Соціум

Олексій Слівінський: колишніх спортсменів не буває…

Якби забрати з життя Олексія Слівінського байдарку, він став би зовсім іншою людиною. Вдома у нього не лежала б гора медалей та посвідчення заслуженого майстра спорту, в сімейних фотоальбомах зберігалися б знімки з іншими сюжетами, а у голові — спогади про інших людей та інші пригоди. Але добре, що все склалося саме так. І до 40-річного ювілею Олексія Ярославовича, який він відсвяткував учора, ми вирішили відмотати плівку назад і пригадати, з чого ж усе починалося.

чЯкби забрати з життя Олексія Слівінського байдарку, він став би зовсім іншою людиною. Вдома у нього не лежала б гора медалей та посвідчення заслуженого майстра спорту, в сімейних фотоальбомах зберігалися б знімки з іншими сюжетами, а у голові — спогади про інших людей та інші пригоди. Але добре, що все склалося саме так. І до 40-річного ювілею Олексія Ярославовича, який він відсвяткував учора, ми вирішили відмотати плівку назад і пригадати, з чого ж усе починалося.

Слівінські рулять...
Сім’я Слівінських жила в селищі Добротвір, що на Львівщині. Там народилося трійко їх синів-соколів. Спочатку на світ з’явився Ігор, через два з половиною роки — Михайло і ще через два з половиною — Олексій. Малюки росли, робили перші кроки, вимовляли перші слова, пішли в школу… Життя йшло за тихим і традиційним сценарієм, поки хлопчаки по черзі не записалися на веслування. Відтоді й почався відлік нової історії братів Слівінських — уже спортсменів. Багато хто називав їх трійку феноменальною: найстарший довеслувався до майстра-міжнародника, середній — найтитулованіший та найзнаменитіший: учасник п’яти Олімпійських ігор та власник двох срібних олімпійських медалей. І наймолодший — переможець та призер чемпіонатів світу, Європи, України.

“Я у байдарці з десяти років. Моїм першим тренером був Микола Загорода. Батько, він у нас майстер спорту з важкої атлетики, брався пересадити мене на каное, але не спрацювало. Коли старші брати почали показувати результати, молодшому не личило відставати. Пригадую, як мені просто таки припекло потрапити в радянську юнацьку збірну. Це був 1989 рік. Відбіркові змагання проходили в Дніпропетровську. Як зараз бачу заплив на 1000 метрів: всю дистанцію тримався другим, але перед фінішем пропустив уперед одного суперника, потім ще одного… Від програшу і розпачу навіть перевернувся разом із човном. Все б нічого, якби не початок квітня, вода холоднюща… Вибрався на берег мокрий, злий і засмучений. До кінця сезону я продовжував тренуватися, згодом виграв юнацький чемпіонат України, але все без ентузіазму. Взяти себе в руки допоміг брат Міша: він сказав, що на цьому життя не закінчилося, і якось дуже впевнено пообіцяв, що всі мої нагороди ще попереду”, — пригадує ювіляр.

“Не пам’ятаю, як мене витягували з човна…”
Наступного року Олексій став студентом теперішнього Хмельницького національного університету: пішов стопами мами Ольги Михайлівни — вчився на бухгалтера. Розповідає, що справжнього студентського життя за п’ять років скуштувати так і не вдалося. За тренуваннями та змаганнями світу білого не бачив. У виші перспективний веслувальник познайомився з тренерами Віталієм Яремчуком та Юрієм Корнілом, завдяки яким його кар’єра набрала нових обертів.

“Пригадуються всесоюзні студентські ігри 1990 року, які проходили в литовському місті Тракай. Ми з братом перемогли на 1000-метрівці, але судді віддали чемпіонство титулованішим призерам радянської першості. Їм же не пасувало оступитися перед маловідомими Слівінськими! Тренери пробували оскаржити результат, але під час запливу на камері ще й ніби плівка закінчилася, тому доказів на нашу користь так і не знайшлося, — пригадує Олексій Ярославович. — Тоді ж мені довелося пережити чи не найскладнішу гонку в житті: в парі зі знаменитим стаєром Віктором Щербою виступав на 10 кілометрах. Я так активно попрацював веслами, що мені аж в голові помутніло: не пам’ятаю ні фінішу, ні того, як мене потім витягували з човна…”

1993 рік в нашого героя пов’язаний з першим у житті чемпіонатом світу. Команда четвірки склалася оригінальна: хвилювання двох новачків мали компенсувати аксакали веслування, олімпійські призери Ігор Нагаєв і Сергій Кірсанов, які вже були на заході своєї спортивної кар’єри. Але ставка на тандем молодості та досвіду не зіграла. Тоді, зізнається Олексій Ярославович, навіть думка не закрадалася, що після дебютної в нього буде ще вісім планетарних першостей! На них він здобув по три срібних і бронзових відзнаки, а також одне золото. На чемпіонаті Європи спортсмен ще тричі ставав віце-чемпіоном.

“Перед Олімпіадою напарнику розірвало півдолоні...”
1995 рік: байдарку-четвірку, в якій виступав Олексій, перекваліфіковують на олімпійських 1000 метрів. За попередні сезони хлопці вже трохи заробили собі ім’я, коли ж дійшло до ліцензійного турніру — з тріском провалилися. Вирвати олімпійську перепустку вдалося лише з другої спроби.

