ні, трохи навіть менша за синичку. І крильця якісь коричнево-сірі. Пташечка ніяк не могла визволитися з-під листя фікуса. Панічно пищала, тріпалася, билась об гілки.

— Дядя! — гукнув схвильовано Владик, у ньому одразу ж прокинувся азарт мисливця. — Птичка! Разве вы не видите птичку?

— Не хвилюйся так, зараз вона вилетить у вікно.

— Но я не хочу, чтобы она вылетала! Поймайте, дядя, я очень вас прошу! Поймайте, поймайте, изловите… Ну что вы сидите?! Поймайте и подарите мне, мы ее с мамой в клетку посадим, кормить будем.

— Атож. А вона візьме й завтра помре. Невже не розумієш? Для пташки найдорожче — воля!

— Ну что вы мне сказки рассказываете, у нас дома попугайчики живут и не умирают!

По цих словах Владик миттю повернувся до мене спиною, спустився на паркет і скоренько поповз до фікуса. Ось він ухопився за край охопленої обручами цеберки, встав на коліна й… упіймав-таки довірливу пташечку.

— Она моя! Никому не отдам! Ах, как у нее серчишко бьется…

— Дай же і мені відчути, як те серденько б’ється.

Владик, миттю забувши власне ж присягання про одноосібне володіння здобиччю, довірливо простягнув мені коштовну свою здобич.

Серденько пташине й справді билося дрібно й шалено. Синичка (чи що воно таке), видно, щойно вилетіла з гнізда, уперше за своє життя.

— Владику, якщо серденько так ще битиметься хвилину, пташина помре.

І я підійшов до напіврозчиненого вікна.

— Не отпускай ее! — заверещав хлопчина, але, побачивши, що саме з наміром випустити пташку на волю я підступив до підвіконня, заволав ще гучніше: — Не отпускай, дурак!

Та я вже випустив пташку на волю. Вона одразу ж пурхнула угору й щезла з очей.

Владик розридався так, як ото здатна ридати дитина по трагічній втраті. Ледве я його заспокоїв. Але й заспокоївшись, хлопчик ще довго схлипував.

Нарешті промовив:

— Извините, я вас дураком обозвал. Но это я так, сгоряча. На самом деле вы не дурак. Только дайте честное слово, что не скажете об этом случае маме.

— Не скажу, обіцяю. Ти малюй, малюй собі, а я ще трохи подмухаю в свою дудку.

Скосивши погляд, я помітив: хлопчик малює кларнетиста з чорним інструментом у руках.

Щось довгенько не вертаються Анастасія з Миколою. Я ще не здогадувався, що повернуться вони аж перед вечором.

Повернулися вони не самі, привезли з собою ще й лікаря. Так, так, власника млина-санаторію. Взагалі-то старий та худющий Мольфар (як я його потай, лише для себе, називав) не мав звички відвідувати хворих у вихідні. По-перше, він у неділю завжди відвідував церкву, вистоював усю службу Божу. По-друге, Думитреску знав, що Микола Мартопляс, володар кількох тернопільських ковбасних цехів, пекарень та кондитерських, неодмінно стане припрошувати лікаря до чарки, до щедрої закуски, а лікар завжди уникав алкоголю, дотримувався суворої дієти й радив хворим дотримуватися такого ж майже пуританського ставлення до власного способу життя.

