Приміським потягом Катя вже другий рік добиралася до райцентру. Там, за 40 кілометрів від Києва, вона знайшла роботу після педінституту. За цей час вона знала майже всіх пасажирів в обличчя. Здебільшого, це були чоловіки, які так само, як і вона, їхали на роботу. Після того, як у невеличкому містечку збудували потужне підприємство, сюди потягнулось чимало робочого люду. Катя вже звикла до їхнього гумору і нецензурних слів, якими вони раз через раз перекидались, граючи в підкидного, як і до спертого, специфічного запаху в старих вагонах. Дівчина кілька хвилин дивилась у вікно, за яким пролітали приміські будинки та знайомі пейзажі, що тонули в пелені вранішнього туману, потім занурювалась у черговий роман і майже 45 хвилин жила щоразу в іншому вимірі і часі, захоплюючись сюжетом нової книги.
На першій зупинці до вагону увійшов молодий чоловік. Він зовсім не був схожим на постояльців потяга. За чорним капелюхом з широкими полями ховалось чисто виголене обличчя та пронизливі чорні очі, а за темним плащем проглядалась міцна спортивна фігура.
“Чорний принц”, — подумала Катерина і її очі зупинились на чистих, натертих до блиску, черевиках загадкового незнайомця. Вона чомусь завжди звертала увагу на взуття чоловіків. Їй здавалось, що по них можна розпізнати характер, звички і навіть професію.
— Педант, ревізор і точно холостяк, — подумала вона і, зробивши в книзі закладку, направилась до тамбура. На вулиці періщив дощ, надсадно стукаючи у вікно вагона. Поїзд загальмував і, трохи проїхавши вперед, зупинився. Ступивши на перон, Катя підняла комір куртки і, переступаючи великі калюжі, швидкою ходою пішла навпрошки до школи. Тіло дерев’яніло від холоду і вологи. За хвилину Катя відчула на собі чийсь погляд, а, коли озирнулась, аж підскочила. За крок від неї, тримаючи велику парасолю в руках, стояв чоловік у капелюсі. Вона здивовано подивилася йому прямо в очі.
— Ховайтесь, а то змокнете, — сказав він, посміхаючись.
Катя ствердно кивнула, затримавши погляд на краплях дощу, які стікали по його обличчю.
— Дмитро, — відрекомендувався молодий чоловік.
Дівчина розгублено усміхнулася і в її очах, як у калюжах, заграли вогні ліхтарів.
— Катерина.
Він подивився на її вологі губи, ямочки на щоках, зупинив погляд на очах, а потім витягнув з кишені рукавички.
— Ви забули їх на столику в купе.
— Дякую.
Сховавши згубу в сумку, Катя хотіла вискочити з-під його парасолі, але Дмитро галантно взяв її під руку.
— Я проведу вас, якщо не заперечуєте.
Катя кивнула головою на знак згоди і вони, наче давні знайомі, звернувши з вузької і слизької від дощу стежки, направились швидкою ходою до центральної вулиці райцентру. Біля школи Катя хотіла вже розпрощатися з Дмитром, але він довів її до дверей і шепнув на вухо: “До вечора”.
День у школі промайнув дуже швидко. До потяга залишалось якихось дві години і Катя взялася перевіряти зошити. В цей момент до класу зайшов учитель історії Анатолій. Молодий чоловік уже більше року підбивав клинці до Катерини, але вона залишалася незворушною, хоча хлопець був вродливим, порядним, а головне — прекрасним педагогом. Його обожнювали учні, бо ніколи не підвищував на них голос і за п’ять років не поставив жодному двійку.
— Катю, може, сьогодні не поїдеш? Мама пирогів напекла, на вечерю запрошує.
— Ось якби ти сам напік пирогів, я б ще подумала, — віджартувалась Катя і, припудривши носик, почала збиратись на потяг.
— Можна провести тебе? — якось невпевнено запитав Анатолій, взявши обережно Катю за руку, але й цього разу йому не вистачило сміливості зізнатися їй у почуттях. Катерина, наче прочитала його думки:
— Я люблю тебе, Толю, але люблю як друга, розумієш?
Дорогою на станцію Катерина думала про Дмитра. Вона намагалась зрозуміти, чим він підкорив її серце з першої хвилини знайомства.
На пероні було багатолюдно. Дівчина шукала очима Дмитра, але його не було. Катя гірко посміхнулась і ступила на східці вагона. Читати не хотілось. Байдуже заціпеніння, що охопило її тіло, потихеньку огорнуло і мозок. Перестук коліс, мірне мелькання стовпів гіпнотизували і м’яко захоплювали за якусь примарну межу, подалі від повсякденності. Вона згадувала ранкове знайомство і їй стало соромно, що повелася на слова загадкового чоловіка у чорному капелюсі.
За 40 хвилин приміський потяг був уже в Києві. Ще з вікна Катерина побачила на пероні чоловіка в чорному капелюсі з величезним букетом білих хризантем. Дмитро пильно вдивлявся в пасажирів, які виходили з вагонів. Ступивши на сходинку, Катя на мить зупинилась. У цей момент сіцний чоловік галантно, як і вранці, подав руку. Вловивши її розгублений погляд, Дмитро посміхнувся: “Я ж обіцяв, пам’ятаєш?”