“Новий рік роз’їхалися святкувати по домівках. У перший день відпустки, ніби грім з ясного неба, нас ошелешила звістка: напарнику петардою розірвало півдолоні. Кажуть, що незамінних людей немає, але це було точно не про наш квартет. Усі ми мали настільки специфічний стиль, що перевчити когось на новий манер було майже неможливо. Заміну травмованому знайшли, на Олімпіаді виступили, але у фінал не потрапили: закінчилася вона для нас 12-м місцем”, — розповідає про змагальні пристрасті іменинник.

Новий виток у 200 метрів
Ювіляр зізнається, що пережити олімпійську невдачу було складно, але час зробив своє. Ця сторінка помаленьку відійшла в минуле, а у біографії спортсмена почався новий виток: він нарешті зміг зосере-дитися на індивідуальних виступах. 200-метрівка стала його коронною. Індивідуальний спринт на чемпіонаті України ввели лише в 1993 році. Тоді Олексій виграв цю дистанцію вперше і наступні дев’ять років нікому з вітчизняних суперників жодного разу не поступився. У 1997 році улюблениця принесла спортсмену світову бронзу, а потім ще тричі (у 1998,1999 та 2001 роках) — срібло.

“У 1999 році ми з братом Михайлом від’єдналися від національної збірної і почали тренуватися самотужки. В березні вирушили на навчально-тренувальний збір в Іспанію. У квітні я вже вийшов на пік форми і в цьому була головна помилка, бо ж ліцензійний чемпіонат світу мав відбутися лише в кінці літа. Ось так я прогавив путівку на Олімпіаду-2000, яка проходила в Сіднеї”, — ділиться пан Олексій.
Останній бій — найважчий та золотий

У післяолімпійський рік ювіляру присвоїли звання заслуженого майстра спорту. Для Слівінського той рік був щедрим на престижні нагороди. Його скарбничка збагатіла золотом кубка світу, двома віце-чемпіонськими званнями з континентальної першості, а також другим і третім місцями на чемпіонаті світу.

2003 рік стає для Олексія Яро-славовича та його напарників по байдарці-четвірці останнім у великому спорті. Їм усім тоді було вже за 30 і бажання дати дорогу молодим брало верх. Але просто так йти хлопці не збиралися: між собою домовилися, що відпрацюють прощальний сезон максимально. До останнього чемпіонату світу готувалися, як у свої кращі роки.

“Коли четвірка пробилась у фінал, ми навіть уже не обговорювали тактику. До початку ніхто й слова не промовив, а тут ще й фальшстарт давали п’ять разів. За 20-30 метрів до фінішу нас завжди покидали сили і човен починало хитати, але не цього разу. Після фінішу хтось із хлопців запитав: де росіяни, бо ми завжди веслували в них у хвості. Я відповів, що завдання-мінімум виконано: найзатятіших суперників випереджено. Як пізніше з’ясувалося, обігнали ми не тільки їх, а усіх! Але цю новину дізналися за курйозних обставин: на таблоїді серед числа перших наш човен не висвітили, значить, подумали ми, пролетіли повз призів. Обійшли невеличкий півострів, аж тут назустріч брат біжить — щасливий неймовірно: він і приніс звістку, що після стількох років боротьби ми таки стали чемпіонами світу! Наступного сезону ми ще трохи виступали на вітчизняних стартах і остаточно подалися на пенсію”.

Із спортсмена — у підполковники
Спочатку життя неспортивне здавалося Слівінському монотонним: зізнається, важко було звикнутися з думкою, що через тиждень-два не треба зриватися з місяця і кудись їхати. Від нудьги врятувала сім’я. З дружиною Тетяною спортсмен познайомився у 28 років на своїй малій батьківщині: вона також із Добротвора. Два роки зустрічалися, а у 2002 пішли під вінець. Зараз подружжя виховує двійко діточок. Старшій Олечці десять: вона спортсменка-початківець — ходить у секцію фехтування. Молодшому Олексійчику — 3,5: він уже береться за весло і любить кататися на човнику.

З роботою також все склалося, але вона знову ж таки пов’язана зі спортом. Ще в 1997 році Олексія Слівінського запросили на службу в спортивний комітет Державної прикордонної служби. Починав прапорщиком, а дослужився до підполковника. Зараз ювіляр працює викладачем фізичного виховання в Національній академії Державної прикордонної служби ім. Б. Хмельницького. Навіть встиг другу вищу освіту здобути: на тренера з олімпійських видів спорту навчався у Львівському державному університеті фізичної культури.

Правду кажуть, що колишніх спортсменів не буває. Остаточно порвати з веслуванням Олексію Слівінському так і не вдалося: торік він якось зайшов на рідну спортивну базу Хмельницького національного університету і серце знову ойкнуло. Після шести років розлуки з човном та веслом не встояв і повернувся до них удруге. Кілька разів у тиждень виходить на воду, в середині серпня ще на двох чемпіонатах України виступить… Пригадає старі добрі часи, але за ними не ностальгує, бо зараз інша віха життя, інший час, інші клопоти…

Ольга Цимбалюк
На фото: Олексій Слівінський з братом Михайлом, 1997 рік,
чемпіонат світу в Канаді
Фото з архіву спортсмена

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *