Сьогодні місто відзначає 77-у річницю визволення Проскурова від фашистських загарбників у роки Другої світової війни. На жаль, відійшли у вічність наші визволителі. Все менше залишається тих, хто може розповісти про трагедію війни за власними спогадами. Однією з них є хмельничанка, яка цьогоріч святкуватиме 96 років, Валентина Броніславівна Каліш.
Народилася Леонтіна Броніславівна (про зміну імені — розповімо згодом) 21 жовтня 1925 року на хуторі Малашове, тоді Чорноострівського району. Цю благодатну місцину з улюбленим лісом поруч жінка памʼятає, як світлу сторінку з дитинства, а загалом воно було нелегким. У пʼять років залишилася напівсиротою. Після смерті матері батько залишився з трьома дітьми. Згодом привів до хати нову дружину. У сімʼї народилося ще троє дітей, один малюк невдовзі помер. Дитяча смерть в ті важкі роки не була дивиною.
Про голод 1932-1933 років жінка досі згадує з болем: “Аби хоч щось, нажите працею, залишити дітям, батько викопав яму біля хліва, куди закопав міхи зерна та іншу провізію. Копав уночі з каганком, щоб сусіди не бачили й не здали. Так і пережили голод”.
Згодом життя нашої героїні наче трохи посвітлішало. Валентина добре вчилася, закінчила семирічку.
“Але, як грім з ясного неба — війна. Пригадую літо 1941-го. Я пішла до лісу за черешнями. Додому поверталася весела, аж бачу: у селі риють окопи, їдуть солдати… Приходжу додому — батьки плачуть. Мачуха в сльозах каже: “Діточки, війна почалася!”.
А згодом у селі з’явилися німці. Окупанти встановили нові порядки. Стали забирати молодь на роботу в Німеччину”, — згадує жінка.
Хлопців та дівчат із районів зібрали в місцевому костелі. Потрапила туди й 16-річна Валентина.
“Три ночі провела разом з іншими полоненими під німецькою вартою. Усі навколо плакали. Нарешті діждалися дня, коли нас мали переправляти на Захід. Ранесенько німець дав команду шикуватися по двоє. Я потупцяла в самісінький кінець колони. Опинившись скраю, нишком чкурнула, куди очі бачили. Втекла! Дорогою заснула десь у сіні чи кукурудзі, а звідти прийшла додому. Побачили мене рідні, почали цілувати”, — згадує Валентина Броніславівна.
Сестра Хелена, котру в родині на польський манер називали Гельцею, залишилася серед полонянок. Згодом із Німеччини їй навіть вдавалося листи писати. Валентина Броніславівна й досі зберігає їх. Гельця писала: “Хоч би тобі, сестричко, сюди не попадати. Краще камінь на шию, ніж сюди!”. У полоні Хелена доглядала за худобою, спала в корівнику, на лавах біля скотини. Доводилося виконувати й дуже важку роботу.
“Сестричку разом з іншими полоненими запрягали, як рабів, у велетенські камінні жорна, щоб молоти зерно. Робота дуже виснажила Гельцю”, — каже пані Валентина. Врешті в 1944 році їх визволили з неволі, добиратися додому довелося власними силами.
А що ж Валентина? Коли їй дивом вдалось уникнути полону, батьки, бідкаючись, що дочку шукатимуть німці, переховували її в сусідки — пані Ляндибурзької.
Валентина Броніславівна досі слізно згадує кривавий режим терору і грабежу. Коли окупанти жили в їхньому селі, вимагали, щоб люди готували їм їжу. Хто не хотів віддавати останнє — погрожували розстрілом. Без дозволу поселялися в тих, хто мав більшу хату.
“Особливо жорстокими фашисти були до євреїв. Родини, які їх переховували, ризикували життям. Нишком носила печений хлібець однолітці-єврейці, яка переховувалась під стріхою старої стодоли. Коли вкотре прибігла туди, подруги вже не було. Й досі не знаю, що з нею сталося. Кажуть, загинула у концтаборі, який був у Проскурові”, — пригадує старенька.
А ще, як разом із односельцями допомагали пораненим співвітчизникам. Ховали їх по хатах, виходжували й знову проводжали на фронт. На той час в селі майже не було молоді. Одних забрали німці в полон, інші воювали в лавах Радянської армії, партизанських загонах. Їх вважали героями.
Війна згуртувала всіх мешканців Малашового. Допомагали один одному в скруті, хворобі, разом ділили горе через втрату рідних.
Згадує й світлу днину перемоги. Найлюднішими місцями тоді стали вокзали. Щодня з квітами тут зустрічали родини своїх фронтовиків.
“Дочекалися й нашу Гельцю з полону. Приїхала схудла і виснажена, дорогою її пограбували”, — каже пані Валентина.
Після війни, в 1945-ому, її відправили на Донбас відновлювати народне господарство. Працювала в шахтах. Ця не жіноча робота виявилася дівчині не під силу, тому з подружкою вирішили тікати. Вскочили в потяг, який їхав у напрямку рідного дому. Коли приїхали, отямилися, що втекли без документів. Як влаштовуватися на роботу? Звернулися в паспортний стіл, там працівниці не сподобалося колишнє ім’я пані Валентини. Леонтіна, мовляв, “якесь чоловіче”, і замінила його на Валентина. Відтоді й має нове ім’я.
Вдома на Валентину після нелегких випробувань чекав найбільший дарунок життя. Зі своїм майбутнім чоловіком, Іваном Калішем, дівчина познайомилася на роботі. Хлопець повернувся з війни інвалідом першої групи. У 1943-ому отримав важку черепно-мозкову травму, довго лікувався. Одружились у 1945 році, “навіть музика не грала”, таке тоді було непросте життя .
Молода сімʼя почала господарювати на виділеній сімейством Калішів ділянці, де й нині мешкає Валентина Броніславівна (нині вулиця Щедріна в Хмельницькому). Насадили дерев, обробляли город, згодом у пари народилися двоє синів і донька.
Минуло вже багато років, як нема Івана Йосиповича (помер у 1991 році), але старість Валентини Броніславівни є кому звеселити: діти, внуки, правнуки. На жаль, нещодавно жінка втратила найстаршого сина.
Улюблена бабуся Льоня (так називають її шестеро онуків та пʼятеро правнуків), попри все, завжди залишається усміхненою оптимісткою і не пасує перед труднощами.
Ірина Салій