Їхні стосунки розвивалися стрімко і за тиждень Катя вже працювала в адвокатському бюро Дмитра. Об’єднані невидимою ниткою особливого почуття, вони відмовлялися від запрошень друзів, насолоджуючись спілкуванням одне з одним. Він майже щодня дарував їй квіти і слухав, як вона читає вірші, хоча раніше не любив поезію. Вона навіть не помічала його хвалькуватості, якої не любила в інших. А за місяць він запропонував їй переїхати жити до нього. Катерина не знала, куди зникли її моральні принципи, але вона погодилась, бо закохалась у нього, в його манери і навіть у його думки.
Величезна квартира Дмитра в центрі Києва вразила розкішшю. Катю, немов облили крижаною водою. Дівчина враз пригадала передсмертні слова матері. “Гроші йдуть за грішми, доню. Шукай хлопця простого, як сама”, — стукало в скронях. Вона чула слова так виразно, що їй захотілося повернутись у свою невеличку однокімнатну квартиру і зачинитись у ній назавжди.
— Вибач, але я не зможу тут залишитися, я не звикла до такого багатства, — тихо сказала і кинулась до дверей. Дмитро схопив її в обійми, тісно притулив до себе й подивився у вічі. Дивився довго і пильно. Вона намагалась вирватись з тих обійм, але він спинив:
— Тш-ш… Давай просто так постоїмо. Відчуємо цю мить. Ти ж кохаєш мене?
Катя мовчала.
— Батько працює консулом в одній з африканських країн. А до цього був дипломатом у Відні. Вони з мамою повернуться через рік, — почав Дмитро, відповідаючи на запитання Каті, які читав у її очах.
— Так, у мене було багато дівчат, але ти не така, як вони, ти — особлива і я не хочу тебе втрачати. А батьки? Ти їм обов’язково сподобаєшся…
Минув рік. Катя була вже на четвертому місяці вагітності. Стосунки з Дмитром, як і раніше, були чистими і щирими, але молодий чоловік ніяких обіцянок не давав і заміж не кликав.
— Ну, хіба штамп у паспорті — головне? — казав Дмитро, як тільки Катерина починала цю тему. — Ось скоро приїдуть батьки і ми неодмінно одружимось.
Коли її животик уже помітно округлився і малюк почав наполегливо нагадувати про себе, на порозі з’явились батьки Дмитра, але не самі. Поруч з валізами стояла висока блондинка з яскравим макіяжем та в короткій пухнастій шубі.
— Пам’ятаєш татового друга з Міністерства Володимира Гнатовича? Це його донька Аліна. Так що ми не лише з гостинцями, а й з нареченою, — сказала мама.
Дівчина протягнула руку, але Дмитро зробив вигляд, що не помітив її жесту.
— Мамо, в мене вже є наречена і вона вагітна. Я тобі це говорив, коли ти телефонувала.
Після невеликої паузи мати Дмитра пішла в розгін. Катя, почувши, що ні про яких дітей не може йти мова, не знала куди їй подітись. Вона затремтіла і, натягнувши пледа до самого підборіддя, затулила руками вуха. Раптом стало тихо і в кімнату увійшла мама Дмитра — висока і худа, з рудим волоссям, акуратно викладеним у зачіску. Сівши поруч з Катею на великий шкіряний диван, жінка почала розмову без будь-яких прелюдій.
— Для нас усе це так несподівано, дві новини одразу… Але ти ж розумієш, що потрібен час, щоб усе обміркувати. Ти живеш з батьками? — запитала вона.
— Мої батьки померли, — не впізнаючи свого голосу, відповіла Катя.
— Тим більше. Ми зараз викличемо таксі і ти поїдеш додому, бо ж жити усім на купі не зовсім зручно. А завтра ми все обговоримо. Домовились?
Катя поспіхом почала збирати речі. Їх було зовсім мало. Здебільшого, набори одягу для новонародженого, дитяча ковдра та постільна білизна в колиску.
— Не піднімай сама сумку, — зауважила мама Дмитра. — Син тебе проведе.
На вулиці сипало снігом. Такого приниження Катя ще ніколи в своєму житті не відчувала. Серед високих будинків вона почувалася маленькою і безпорадною. У горлі заклякло і їй стало бракувати повітря. Дмитро мовчав. Його губи надулися, а обличчя неприємно зморщилось. Відвівши погляд від її вологих очей і дивлячись вниз, тихо сказав:
— Пробач. Я завтра заїду…
Він не прийшов ні завтра, ні через тиждень. Катя відчувала, що вже ніколи й не прийде, але її серце ще довго здригалося, коли пізно ввечері ліфт зупинявся на її поверсі. Вона чимдуж бігла до дверей, прислухалась, а коли клацав замок у чужих дверях, поверталась у ліжко.
Минав час… За вікном стояв сонячний і прозорий ранок. Катя стояла на балконі. З вулиці доносилось терпке повітря від цвіту півоній і цей запах п’янив, відганяючи сум. У цей час пролунав дзвінок у двері.
— Невже Дмитро прийшов? — прошепотіла Катерина і розгублено побігла до дверей.
На порозі стояв… Анатолій з букетом червоних троянд. Не чекаючи запрошення, він увійшов до квартири, поклав квіти на стіл і лагідно обійняв її. Присівши за стіл, упевнено сказав:
— Я навчився пекти пироги. Ти які любиш найбільше?
…Через місяць Катя і Анатолій узяли шлюб.
Лариса Світловська