Якось натрапив я випадково в Інтернеті на оригінальний вірш польського поета, який пише під псевдонімом Моhort. Зайшовши на його сторінку, що на сайті Salon24, попросив дозволу в автора перекласти того вірша українською мовою, на що отримав відповідь: “Wiersz jest mój, może Pan tłumaczyć”.
Я вже не раз “тлумачив” поезії польських авторів українською, публікував їх на українських сайтах Інтернету та отримував подяки від польських колег, а тому сміливо взявся за справу. Ось, що з того вийшло.
Застерігаю, що вірш цей не звичний для більшості наших читачів, чим власне й привернув мою увагу. Якось натрапив я випадково в Інтернеті на оригінальний вірш польського поета, який пише під псевдонімом Моhort. Зайшовши на його сторінку, що на сайті Salon24, попросив дозволу в автора перекласти того вірша українською мовою, на що отримав відповідь: “Wiersz jest mój, może Pan tłumaczyć”.
Я вже не раз “тлумачив” поезії польських авторів українською, публікував їх на українських сайтах Інтернету та отримував подяки від польських колег, а тому сміливо взявся за справу. Ось, що з того вийшло.
Застерігаю, що вірш цей не звичний для більшості наших читачів, чим власне й привернув мою увагу.
Ігровицька колядка
(не читати у свято)
Прибігли
до Віфлиєма
ворога шукати
Принесли йому
в дарунок ґвалт
оголеного багнета
І наказ усіх повбивати
певного віку
Шопку з ягнятами
пожерла пожежа
У схроні
перса криваві
ссе крихітка Ісусик
Дала Марія
Йому щоб Його
не почули плачу
Пішли зарізяки
Залишився по них
Ірод на постаменті
І спогад
Про Різдво
З головою на блюді.
Але, переклавши вірша, замислився над загадковою назвою (в оригіналі це “Ihrowicka kolęda”). Що за Ігровиця і чому така страшна колядка? Почав пошуки за допомогою різних пошукових програм і таки дещо знайшов.
Виявилося, що Ігровиця — це українське село, про яке українська Вікіпедія — всесвітня вільна енциклопедія, яку створюють користувачі Інтернету, подає такі лаконічні відомості: Ігровиця — село Тернопільського району Тернопільської області. Розташоване на річці Ігра, на півночі району. Центр сільради. До Ігровиці приєднано хутір Корчунок. У зв’язку з переселенням жителів хутір Обручівка виключений із облікових даних. Населення — 1704 особи (2001).
Але чим хороша Вікіпедія, то це тим, що більшість її статей подано різними мовами. Буває, що тих мов десятки, якщо тема цікава багатьом, а про це село виявилася лише стаття українською та польською мовами. Отож, поляки (а статті до Вікіпедії пишуться у кожній країні окремо і з того самого питання бувають різні думки, матеріали різного формату й обсягу, — хтось більше подає, хтось менше, хтось під іншим ракурсом ту саму подію розглядає, — тим і цікаво) зокрема пишуть:
“Ігровиця”
у Другій світовій війні
10 лютого 1940 року частина польського населення була депортована до Сибіру НКВС. У травні 1941 року перед самим початком німецько-радянської війни до Червоної армії було забрано кільканадцять поляків і українців. Після початку німецько-радянської війни у 1941 році село було під німецькою окупацією. Окупанти організували у селі українську поліцію. З весни 1943 року у зв’язку зі зростаючою загрозою з боку українських націоналістів поляки створили загони самооборони. Комендантом пляцувки (війського підрозділу) Армії крайової в Ігровиці був Антоній Древіцький. По його смерті, 22 січня 1944 року, пляцувку очолив Казімєж Біскупський. 7 березня 1944 року село було знову окуповане Червоною армією.
24 грудня 1944 УПА разом з представниками української самооборони (самооборонні кущові відділи) напали на село і вбили десятки людей. Частині цивільного населення вдалося спастися завдяки ксьондзу Станіславу Щепанкевичу, який попередив своїх парафіян про небезпеку. Сам же він не зумів утекти і прийняв мученицьку смерть разом зі своєю матір’ю, сестрою і братом, порубаних сокирами. Події цього дня були описані як криваве Різдво в подільській Ігровиці. Польські біженці з села були депортовані до Польщі. Число жертв склало 89 осіб. 5 липня 2008 року в селі було відкрито пам’ятник убитим”.
Прочитав, але запитання залишилися: хто нападав, на кого нападав, чому не нападали українці на поляків до 1944 року, що робила ота пляцувка польської Армії крайової в українському селі? Отож, замислившись, пішов я за лінками-посиланнями далі і знайшов ще одну статтю у Вікіпедії польською мовою.