Але сьогодні Йон порушив давно вироблені життєві правила. Десь його припутав отой Мартопляс. Ледь не силомиць затягнув у джип та й повіз старого, як він сам казав, “до млина, чайку сьорбнути”, тут ще й Реґіна заявилася (“Нудно самій удома сидіти”). І стало у вітальні гамірно й весело. Анастасія з Реґіною окупували закапелок, стали щось там смажити й варити, ми, мужчини, всілися біля овального столу. Владик уже облизував куплене на ринку львівське ескімо, Микола тим часом випускав із пляшки свого улюбленого джина, розливав у фужери, підносив до рівня очей шипучий напій (“Люблю, коли шампунь, ніби з пульверизатора на мордяку бризкає”) і казав при цьому: “Ну, поїхали, братове вуйки. Поки жінки там пораються…” А жінки, звичайно ж, почули його слова, також підступили до столу. “Уж больно ты хитрый, как я погляжу, — вдавано сердито мовила Анастасія, підставляючи порожні фужери під щедру руку Мартопляса. — Про бедных женщин замовил бы слово!” Реґіна аж поїдала очима Миколу (ну, що ті жінки в ньому знаходять? Звідки здогадуються про його мужеську невичерпність, адже на чолі в нього об тім не написано!), а він їй у відповідь лише підморгував та кивав кучерявою головою сатира: не журися, мовляв, ми своє ще встигнемо надолужити!

— Ну що, юначки та дівчата, будьмо?

— Будьмо, — відказала за всіх Анастасія, вона ще з позаторішнього літа полюбила цей чи не найкоротший у світі тост. І маленькими ковточками спожила повний фужер.

Реґіна ж — тільки половину.

Йон Думитреску теж пригубив для годиться, а Микола одразу ж долив лікареві ще.

Він усміхнувся.

— Гарний ти чоловік, Миколо. Але маєш одну препаскудну рису…

— Знаю. Маю звичку доливати щойно спожите. І примушую випити ще… Отже, за здоров’я нашого славного лікаря. Всі п’ють до дна. Лікар також. Невже він відмовиться випити за власне здоров’я?

Йоном Думитреску аж пересмикнуло. Але, хоч як це й дивно, випив усе налите.

— Не спокушай більше. Чуєш, Миколо? Бо стану і вийду звідси. Здавалося б, як це? Румун — і не п’є. А ось так, як бачите. Не люблю. І не хочу. Ніколи не виникало бажання випити. Ніколи, жодного разу! То нащо ж мені, християнину, привчати себе до алкоголю?

— Вы католик или православный? — поцікавилася Анастасія.

І Йон відповів:

— Православний. Як і румунська більшість у деяких закарпатських поселеннях. Ви звернули увагу на нашу церкву? На її архітектуру? То на мої гроші зведена церква. Та й на проект мій. Архітектора я знайшов аж у Мукачевому, мулярів, теслярів — у Тячеві, іконостас малювали хлопці з Чернівець, а окремі ікони… ось, Микола напитав тернопільських богомазів… Вони й купол розписували, й стіни… Ет, не треба було мені пити. Захмеліла голова!

— Так то ж добре, — заперечив Микола. — Якби не хміль, то пощо тоді пити?

Жінки почали зносити на стіл приготовлені страви: варену картоплю зі шкварками, бринзу, салат із помідорів та огірків, куплену на ринку домашню ковбасу, квашену капусту, а, позносивши страви, Анастасія з Реґіною самі сіли до столу та ще й Владика помістили між собою.

— Он на шаре надувном сидит? — запитав лікар Анастасію, він до кожного звертався тією мовою, якою розмовляв пацієнт — українською, російською, румунською.

— А то как же, — відповіла Анастасія. — Сидит, каждое утро ровно пятнадцать минут. Правда, без особой охоты.

— Владик, ты сиди на пузыре почаще. Утром — хорошо. Но не забывай и днем, и вечером. Садись, укрепляй позвоночник, он у тебя ведь никудышний. И помаленьку вставай на ноги, приучайся. Хотя бы по минуте, по две или три в день, держись за кровать или стул. Пока что… А “отче наш” не забыл? Молодец… — і, звертаючись до всіх присутніх, тихо мовив: — Я ось після служби Божої прийшов додому і записав у зошиті вірші, про полеглих на війні вояк. По-румунському записав… — він окинув поглядом інтернаціональне застілля й додав: — А потім спробував переказати записане по-українськи. Та нічого путнього у мене не вийшло, видно, мало ще української каші з’їв.

