Так, так, думати про що думати, бо якраз ця сентенція з легкої руки блогерів віднедавна стала чи не найактуальнішою темою для обговорення в українській інтернетівській мережі.
Так, так, думати про що думати, бо якраз ця сентенція з легкої руки блогерів віднедавна стала чи не найактуальнішою темою для обговорення в українській інтернетівській мережі.
Здавалося б, на перший погляд, цілком банальна теза, проте, якщо вдуматися у її зміст з усією відповідальністю за інтереси власної країни, які невіддільні від наших особистих, то погляд на цю сентенцію зміниться. І насамперед, у визначенні тих пріоритетів у власних пошуках відповідей на ті виклики, які постали нині перед нашою країною та її суспільністю. Тож якщо саме так — а як інакше? — дивитися на наші суспільні реалії, на те місце, яке нині займає наша країна у Європі та світі, то справді слід нам усім бути більш відповідальними і до себе, коли задумаємося над тим, що, наприклад, для нас є важливішим у щоденних буднях, а заразом і над тим, що відбувається навколо нас, у нашій країні.
Хтось скаже, що це все банальні та зрозумілі всім істини, але мені здається, що ми явно їх недооцінюємо. Бо наш пересічний громадянин, скажімо, не надто квапиться на себе брати конкретну відповідальність навіть за те, що з ним і навколо нього відбувається. Даруйте за примітивний приклад, але чи багато з нас під час недавніх снігозаметілей взялося за лопати, аби розчистити прилеглу до наших будинків, під’їздів, садиб територію? Що, скажімо, думали, якщо вже говорити про суспільно значимі події, ті з наших свідомих виборців, які на парламентських виборах голосували за демократичні сили у партійних списках, а у мажоритарних бюлетенях не менш свідомо віддавали свої голоси за гречкосіїв, які їх відверто купували? Чому багато хто з нас лякалися “кінця світу”, а ще більше страхалися на цих парламентських виборах адмінресурсу? Зізнаюся, мене нині не менше дивує тут той факт, що конкретні люди при посадах досі змушені потерпати за те, що не забезпечили на своїх виборчих дільницях належного відсотка для провладних кандидатів, а озвучити публічно свою позицію чомусь бояться. Про що у даному випадку вони думають, якщо не усвідомлюють того, що без вияву їх особистої позиції, якщо вони ще на неї здатні, нічого у нашій країні не зміниться?
Думати, що хтось прийде у наші села і містечка, у наші трудові колективи, на наші робочі місця, де б вони не були, і захистить наші демократичні і конституційні права, є верхом недалекоглядності і безвідповідальності. Сподіватися, що хтось на тому недосяжному владному олімпі нині реально переймається нашими малими і великими проблемами, готовий голову покласти, “забути отця і матку” і “йти повинність ісполнять”, як писав класик, — це дуже помилкова позиція. Тож ми також повинні хоч якось уже навчитися реагувати на всі ці неподобства, які відбуваються в нашій країні, з кимось з наших ближніх або з нами самими. Як побудувати нормальне громадянське суспільство, насамперед на основі позавладних громадянських ініціатив, як навчитися цивілізовано протистояти тій несправедливості, корупції, яка проникла вже в усі пори нашого суспільства, як вберегти себе і наших дітей та внуків від морального розтління, як ефективно впливати на владу, на наших безвідповідальних політиків? — ці та багато інших запитань, на моє переконання, і вартують того, щоб про них думати і давати на них адекватні відповіді. Тож особисто я приєднуюся до думки, що згадана сентенція про особливості нашого нинішнього “думання” є дуже актуальною.