“Zbrodnia w Ihrowicy”
Тут виявилося трохи більше подробиць. Як пишуть поляки, в Ігровиці жили мирно українці і поляки аж до 1944 року (навіть під німецькою окупацією, навіть тоді, коли українці пішли з поліції в УПА, а поляки масово пішли у поліцію на службу до німців), поки не прийшли червоні. НКВС створило з місцевих поляків винищувальні загони, так звані ІБ — істрєбітєльниє батальйони. Прикметно, що такі ж загони було створено й в інших населених пунктах, де мешкали поляки, а у ті загони йшли служити новим окупантам та винищувати українське антибільшовицьке підпілля й вчорашні жовніри та офіцери Армії крайової. Це не дивно з огляду на те, що Армія крайова спільно Червоною армією брала участь навіть у здобутті Львова та й литовського Вільнюса, вивішувала над цими містами свої прапори, сподіваючись повернути втрачені 1939 і 1940 років українські та литовські землі. Але відомо, чим більшовики віддячили аківцям…
Очолювали польських “істребків”, які після 17 грудня 1944 року розквартирувалися в Ігровиці, лейтенант Демянюк та сержант Семйонов, які були підпорядковані комендатурі у сусідньому Глибочку. 17 грудня у селі невідомими було вбито двох поляків- “істребків”, що засіли у Народному домі, де вони нібито охороняли зерно, а 24 грудня їхній патруль з чотирьох осіб наткнувся на групу упівців. Двоє з патруля утекли в Глибочок, Семйонов загинув у сутичці, а Казімєж Літвін був взятий у полон і потім страчений. Село атакував нібито курінь Бурлаки (з ІІІ військової округи Лисоня), якою командував Іван Семчишин (“Чорний”), а допомагали йому місцевий відділ української самооборони. Найпершим був атакований постерунок ІБ, у якому засіло шестеро “істребків”. Їх було обстріляно з автоматичної зброї, а вони лише спорадично відстрілювалися, проте упівці не здобули будинку. На звуки пострілів зреагував ксьондз Станіслав Щепанкевич, котрий почав бити у дзвони. Завдяки цьому частині ігровичан вдалося утекти, але сам ксьондз разом з матір’ю, сестрою і братом були зарубані сокирами. Як подає польське джерело, нападали насамперед на ті родини, які були відомі “патріотичними традиціями”. Деякі місцеві українці допомагали полякам ховатись у своїх домівках, ризикуючи власним життям.
Наступного дня вцілілі поляки поховали жертви та залишили село. Радянська влада не проводила ніякого розслідування, що спровокувало безкарність. 1945 року було убито ще кілька поляків зі змішаних родин.
Загальне число жертв в Ігровиці становить 89 осіб, а матеріали НКВС подають, що в Ігровиці загинуло 67 поляків. Після видання у Польщі книжки Яна Бяловонса “Wspomnienia z Ihrowicy na Podolu” в українській газеті “Свобода” (18 серпня 1998 року) з’явилася стаття “Сповідь ката”, де подано спогади офіцера КДБ Дмитра Чернігівського, який повідомляє, що ту акцію провів його підрозділ НКВС, переодягнений на бандерівців. Про це ж писав на підставі спогадів Дмитра Чернігівського Богдан Гук у газеті польських українців “Наше слово” 8 лютого 2009 року, але ті реляції не підтверджені працями істориків. Отакі відомості почерпнув я з польських джерел.
Що ж українці пишуть? Хоча б той самий Богдан Гук. Розшукавши у нетрях “Наше слово”, знайшов і статтю пана Богдана, у якій ідеться про Ігровицю. Ось вона.
Чи дії секретаря польської Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва А.Пшевозника відповідають європейським міждержавним стандартам?
Україна, село Ігровиця Тернопільського району Тернопільської області, 5 липня 2008 року. У відкритті пам’ятника на могилі 92 польських жертв нападу, здійсненого 24 грудня 1944 року невідомим збройним відділом або групою озброєних осіб, узяли участь посол Польщі в Києві Яцек Ключковський, генеральний секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджей Пшевозник, депутат Сейму та голова Товариства “Wspólnota Polska” Мацей Плажинський та приблизно 200 громадян Польщі (“Nasz Dziennik” повідомить згодом, що прем’єр-міністр і маршалок Сейму начебто й хотіли (?!) бути на цій врочистості, але не змогли доїхати, з огляду на перешкоди на кордоні, створені українськими прикордонниками).
Відслужено літургію за римо-католицьким обрядом. Секретар РОПБіМ А.Пшевозник зачитав лист Д.Туска з такими словами: “Подільська земля, на якій багато віків разом мешкали українці та поляки, у роки війни була сповита ненавистю. Загравами пожеж землю зросила кров невинних жертв. Ненависть, що постала між сусідами, довела до братовбивcтв, до жорстокого вбивання беззахисних, слабких і невинних (…). Дякую українській владі за уможливлення увічнити ці трагічні могили. Дякую представникам української влади, які сюди прибули, аби разом з поляками молитися за тих, хто тут спочиває”.