— То перекажіть просто словами, — запропонував я. — Про що ви писали?

— Та я ж кажу: про загиблих на фронтах солдатів. Не важливо, на яких саме фронтах. Я запитав себе: що робили душі людей, тих, які загинули в боях? Що діяли вони, раз уже їм належить перебувати в земних межах цілих сорок днів і сорок ночей по смерті їхніх колишніх господарів, носіїв? Невже не ширяли душі, подібно невидимим птахам, над ратними полями, над шанцями, вирвами, людськими тілами?.. Я розумію: ну хіба то стиль — “що робили душі…” Звучить надто неоковирно, по-земному брутально. Тут годилося б знайти слова інші, не приземлені, а високі, горішні, горні. Годилося б. Якби ж я їх знав. Візьмеш приземлено — натуралізм виходить. Здіймешся вище — пафос озивається.

— Вы говорите как поэт, — мовила Анастасія.

— А він і є поет, — додала Реґіна. — Як називається ваша кишинівська книжка, пане Йоне?

— Ах, та книжка друкована ще в юності, називається вона “Лекурічі”, по-румунськи означає “Світлячок”. А звідки ти про неї знаєш, Реґіно?

— Класна керівничка в школі розповідала. Ще й саму книжечку показувала.

— Та я не про книжечку, а про позавчорашні мої вірші. Чому б не припустити, що ці сотні, тисячі, мільйони вивільнених од плоті душ узяли та й об’єдналися свого часу, злилися в одну-єдину, безкраю незбагненну ДУШУ, і та безконечна душа кружляла над безмежними ристалищами, понад траншеями, брустверами, бліндажами, розбомбленими аеродромами, командними пунктами подібно мільйонокрилій пташиній зграї, що збиралася відлетіти у вирій. Ота душа ширяла в роях снарядів, мін, куль, у вихорах шрапнелі, залпах артилерійських батарей, гримотінні танків. Невидима, неушкоджена душа й тому вважається безсмертною, що не гине разом із плоттю, в якій тимчасово перебувала. І що тепер їй — їй, безсмертній! — якийсь там снаряд чи міна, чи куля, чи й осколок? Як непомітний людському зорові мільйоннокрилий серафим, літала вона понад юдоллю земною, понад шматованою вибухами плоттю й кров’ю, перемішаною із глиною та землею…

У вітальні запанувала тиша, тільки Мартопляс узнав та й бовкнув:

— Правду казали, докторе, вам таки не можна пити.

— Ну что ты понимаешь, бык толстокожий?! — ощерилась Анастасія. — Я вот как будто вижу продолжение этого стихотворения. Вот точно так же летала бессмертная душа, когда над ратными полями, над крепостями пролетали рои стрел, булыжники из стенобитных машин…

 

Цю Анастасіїну тираду Микола та Реґіна використали для того, аби обмінятися довгими промовистими поглядами.

— Правду кажеш, Миколо, — нараз легко погодився лікар і звівся з-за столу. — Ви собі сидіть, пийте, їжте, але Миколі та Владику більше не давайте.

Він ледь помітно нахилив голову, прощаючись із компанією. І вийшов.

— Эх ты, ни за что, ни про что обидел старика! — зневажливо кинула Анастасія.

— А чого ж він вважає, буцім я салом обріс, гейби кабанюра. Ну погляньте на мене: де тут сало? То ж, братове і сестрове, м’язи. Іншими словами — мнясо!.. Ну ще по одній — і будемо закруглятися. Правда ж, Владику?

— В наказание за то, что оскорбил старика, перемоешь посуду.

— Згоден. Перемию. Разом із Реґіною.

Анастасія на мить замислилася.

— Ладно, так и быть. Мы с Региной перемоем посуду, а ты…

— А я тим часом перекурю на балконі.

Й знову підморгнув Реґіні. Щось вони затіяли на сьогодні.

