Так, із казковим присмаком, нашу героїню називають друзі. Неймовірної енергетики хмельничанки Яни Боднарчук вистачає через край не лише на себе, але й на тих, кому пощастило бути поруч із нею. Мимоволі людям навколо дістається добряча доза опромінення її світлом та позитивністю.
Так, із казковим присмаком, нашу героїню називають друзі. Неймовірної енергетики хмельничанки Яни Боднарчук вистачає через край не лише на себе, але й на тих, кому пощастило бути поруч із нею. Мимоволі людям навколо дістається добряча доза опромінення її світлом та позитивністю.
“Серце назавжди прикипіло до народних танців…”
Яна з тих людей, хто не сидить на місці. Одна з рис, притаманна з дитинства, це шалена непосидючість. Дівчинка чи не з пелюшок тягнулася до творчості. Починаючи з двох років, разом зі старшою сестричкою Інною безперестанку влаштовували рідним концерти вдома. В дитячому садочку “кар’єра” малечі стрімко пішла вгору. Розгулятися було де: ансамбль, концерти, свята…
У сім років дівчинка перший раз і серйозно закохалася в… народні танці. В той час, коли ровесники змінювали секцію за секцією, її серце ніби хтось пришив до хореографічного гуртка. “Навіть тоді, коли резонанс до танців пройшов, покинути їх все одно не могла. Душею прикипіла, а вона в мене особливо принадлива до всього українського, фольклорного, автентичного, — розповідає Яна. — Зі вступом у Хмельницький університет управління та права за спеціальністю юриспруденція, почалося нове життя. Навчання, особливо в перші роки, з’їдало весь час. До того ж я була старостою, мала обов’язки в студраді, брала участь у багатьох університетських заходах. Щоб бувати в кількох місцях одночасно, хотілося розірватися чи клонуватися. Але такої функції в мене, на жаль, немає. Тому ось уже п’ять років, як я пішла зі свого ансамблю. Але точно знаю, що з танцями не зав’язала: просто зараз ними не займаюся. Щоразу, коли чую народні мотиви і бачу вихиляси, не можу пройти повз. Всередині все починає нуртувати, підстрибувати в ритм”.
Хлібом не годуй, дай на сцені виступити
На першому курсі життя відчиняє перед Яною ще одні двері. Університетський знайомий, а згодом і колега по молодіжному аматорському театру “Дзеркало Всесвіту” Євгеній Дей якось сказав дівчині, що по ній плаче театральна сцена. “До режисера Івана Кропліса він привів мене за руку. І це, до речі, була вже моя друга спроба прописатися в його колективі. Роком раніше, в 11 класі, я успішно пройшла кастинг. Але тоді Іван Леонідович підійшов до справи логічно і запитав: чи зможу я між підготовкою до випускних іспитів, незалежного оцінювання та іншими клопотами встигати ще й грати у театрі? Ось так я відмовилася від мрії, коли вона майже збулася. Засмутилася страшенно. Як зараз пам’ятаю, потім ще довго блукала парком, жбурляла ногами опале жовте листя і заспокоювала себе думкою, що все прийде. І диво сталося — через рік театр знову мене знайшов”.
Відтоді Яні довелося побувати в ролі багатьох персонажів: головних і другорядних, але який із них найбільше імпонує — відповісти так і не змогла. Бо, коли вживаєшся в ролі, віддаєшся їм до краплі, ділити їх на улюблені та не улюблені рука не підіймається. “В театрі щастить проживати різні життя, наклавши їх одне на одне, вдається збагачуватися досвідом тих, кого оживляєш на сцені. Але театр — це ж не лише творчість, постановки, глядачі, це ще й спілкування з колегами. Наш колектив — це лише творчі особистості і з цими людьми приємно не лише працювати, а й просто бачитися, розмовляти, відпочивати”, — розповідає вона.
