Серед реформаторських ідей нового керівництва держави нині, вочевидь, особливої уваги заслуговує ідея Віктора Януковича, який нещодавно вніс до Верховної Ради законопроект про держслужбу, що забороняє держчиновникам перебувати в політичних партіях…
Серед реформаторських ідей нового керівництва держави нині, вочевидь, особливої уваги заслуговує ідея Віктора Януковича, який нещодавно вніс до Верховної Ради законопроект про держслужбу, що забороняє держчиновникам перебувати в політичних партіях. Здавалося б, такий крок президента слід розглядати як очевидний плюс у його прагненні очистити владні кабінети і коридори від тієї партійної і псевдопартійної мішури, що особливо останніми роками буквально лихорадить країну. Ми ж бо, на жаль, не цивілізована Європа, де прихід до влади інших партійних команд сприймається суспільством як природний процес, членство у партіях держслужбовцям не заборонене, а навпаки, прихід до влади в країні іншої політичної команди зобов’язує їх автоматично йти зі своїх посад, щоб далі демократичним шляхом боротися за повернення у владні крісла та за довіру виборців.
У нас же, як відомо, все навпаки. Переміг, скажімо, наприкінці 2004-го Віктор Ющенко і вся чиновницька рать враз стала помаранчевою, швиденько оформивши свою партійну приналежність до нашоукраїнців та їх союзників. Мабуть, найпоказовішим тут є приклад з появою у помаранчевому шарфику у ті дні на Майдані у Києві Миколи Азарова. Торік переміг на президентських виборах Віктор Янукович і вся ця братія одразу дременула у Партію регіонів, почався анекдотичний процес “тушкування” у парламенті, який завершився не менш переконливими партійними кульбітами на торішніх місцевих виборах. Ну, все як у “Весіллі в Малинівці”, де один із героїв ховав будьонівку, коли влада у селі мінялася.
Тож, мабуть, знаючи усе це, можна цілком вітати ідею департизації Віктора Януковича, котрий цим кроком не лише підіймає особистий авторитет у суспільстві та в очах Заходу, який не може зрозуміти українських політичних реалій. Та, на мій погляд, окрім цих аргументів, маємо ми заглянути і на інший бік цієї “медалі”. Мабуть, таки позитивним є те, що Віктор Янукович у такий спосіб пробує дистанціюватися від партії, від тієї команди, яка привела його до влади, що прагнуть донині витворити в Україні російську владну модель з домінуванням однієї провладної партії “Єдина Росія”. Цей сценарій, як бачимо, в Україні не спрацьовує, бо, на щастя, ми не Росія і наша незалежність, попри усі спроби нової влади знівелювати її демократичні завоювання, вже не піддається маніпуляціям за прикладом Росії. І добре, що це вже почала усвідомлювати команда Віктора Януковича. Здається, розуміє вона нині і те, що треба щось робити з цією штучною партизацією державної владної вертикалі, де приналежність до Партії регіонів розглядається чиновником, як індульгенція, насамперед, в ухиленні за корупційні дії. Ця “каста недоторканних” за роки незалежності й, зокрема за часів Ющенка, а нині вже Януковича, вже стільки натворила, що блефом виглядають усі розмови про реформи.
Тож якщо ця ініціатива пана Президента не є спробою перекласти відповідальність за стан справ у країні з Партії регіонів на когось іншого, такого собі віртуального безпартійного чиновники, то що це насправді? Скоріше за все, чергова імітація реформування владної вертикалі, яка, до речі, сформована вже за чіткою приналежністю до владної Партії регіонів. Адже невже ж усі ці чиновники, які туди потрапили з її волі та протекції, навіть поклавши її партквитки, не будуть далі гвинтиками цього партизованого механізму? А може, знайдуться серед них такі ідейні борці, що покинуть принципово владні крісла, аби не розлучитися з рідною партією? Сумніваюся, як і сумніваюся у щирості намірів втілити цю ідею в реальне життя нашої країни. Хоча готовий публічно попросити вибачення за цей висновок, якщо побачу, що помиляюся…