 

Завтра Микола скаже мені, хоч я нічого в нього не випитував:

— Знаєш, досі не годен уторопати, хто з них краще віддається. Перша молоденька, терпкувата, а друга — досвідчена, солодка, тільки от не вміє зверху, хоч ти її стріляй… То яку б ти собі вибрав?

 

— Анастасіє… Вибачте, як звуть вашого батечка?

Вона засміялась, одним порухом голови відкинула хвилясте пасмо волосся, що косо впало на щоку й сягнуло загнутим кінчиком підборіддя.

— Отец у меня — Филипп. Так что зовите даму вашого сердца просто и понятно: Настасья Филипповна. Мы ведь об этом говорили уже.

— Але ж… чи не так звали героїню Достоєвського?..

— Вы имеете в виду героиню его романа “Идиот”? Что же делать? Совпадение, ничего не попишешь. Да зачем вам это отчество, зовите просто — Анастасия. Или Настя, еще лучше. И не выкайте, пожалуйста. Я ведь не святая, а лишь обыкновенная постсоветская стерва.

— Ну навіщо ви так?..

— Потому что я не какая-то там Ксения Блаженная, на чью могилу до сей поры приходят увечные грешники, надеясь на спасение.

— На жаль, я майже нічого не знаю про життя отої Ксенії Блаженної. Вона що, також із Петербурга?

— Конечно. Однако родилась она давно, то ли в семнадцатом, то ли в восемнадцатом столетии в богатой семье.

— От і розкажіть нам про долю тієї жінки.

— Мне не много о ней известно. Но если хотите, то извольте…

Оповідка Анастасії про житіє Ксенії Блаженної,  подана автором у перекладі українською мовою

Ксенія в дитинстві нічим особливим не відзначалася, жила як усі діти. Коли ж підросла, батьки віддали її заміж за досить заможного чоловіка, але той чоловік невдовзі помер. А Ксенія по тих печальних подіях надумала присвятити своє життя Богові й продала усе своє майно. Ксенія мала чисте та добре серце (такого нині не знайдеш), тому й свої гроші роздала бідним та нужденним. Ксенія, незважаючи на свій вік та фізичну кволість, брала участь у будівництві церкви. Щоночі жінка приходила на місце будови, допомагала збирати цеглини для майбутнього храму. А вдень допомагала всім нужденним, надто ж бідним, убогим жінкам. Кажуть, ніби вона здатна була творити чудеса та незвичайні речі, тому і йшли до неї люди. Навіть після смерті Ксенії не перестали до неї йти, на її могилу приїздять звідусіль паломники. У центрі Смоленського кладовища в Петербурзі будь-хто з прочан, взагалі — будь-хто з людей, може побачити капличку, споруджену на честь Ксенії Блаженної на її ж могилі. І навіть, кажуть, що й після смерті Ксенія все ще допомагає людям. Варто лиш написати, ЩО тобі треба, на папері й залишити у капличці разом зі свічкою на честь покровительки Петербурга. Ось чому біля каплички завжди багато свічок та білих аркушиків паперу.

 

— Анастасіє, ви також відвідували капличку?

— Да нет, не верю я во все эти россказни. Мы с Петром моим — атеисты. Хотя… вот вернемся в Петербург, и, пожалуй, сходим на кладбище. И часовенку отведаем. Втроем. А вдруг…

Жінка несподівано вмовкла. Не треба бути вельми здогадливим, аби зрозуміти, про що і про кого цієї миті вона думала.

— Ах, Смоленское кладбище! — зітхнула Анастасія. — Есть ли еще в Питере более таинственное место! Говорят, что после революции, когда начались гонения на религию, на кладбище поздно ночью привезли сорок священников. Выстроили их в ряд и приказали отказаться от веры, отречься от Бога. Никто не согласился, и их всех заживо похоронили. Три дня разносились из-под земли стоны и крики, земля шевелилась. Потом, говорят, также ночью с неба упал на это место яркий свет и на кладбище стало тихо. Многие считают, что это Бог переносил священников на небеса… Господи, неужто во все это можно поверить?!

