Культурне життя України ще років 20 тому активно формувалося на творчості бардів: вони впливали на нашу громадянську позицію, естетичні смаки, врешті, прищеплювали любов до гарної і змістовної поезії та музики. Тому й жанр бардівської пісні отримав у нас більш мотивовану, як на мене, назву — співаної поезії. Нинішнім популярним пісенним композиціям, які заполонили ефіри, дуже не вистачає оцих сенсів, і часто поезія там відсутня взагалі. Але про часи і смаки не сперечаються: кожному своє. Однак ностальгія за бардівською музикою таки не відпускає. Бо співана поезія — це сповідь, яка шукає однодумця-слухача. І це важливо.
Подібні відчуття і спогади нахлинули водночас, коли у Facebook я натрапила на пісню хмельницького барда Леоніда Мазура “Я слухаю тебе” на вірші чудової поетеси, також хмельничанки Марії Лисайчук. Це була наче власна мандрівка забутим маршрутом ностальгії! І згадалася сере-дина 2000-х, монотеатр “Кут”, всеукраїнський фестиваль мономистецтв-2009. Тоді більшість із нас, глядачів, познайомилася з бардом-романтиком Леонідом Мазуром. Імпонувала його манера виконання: стримана і лірична, вміння донести слово поезії через мелодію, не спотворивши, не спростивши, а наповнивши новим змістом.
Любов родом з дитинства
…Наша недавня зустріч з Леонідом Мазуром відбулась 27 листопада, напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору, і розмова природно розпочалася саме з цієї події.
“Про Голодомор мені розповідав батько Василь Володимирович, — ділиться Леонід Васильович. — Ми жили у селі Водички, тато був агрономом, мама вчителькою. Звісно, я виростав з книгами, а ось на мій подальший світогляд дуже вплинув тато, хоча тоді, підлітком, я так не думав, звісно. Про його життя згадую часто і, чим дорослішим стаю, тим більше його розумію. Батько пройшов війну, потрапив на передову одразу після визволення України від фашистів. А ось під час війни був у… підпільній організації в Рідкодубах, де навчався в технікумі. Тож світову війну пам’ятав усе життя. Разом із небайдужими односельцями він зробив музейний куток зі світлинами тих, хто загинув, і тих, хто брав участь у бойових діях. Музейні стенди і дотепер знаходяться в музеї школи, дякуючи директору Надії Починок.
А щодо Голодомору… Він також одним із перших у селі почав ходити по людях, розпитувати, записувати, складати списки постраждалих від голоду, всіх, хто не вижив. І не знав, що з цим архівом робити далі. Вирішив відвезти в райком партії, там усе й поховалося…
А ще батько чудово грав на трофейній німецькій гармошці, а мама любила співати українські народні пісні. Можливо, їхній хист та любов до музики десь пустив паростки і в моїй душі. Ще зі школи був солістом хору, грав на кларнеті в шкільному оркестрі. Самостійно навчився грати на баяні.
Не остуди вогонь душі
…Доля України приходила у життя Леоніда Мазура книгами. Пригадує, як уже в зрілому віці по-новому відкрив для себе “Чорну раду” Пантелеймона Куліша ,”Холодний яр” Юрія Горліса-Горського. А ще маленьке відкриття — “Срібне молоко” Валерія Шевчука, “Записки кирпатого Мефістофеля” Володимира Винниченка. Виявилося, на багато запитань про сучасну Україну і українців можна знайти відповіді в книгах, які раніше прочитувались, можливо, поспіхом. “Потроху відроджуємося”, — каже про наш час революцій і поразок, надій і розчарувань. Що найважливіше? Учитись усе життя пізнавати… життя. І, напевно, не згубити себе, не спустошити у цих шалених змінах, політичних розчаруваннях, у війні, в нинішній суспільній карантинній депресії.
Що допоможе? Леоніду Васильовичу, до речі, висококласному комп’ютернику за професією і багатогранною у захопленнях людиною (фотографія, музика, поезія, авторська пісня), допомагає творчість. Я була здивована, коли дізналася, що гітара, грою на якій володіє чудово, з’явилась у його житті не в студентські роки, коли навчався в Одеському політехнічному інституті на факультеті комп’ютерних технологій, а в доволі зрілому віці. І сталося це якось по-домашньому: син-школяр виявив бажання навчитися грати на цьому інструменті. Обидва Мазури, старший і молодший, вчились, як кажуть, акорд в акорд. А прем’єрним концертом для Леоніда Васильовича став випускний вечір сина-гімназиста, де довелося вперше виступити перед широкою аудиторією, виконував “Пісню про рушник”. “Співав ще без гітари, під фонограму-мінус, хвилювався, — зізнається. — Але після виступу батьки випускників почали підходити, дякувати”.
