Цього тижня, точніше 26 липня, Іван Дзюба відзначив своє 80-ліття. Даруйте, що не перераховую всіх почесних регалій шанованого Івана Михайловича на кшталт: академік, Герой України, яких у нього вистачає, проте якими він ніколи не хизувався і не переймався. Більше мене хвилює нині те, чи сучасне покоління українців, яке виросло вже у роки незалежності, взагалі знайоме з цим іменем, яке для нашого покоління наприкінці 1970-х було більш ніж знаковим. Для нас Іван Дзюба, до речі, виходець з Донбасу, був і залишається не просто чільним представником дисидентського руху в УРСР або “бунту покоління”, але й своєрідним символом інтелектуальної фронди, протистояння сталим суспільним стереотипам не лише радянської пори, а й нинішньої незалежницької доби.
Цього тижня, точніше 26 липня, Іван Дзюба відзначив своє 80-ліття. Даруйте, що не перераховую всіх почесних регалій шанованого Івана Михайловича на кшталт: академік, Герой України, яких у нього вистачає, проте якими він ніколи не хизувався і не переймався. Більше мене хвилює нині те, чи сучасне покоління українців, яке виросло вже у роки незалежності, взагалі знайоме з цим іменем, яке для нашого покоління наприкінці 1970-х було більш ніж знаковим. Для нас Іван Дзюба, до речі, виходець з Донбасу, був і залишається не просто чільним представником дисидентського руху в УРСР або “бунту покоління”, але й своєрідним символом інтелектуальної фронди, протистояння сталим суспільним стереотипам не лише радянської пори, а й нинішньої незалежницької доби.
Пригадую, як у студентські роки ми відкривали для себе, здавалося б, написані цілком у дусі комуністичної ідеологічної доктрини з національного питання, ідеї забороненої його праці “Інтернаціоналізм чи русифікація”, яка потрапить нам до рук у зачитаному машинописному варіанті. Як відомо, ця знакова праця Дзюби здійснила величезний вплив на новітній національно-визвольний рух. Саме за неї Дзюба буде арештований, відсидить у комуністичному концтаборі, після чого, як вважає дехто, піде на компроміс з системою, хоча жодного доказу його ренегатства ніхто й досі не назве. Думаю, він мав моральне право на свій шлях, на власну інакшість у своєму протистоянні комуністичній системі. Зрештою, не нам про це судити, адже ми знаємо Івана Дзюбу як послідовного державника, щоправда, не з тих, навіть його колег-дисидентів, котрі згодом піддадуться владним і політичним спокусам, захворівши месіанською хворобою, не кажучи вже про тих, хто був обласканий і радянською, і незалежницькою владою, які пробують товпитися біля нього…
Наш Іван Дзюба — це той незламний інтелектуал, який у роки незалежності тривожиться за буття своєї нації і не йде на жодні компроміси з власними поглядами. Він залишається чи не єдиним таким авторитетом, який у свій спосіб, поруч можна поставити хіба що Ліну Костенко, попереджає свій народ про його національну деградацію, повзучу русифікацію, відродження сталінізму у суспільній свідомості… Дзюба завжди був проти політичного радикалізму у національному русі, а його суспільні прогнози чи то після акції “Україна без Кучма”, чи після помаранчевої революції завжди справджувалися. Це він дуже критично оцінив прихід до влади Ющенка, за що, до речі, поплатився головуванням у Шевченківському комітеті, а нині з не меншою принциповістю говорить про загрози Україні, які йдуть від політичного курсу нової влади. Прочитайте його книжку “Нагнітання мороку”, наукове дослідження “Русифікація вчора, сьогодні … і завтра” або ж публіцистичний памфлет “Прокислі “щі” від Табачника. Галичанофобія — отруйне вістря українофобії” і ви відчуєте чи не найболючіший нерв його інтелектуальних інвектив, у яких завжди присутня та Дзюбина інакшість, яка вивишує його ідеї, погляди серед псевдодержавницьких солоспівів наших професійних патріотів, які рядяться в інтелектуальні шати.
Свідомо залишаю поза цими нотатками оцінки його грандіозної літературознавчої праці, редакторство у “Сучаснику”, роботу в НАН України, громадську дільність та посилаю вас, шанований читачу, найперше, до публіцистики Івана Дзюби. Нам би перейнятися хоча б часткою його хвилювань за власну націю, перед якою постали нині і нові глобалістичні виклики, які він також не обминає у своїх дослідженнях.
Тож у дні ювілею не зайвим буде побажати Іванові Михайловичу ще багатьох років плідної праці, якою власне живе він повсякчас.