Анастасія раптом схлипнула, втерла хусточкою очі й надовго замовкла.

— Или возьмите, к примеру саркофаг Гомера… Нет, не могу я поверить, что такое возможно. Этот саркофаг нашли на одном из островов Средиземного моря в одна тысяча семьсот каком-то там году, в самый разгар русско-турецкой войны. Саркофаг доставили прямо в Санкт-Петербург и подарили его графу Строганову…

А хотите, расскажу о Львиной ограде? Это очень красивое архитектурное сооружение: выставленные в ряд 29 львов, каждый из которых держит в пасти цепь. И вот совсем недавно жители Питера обнаружили пропажу одного из львов. Лев пропал весьма неожиданно, и его долгое время не могли найти. Но впоследствии он был обнаружен… где вы думаете? Ни за что не догадаетесь!.. на чьей-то даче в одной из бывших союзных республик! Ну скажите на милость, что за удовольствие держать у себя на огороде украденного в самом Санкт-Петербурге чугунного льва?! — жінка несподівано зареготала якимось божевільним сміхом і знову втерла очі хусточкою. — А известно ли вам, что все эти львы однажды, раз в год, оживают? О, некоторые очевидцы именно это и утверждают. Представляете? Львы сошли с каменных тумб и ступают своими массивными лапами по мостовой, причем все связанные одной цепью! То-то грохоту, наверное, было, куда там пушкинскому Медному всаднику!.. Да, дух старого Петербурга никогда не умрет…

А ще за тиждень сталася така пригода. Через дорогу від нашого приватного санаторію, в ресторані з романтичною назвою “Дві вежі” тієї пам’ятної для мене ночі гриміло весілля — справжнє лихо для хворих людей, коли все навкруг аж двигтить від неймовірних децибелів, коли тобі не допоможуть ніякі затички у вухах, коли тисячократно підсилена гучномовцями музика ніби вивертає із тебе кишки, зсередини розколює твою голову, коли від тієї всюдисущої музики тобі видається: все, каюк, настає кінець світу! Ось він, ось, той пекельний звуковий кінець світу, кінець історії, кінець життя людського…

Збігала вже третя година ночі, а весільники й не думали вгамовуватися — проголошували тости, здравиці, вигукували й виспівували в мікрофон усякі громові сороміцькі жарти та коломийки, витанцьовували під нічним небом надворі, аж хиталися довколишні гори та небеса…

Звісно, я не спав тієї весільної ночі. Увечері повністю розрахувався за готель із чарівною Реґіною (вона ще й вважалася покоївкою або кастеляншею) і з Йоном Думитреску — за лікування, й тепер просто чекав, доки прибуде за мною товариш із Коломиї та забере мене звідси, одвезе на подільські простори, на ставки і степи, у ліси й переліски. Подалі від цих гір. І… від цієї музики!

Називається — приїхав лікувати безсоння. І здається, вилікував, ночами уже спав, ніби той бабак, і навіть удень іноді провалювався в обійми Гіпноса. Але ось на “десерт” випало мені пережити одну безсонну ніч. Для когось щасливу, весільну, а для когось…

Музика нараз урвалася. Стало тихо-тихо, аж чутно… аж чутно стало чийсь безутішний плач… Що таке? Хтось у сусідньому номері плаче, волає: “Ма-ма-а-а! Ма-ма-а-а!” А де ж Настастья Філіповна, чому вона не заспокоює чадо своє?

Відкидаю ковдру, виходжу у вітальню. Двері в сусідньому номері відхилені. В кімнаті нікого нема, лиш Владик. Лежить і ридає (знову ця музика, чорти б її взяли!). Світло від настільної лампи ледь-ледь освітлює кімнату. Анастасіїне ліжко розправлене, ніби вона недавно покинула його й вийшла…

— Владику, хлопчику, ну чого ти розрюмсався? Може, мама в туалеті? — волаю я, намагаючись перекричати музику, але марно — Владик так само безутішно плаче, онде яка подушка мокра від сліз.