“В Атлантиді зустрічали Новий рік, святкували Різдво… ”
Ще одна слабкість Яни — це печера Атлантида, яка знаходиться в селі Завалля, що на Кам’янеччині. Перший раз помандрувати підземним царством природної пам’ятки запросили друзі. Так дівчина зрозуміла, що вона небайдужа ще й до спелеології. “Коли ковтнула свободи і тиші підземного царства, то зрозуміла, що обов’язково сюди повернуся. Атлантидівська атмо-сфера неповторна, вона заспокоює і очищає. Зараз, на жаль, буваю в Заваллі не так часто. Кілька днів тому зробила це вперше за два останні місяці. Хочеться зайнятися спелеологією серйозніше: не просто їздити в ті краї на відпочинок, а й водити екскурсії підземними лабіринтами, зробити щось добре для самої печери. Я дуже вдячна Шурі та Андрію Щербицьким за можливість долучатися до природного дива. Атлантида для мене жива і проведених кілька годин у ній — найкращі пігулки для гарного настрою”, — каже дівчина.
Яна не уявляє свого життя без єднання з природою. Коли довго не вдається покинути місто і зануритися в дику благодать, дівчина просто йде в парк і босоніж гуляє по траві. Зізнається, що після цих прогулянок відновлюється душевна рівновага. А тому всім радить час від часу в такий спосіб позбавлятися якогось негативу, хандри.
Юриспруденція допоможе в житті
Кілька днів тому Яна отримала диплом юриста. Важко повірити, що в ній вживаються шалена творча натура і дипломатичність та консервативність, яких вимагає її фах. На останньому курсі дівчина перевелася на заочне навчання і паралельно почала працювати. Ось уже півроку, як на практиці освоює правознавчу сферу.
“Наш університет престижний, має хорошу репутацію, дає якісну освіту. Тому мій вибір впав саме на нього. Не скажу, що вчитися було легко, особливо на початку. І головна складність у тому, що обрана спеціальність так не схожа з моїм творчим характером. Але оцінки в додатку до диплома підтверджують, що непогано впоралася з цим завданням (усміхається — прим. авт.). Де б і ким я не працювала в майбутньому, юриспруденція ніколи не буде зайвою, а лише сприятиме вирішенню різних ситуацій”, — запевняє наша співрозмовниця.
Не май сто рублів, а май сто товаришів і… коханого
Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу, хто ти. В Яни вони такі ж, як і вона, по-доброму трохи диваки. Дівчина зізнається, що обожнює всі свої компанії, які зібрати докупи справа майже фантастична. Останній раз це було на її день народження. “Святкували ми в дуже знаковому місці — в кав’ярні-книгарні “Кут”. Поява цього закладу об’єднала творчу молодь, яка доти збиралася і влаштовувала мистецькі тусовки хіба що в когось вдома. На іменини прийшло стільки народу, що голці не було де впасти. Ми смакували чай з самовару з бубликами, слухали музику, розважалися, а я ще й отримувала подарунки. Приємно було нарешті побачити разом таких дорогих і рідних мені людей”, — пригадує дівчина.
Ну, як же без кохання? Нашій героїні пощастило знайти споріднену душу, яка додає її життю потрібних відтінків. “Я чекала репетиції, коли з другого поверху Будинку культури почула музику. Ритми були цікавенькими, тому не стрималась. Ось так і познайомилися. Він читає реп, біт-боксить, пише пісні. Якраз такий, про якого мріяла, — ділиться своєю романтичною історією. — Як тільки познайомилися з Сашком, одразу ж склалося враження, що зустріла давнього друга. Почали часто бачитися, довго розмовляли по телефону, але ніжні почуття прийшли пізніше. Зустрічаємося вже більше року, дорожимо кожною секундою, яку проживаємо разом, намагаємося оновлювати свої стосунки якимись поїздками, подорожами, шаленими вчинками. Відчуваємо, що половинки одне одного. Нам навіть знак був: коли вперше поцілувалися, десь недалечко якраз пролунали церковні дзвони…”
Ольга Цимбалюк
Фото з архіву Яни Боднарчук