Ні одного несправедливого історичного екскурсу не було в листі прем’єр-міністра Польщі.
Однак потім польська преса цитувала також вислови, не співвідносні зі словами глави польського уряду.
“Такі пам’ятники повинні стати на сотнях інших збірних могил, розкинених по Кресах. Тимчасом у Львові та інших містах ставлять пам’ятники бандерівцям. Якими ж героями є ті, хто вбиває старців, жінок і дітей?” — сказав газеті “Nasz Dziennik” Евґеніуш Цидзик, колишній кресовий вояк Армії Крайової.
В Ігровиці 1939 року було 2620 мешканців, у тому числі 1560 українців та 770 поляків. До грудня 1944-го р. не було жодного нападу на польських мешканців села, хоч у світлі літератури, що видається нині в Польщі про українськопольські відносини в тій частині окупованої гітлерівцями Європи, це важко пояснити — у світлі тих видань вони б уже давно мали бути мертві!.. Тимчасом жили, не зазнавши найменших втрат. Коли навесні 1944 року перейшов Тернопільщину фронт, місцеві поляки отримали зброю від районного військового коменданта, у Народному домі була створена станиця істрєбітєльних батальйонів — нібито добровільної збройної формації, яка, проте, була підпорядкована НКВС. Її найголовнішим призначенням була боротьба з українським антикомуністичним підпіллям.
Ігровицька станиця під командуванням лейтенанта НКВС Дем’яненка стала здійснювати збройні випади проти… Проти кого — зі споминів уже не довідатися: чи проти відділів УПА, чи проти українців у сусідніх селах (які обов’язково мали б бути “українськими націоналістами”…)? Станиця “стрибків” не була спроможна вести сутички з відділами УПА, тож залишається другий варіант. Він збігався з тим, чого хотіло НКВС – спровокувати протистояння між поляками та українцями! Особливо відзначився в акціях проти українців Казимеж Літвін, убитий 24 грудня 1944 року у Хомах (Казимежові) під час одної з сумнівних акцій ІБ з Ігровиці. Це не була самооборонна акція, принаймні про це немає даних. Хто убив Літвіна і його друзів — до сьогодні не відомо.
Того ж дня на Ігровицю напав невідомий збройний відділ. Нападники розмовляли російською мовою, убивали сокирами — уже це робить ігровицький злочин неоднозначним… Автори споминів також мають поважні сумніви: одні пишуть про “українців”, другі про “бандерівців”, треті про “сотню”. Розважливої наукової статті про обставини вбивства в Ігровиці нема, опублікованих радянських документів — теж. Однак для авторів книжки “Народовбивство поляків, учинене українськими націоналістами в Тернопільському воєводстві в 1939-1946 рр.” усе зрозуміло: українці, які б вони не були, але найважливіше — що українці. Для стороннього ока така впертість одразу стає підозрілою. Тим більше, що матеріали для цього видання друкувалися в кресовому журналі “На рубєжи”, який виходить уже багато років за фінансового сприяння Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва.
* * *
На ґранітному хресті в Ігровиці викарбувано слова польською та українською мовою: “З димом пожарів, з курявою братньої крові, до Тебе, Господи, волає цей голос. Корнель Уєйський. Пам’яті близько 90 поляків, які спочивають тут, мешканців села Ігровиця, трагічно загиблих 24 грудня 1944 р. Нехай спочивають у мирі. Уряд Республіки Польща. Родини. 2007”. Ідентична формула пропам’ятних написів є також у Малій Березовиці, Плотичі та Шляхтинцях, крім кількості жертв та дати їх убивства. Того ж дня і там відбулося відкриття та освячення польських меморіалів, на яких українській формулі «трагічно загиблих» чомусь відповідає польське слово “zamordowanym”…
Отака колядка, така поезія, а така проза. Присвоєння екс-президентом України Віктором Ющенком Степанові Бандері звання Героя України та визнання з-поміж інших українських організацій ОУН-УПА учасниками визвольних змагань сколихнуло не лише п’яту колону у нас, нащадків Чека-КГБ у Росії, але й шовіністичні кола у сусідній Польщі. Там гучніше залунали плачі “кресов’яків” за втраченим на Волині та у Галичині, звинувачення “зброднів ОУН-УПА” тощо. Не втрималися й чільні польські політики від негативної реакції на цей болючий для них подразник. Якось уже забулося, що робила Польща на окупованих українських землях до війни, що робила АК на Волині й у Галичині, що робила Поліція гранатова, батальйони ШУПО спільно з німцями під час війни, що робили поляки-комуністи спільно з енкаведистами після війни… Мабуть, треба періодично все це нагадувати, щоб поетичні гасла “За вашу і нашу свободу!”, “Без вільної України не може бути вільної Польщі”, ніколи не забувалися.
Валентин БЕНДЮГ
На знімку: під час відкриття меморіалу загиблим полякам, 5 липня 2008 року, с. Ігровиця