Ніщо в житті втім не розпочинається зненацька. Просто події стають поштовхом, аби реалізувати те, до чого тяглась душа. Так завдяки музиці Леонід Мазур відкрив для себе поетичну скарбницю.
“Я почав шукати сучасні українські поезії в хмельницьких книгарнях у 2004 році. І був вражений, що знайти те, що хочу, що відчуваю, не можливо, немає! Аж у Києві, на Петрівці, українською літературою торгували лише два кіоски, вдалося відшукати збірочку Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса… Там же я купив диски з піснями Квітки Цісик.
Нині з усмішкою згадує Леонід Мазур і свого “хрещеного батька” у бардівській долі. Це — Володимир Смотритель, народний артист України, актор і директор монотеатру “Кут”, співак, режисер і справжній патріот українського мистецтва.
Стежками “Розкуття”
“З паном Володимиром ми були знайомі раніше, я ремонтував комп’ютер у монотеатрі “Кут”. А в 2005 році ми їхали кожен у своїх справах до Києва, в одному купе. Проговорили цілісіньку ніч. Володимир Смотритель виявився дуже цікавим співрозмовником. Того ж року, трохи пізніше, я побачив афішу “Розкуття-2005”. Ми з друзями пішли на концерт бардів. Тоді виступали Тризубий Стас, Зоя Слободян, Руслан Навроцький. Після цього я почав цікавитись українською поезією і бардівською піснею. А у 2009-ому я вже брав участь у фестивалі “Розкуття”. “Пірнув” у хмельницьке бардівське середовище. Дякуючи мережі Інтернет, познайомився з творчістю Василя Жданкіна, Тризубого Стаса, Марічки Бурмаки, Ольги Богомолець, Зої Слободян… Щасливий, що формувався на їхніх піснях, — зізнається хмельницький бард. — За півтора десятка років об’їздив уже немало міст, узяв участь у багатьох фестивалях, став лауреатом відродженого фестивалю “Оберіг” у 2018 році. А ще познайомився з талановитими поетами й музикантами”.
Пригадує, як у Харкові, а це був проєкт “Подільська осінь у Харкові” Хмельницької обласної спілки письменників, за три дні довелося дати шість виступів на різних майданчиках. Від фестивалю до фестивалю додавалися нові друзі, барди з усієї України, зі США, як-от відомий поет Юрій Лазірко.
У цей же час Леонід Мазур відкрив для себе й хмельницьких поетів. У його репертуарі вже більше сотні пісень на вірші місцевих авторів. До речі, завдяки “Куту” і гітарі відкрив для себе безмежно талановитого Павла Гірника, лауреата Шевченківської премії. Каже, що до улюблених поетів ставиться з особливим трепетом і дуже відповідально, коли підбирає, виношує мелодію. Так було з віршем Павла Гірника “Зелений коник на снігу”, яка стала популярною піснею. Почав писати і власні вірші, перекладати на музику. Нині на його сторінці у Facebook — чудовий власний аудіо- і відеоальбом співаної поезії. До речі, він же і режисер, і оператор, і монтажер власних кліпів. Очевидно, улюблена пора року барда — осінь з її прозорою, витонченою красою. Цій порі року присвячує свої найліричніші твори.
Чому ми так живемо?
У Хмельницькому бардівська спільнота збирається під одним дахом у монотеатрі “Кут”. Це ініціатива невтомного Володимира Смотрителя, який організовує фестивалі, творчі зустрічі. Яскравою і символічною є також творчість відомого барда-волонтера Ігоря Білого, якого знає вся Україна. Взагалі кожен виконавець співаної поезії — непересічна особистість.
На моє запитання, чому ми так сіро живемо нині, у час, здавалося б, неймовірних можливостей, пан Леонід відповів: “Якось я дивився в Інтернеті урок гри на скрипці. Мені було цікаво, як скрипалі беруть ноти. Вчителька показала, взяла всього одну ноту і сказала, що так треба повторити 100 000 (!) разів. І я зрозумів, щоб досягти успіху в чомусь, потрібно наполегливо та цілеспрямовано працювати. Я ще з більшою повагою почав ставитись до професії артистів, виконавців. Тому що за цим стоять праця, емоції, нерви. Потрібні, безумовно, талант і наполегливість. Це стосується, напевно, кожної професії. Але не всі люди це розуміють. Багатьом у цьому житті хочеться отримати все й одразу, як у казках. Через те ми так і живемо”.
Слухаючи свого співрозмовника, ловила себе на думці: яким щастям стане завершення карантинної сірятини, коли нарешті оживуть сцени, залунають фестивалі і жива українська пісня, народжена у небайдужій люблячій душі, зазвучить на повну силу.
Тетяна Слободянюк