Ця досить-таки повчальна, як на мене, історія, на тлі нинішнього політичного збурення після подій 9 травня у Львові, трапилася у селі Коричинці Деражнянського району рівно шістдесят шість років тому.
Так, так, якраз у ті дні, коли у нашій країні вперше відзначали День Перемоги, який, як відомо, було засновано відповідним Указом Президії Верховної Ради і який у статусі вихідного дня протримався лише три роки і про який, як найвеличніше свято, “забули” аж до 1965 року, коли за часів Леоніда Брежнєва це свято почали проводити з належним розмахом та повернули у календар як вихідний день…
Ця досить-таки повчальна, як на мене, історія, на тлі нинішнього політичного збурення після подій 9 травня у Львові, трапилася у селі Коричинці Деражнянського району рівно шістдесят шість років тому.
Так, так, якраз у ті дні, коли у нашій країні вперше відзначали День Перемоги, який, як відомо, було засновано відповідним Указом Президії Верховної Ради і який у статусі вихідного дня протримався лише три роки і про який, як найвеличніше свято, “забули” аж до 1965 року, коли за часів Леоніда Брежнєва це свято почали проводити з належним розмахом та повернули у календар як вихідний день…
Але тоді, на початку травня 1945-го, у цьому селі у сім’ї місцевого священика отця Калістрата Міщука, настоятеля церкви Святої Параскевії, відкритої під час окупації, сталася трагедія, у якій вочевидь можна побачити увесь драматизм історії нашого народу тих часів. У ці дні у його сім’ю прийшла похоронка на сина Павла, який не дожив кількох днів до Перемоги і загинув у боях з фашистами у Східній Прусії. Ще не встиг оплакати сина батько, як його заарештували “чекісти” за недоведену ніким, навіть на суді у Кам’янці, співпрацю з окупантами, де “впаяли” йому десяток років ув’язнення, які відбував у комуністичному концтаборі у Красноярському краї. Його ж “злочин” перед радянською владою полягав у тому, що отець Калістрат у роки окупації відновив богослужіння у церкві рідного села, а після визволення від фашистів, як нині згадує його донька Зоя Калістратівна Ходаніцька, відмовився категорично від співпраці з всюдисущими органами. Повернувся у рідне село отець Калістрат десь у 1954-ому, церкву на той час у Коричинцях, як і перед війною, вже було закрито, хоч і до самої смерті, зболений хворобами, які дістав у Сибіру, виконував таємно свої священицькі обов’язки.
Звичайно ж, історія життя цього православного священика вартує окремої оповіді, але як про неї не згадати нині, коли дехто пробує на фоні Дня Перемоги підсилити власні політичні акції, забуваючи, мабуть, що в Україні одразу за цим святом відзначається День пам’яті жертв політичних (читай — комуністичних) репресій. І як з огляду на ці дві події, скажімо, потрактувати отой червоний прапор, що став нині причиною для протистояння і який направду для переважної більшості українців був водночас і символом перемоги над німецько-фашистськими загарбниками, і символом безмежних страждань, які принесли у кожну українську родину комуністичні репресії?..
Це в цивілізованих країнах вже давно у таких випадках спрацьовують суспільні застереження супроти політизації подібних контраверсійних історичних дат — а вони, повірте, є у кожного народу — у нас же все навпаки, ми без політичного садомазохізму, виходить, обійтися не можемо. Звичайно ж, якщо подібні сеанси політичних збурень провокуються у чиїхось недолугих владних чи партійних кабінетах, не без участі зацікавлених “добрих сусідів”, то слід чекати на їх повторення. Адже як відвертати тоді увагу суспільства від соціально-економічних проблем в країні, як виправдовувати появу фашизму у країні стратегічного партнера? Он, невдовзі вже дехто, а точніше комуністи Петра Симоненка, щось хочуть вчворити з російськими зюганівцями на 22 червня й обов’язково таки у Львові і, мабуть, знову під захистом наших славних правоохоронців і де, зрозуміло, буде відзначатися наприкінці червня 70-річчя Акта відновлення української державності, здійсненого ОУН (революційною)…
То, можливо, історія життя і страждань отця Калістрата Міщука чомусь навчить тих, хто так ностальгує за минулим…