— Зараз гляну на внутрішній балкон і в туалет — може, вона там!

Виходжу в темну вітальню, підступаю до матової вийнятої шибки у дверях ванної. Там горить світло. Там — о жах! — Кінг-Конг бере жінку. Вона сперлася ліктями на край ванни, вигнулася… згорбилась… вигнулася… А Микола тим часом працює (в поті чола, напевне, працює) у тісноті кімнатки (“Що незручніше, то бажаніше”, — пригадуєш його слова?).

Як же їм дати знати, що дитина плаче, проте не виповзає у вітальню, бо в ній темно; отже, й страшно.

Вертаюся до Владика — однаково ж не спати вже до ранку, проте на зворотному шляху вмикаю світло. Може, хоч воно приверне увагу коханця або коханки.

Владик ще дужче плаче.

Я також кривлюсь. Вдаю, що плачу за компанію. Але це ще більше нервує хлопчика, і коли я всідаюся навпроти нього на стілець, він штовхає мене в груди кулачком.

І тут — пауза. Музика вмовкла на мить. Одначе ридання тривають.

Саме у цю мить до кімнати влітає Анастасія. В куценькому халатику. Скуйовджена, задихана. Сідає на ліжко поруч із сином, обіймає його за плечі.

— Ну, отчего ревешь, дурачок? Такой большой парень — и… Как тебе не стыдно, не имею права даже выйти на минутку, покурить на балконе, да? Так, по-твоему выходит? Вон даже соседа с кровати поднял… — Анастасія вимучено усміхнулася мені. — Спасибо вам, возвращайтесь в номер, я уже никуда не стану выходить.

Знову гримнула музика — спершу коломийкою, потім вальсом Мендельсона, веселою полькою Штрауса, схожою радніше на якийсь жвавенький стрімкий канкан…

І в цю мить я помітив, як у вітальню зайшов мій приятель — також кларнетист. Прибув, отже, з Коломиї за мною, як і обіцяв.

Хоч одна радісна подія упродовж отої пекельної ночі.

Я заквапився йому назустріч. Треба пригостити приятеля канапками і чаєм та й вирушати в далеку дорогу, бо онде вже й світанок займається над горами.

За якихось півгодини наша “Тойота” обминала невтомні весільні танцюльки.

Із пройми автомобільних дверей з опущеним склом я поглянув на третій поверх, на освітлене Анастасіїне вікно.

Нема нікого. Тільки видно обмуровану диким каменем вузьку середньовічну лутку з потемнілого від часу дуба, а з верхньої поперечини тієї лутки випирає, ніби набряклий чиряк, виліплене невтомними пташками сиве ластів’їне гніздо, з якоїсь причини давно забуте й покинуте щебетливими пожильцями.

А як же сова? Гм. То ж нічний птах. Мабуть, іще десь на полюванні.

Хутчій звідси, хутчій від весільного грому (можливо, саме через отой грім і відреклися ластівки свого кубельця?). Хутчій від одвертого демонстрування подружньої зради, від безжального цинізму й тотальної зневіри в усьому, що бодай нагадує якийсь там обов’язок.

Хоча… у цьому випадку, здається, більше у мене демонстрування пафосу, ніж натурального почуття…

А зізнайся… хоча б самому собі: чи хотів би ти бути на місці Миколи Мартопляса? Чи не заздриш ти йому?…

Ох, плоть, усеосяжна й всевладна плоть, нездоланна, незборима, незбагненна протягом стількох тисячоліть.

Розказати товаришеві про свої млиново-санаторійні одкровення?

Гм. Ото знайшов чим його здивувати!..

Броніслав Грищук