Він не п’є кави і байдужий до морепродуктів, але може дати фору будь-якому кухарю-шашличнику. Він прихистив у себе вдома безпритульного кота і примирив його з господаркою подвір’я — німецькою вівчаркою. Він грає на гармошці, яку купив у 15 років на першу свою зарплату, і займається бойовим гопаком. А ще він — полковник поліції, на рахунку якого чимало резонансних розкриттів злочинів та вдалих затримань, на прикладах яких можна складати підручники для майбутніх правоохоронців. Знайомтесь, начальник Хмельницького відділу поліції Василь ПТАЩУК, який 33 роки тому в званні сержанта розпочав службу в органах внутрішніх справ і, пройшовши всіма сходинками кар’єрної драбини, став головним поліцейським міста Хмельницького.
Про шлях, який потрібно пройти, щоб дослужитись до начальника, аби професія стала частиною життя, — наша з ним розмова.
— Василю Кіндратовичу, ви — надзвичайно енергійна і сильна людина. Де такі народжуються?
— Я народився в невеличкому, з мальовничими місцинами селі Строки, де протікає річка Норка і від якого рукою подати до Теофіполя. Ріс у простій селянській хаті серед мудрих, працьовитих і добрих людей. Такими були й мої батьки.
— Чи не кожен хлопчисько в дитинстві мріє стати міліціонером (поліцейським), та далеко не всі, усвідомлюючи складність та небезпечність професії, обирають цей шлях. У вас була така мрія?
— Ні. Моє дитинство мало чим відрізнялося від життя сільських дітей, яких змалку батьки привчають до праці. Коли пішов у перший клас, помер батько і мама залишилася сама з трьома дітьми на руках. Я швидко подорослішав, хоча й був молодший за своїх двох сестер. Аби поставити нас на ноги, мама, крім роботи кухаря, брала норму в колгоспі і ми ходили на буряки їй допомагати. А з п’ятого класу я сам почав заробляти гроші, працюючи на жнивах.
— Першу зарплату пам’ятаєте?
— Важка селянська праця цінувалася надто дешево, а школярам тоді платили ще менше. Але зароблені гроші нам вручали на початку навчального року в школі на урочистій лінійці і ми гордилися, що заробили їх чесно. Таке не забувається. Як зараз пам’ятаю свої перші 42 карбованці. Не спитавши материного дозволу, я купив за них гармошку замість нових штанів до школи. І вже до літа навчився грати на ній без нот — просто на слух. Відтоді був душею компанії серед однолітків. До речі, та гармошка й досі не припадає пилом. Граю, співаю, це — моя віддушина.
— Маючи такий хист до музики, могли б стати музикантом.
— В нашому селі не було ні музичної школи, ні десятирічки. І я, як майже всі хлопці, після восьмого класу пішов учитись у ПТУ. Там добряче пристрастився до спорту і з тих пір він — невід’ємна частина мого життя. Потім була служба в армії, а точніше на флоті у Владивостоці. Тоді він мав назву Червонознаменний Тихоокеанський флот. І тут можу сказати, що збулась моя мрія — потрапити саме у ВМФ, адже до 18 років я ніколи не бачив моря. Служба не була легкою, певно, мене зрозуміє тільки той, хто її пройшов. Але за три роки я жодного разу не пошкодував, що доля закинула мене, як кажуть, у море. На флоті панував справжній дух дружби, тут мене навчили довіряти людям, з якими служиш, флот загартував характер, виробив звичку до порядку і дисципліни.
— Мабуть, ікру ложками їли, все ж Владивосток — Приморський край, місто, яке омиває море з усіх боків.
— Ікру ложками не їли, а ось риби, особливо корюшки, наївся на все життя й досі до морепродуктів байдужий.
— А як потрапили на службу в міліцію?
— Випадковостей не буває. Все взаємопов’язане. Ми починаємо розуміти це значно пізніше. Після демобілізації повернувся в село і через кілька днів, взявши невеличкого чемоданчика, подався в Хмельницький. Влаштувався на трансформаторний завод, отримав кімнату в гуртожитку і працював у монтажно-складальному цеху. Робота була фізично важкою, але за неї платили досить великі, як на той час, гроші. Так що додому їхав не з порожніми руками, гостинці купував усім рідним. А в міліцію як потрапив? Трудовий колектив мене висунув, тоді це було звичним явищем. Приходив на роботу кадровик з міліції і підбирав фізично загартованих, морально стійких хлопців, які пройшли армію та мали позитивну характеристику.
— Починали службу з рядового?
— Ні, після служби на флоті я мав звання старшого корабельного старшини. В цьому званні став у стрій патрульно-постової служби. Тоді було 85 патрульних на все місто — не батальйон, як зараз, а автопарк налічував лише сім одиниць транспорту, причому всі автомобілі були, хоч і старі, але в гарному робочому стані. Через кілька років я увійшов доновоствореного взводу спецпризначення. Настав складний період: розвал СРСР, протестні мітинги, криміногенна ситуація складна: замовні вбивства, розгул рекету і бандитизму, злочинці — зухвалі й озброєні. Скоївши злочин у Хмельницькому, бандит міг цього ж дня бути в Молдові і, скоївши тяжкий злочин там, засісти на дно, наприклад, у Білорусії. Поставало питання екстрадиції, а зв’язки між нашими союзними структурами втрачалися. Пам’ятаю, як у складі ще п’яти областей наш взвод звільняв колонію в Коломиї, яку захопили в’язні — справились за п’ять годин.
Потім навчався в школі міліції в Івано-Франківську, отримав звання молодшого лейтенанта, працював дільничим і вже у 1995-му став заступником командира роти ППС. Після закінчення Вищої школи міліції працював начальником охорони громадського порядку, заступником начальника міськвідділу міліції і з 2010-ого впродовж п’яти років очолював міськвідділ. А після служби начальником відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків у обласному управлінні МВС, заступником начальника другого територіального управління (з обслуговуванням Тернопільської, Чернівецької та Хмельницької областей) Департаменту протидії наркозлочинності Національної поліції України та начальником Хмельницького райвідділу поліції, знову очолив міськвідділ тільки вже поліції.
— То який ви зараз — головний поліцейський Хмельницького?
— Залишився вірним своїм життєвим принципам: встаю рано, займаюсь спортом, не палю. Маю загострене почуття справедливості, впертий, якщо поставив мету, — йду до неї. Як у кросі: біжиш у високому темпі, потрібно добігти до кінця, але бувають моменти, коли темп хочеться зменшити, а ти тримаєш його до кінця, щоб першим дістатися фінішу. Вірю в добро, бо його в світі більше, і намагаюся по максимуму бути справедливим. Готовий спілкуватися з усіма, хто має причини звернутися в поліцію, попри те, що для прийому громадян відведені окремі години.
— А як сім’я ставиться до вашого ненормованого робочого дня?
— Вдячний своїй дружині, що вона з розумінням ставиться до моєї роботи і, якби жінкам поліцейських давали звання, то вона б уже була генералом. Я йшов на службу — донька ще спала, приходив — вона вже спала, крім того, я на роботі і в свята, і у вихідні. Але найпарадоксальніше те, що при цьому вона заробляє більше, ніж я. І коли хтось із колег жартує з цього приводу, то я також жартома кажу: і більше, ніж ви (сміється). А якщо серйозно, то дружина за професією художник, а нині працює приватним підприємцем.
— Ну, а в побуті який Василь Птащук? Ранок починаєте з кави?
— Не вибагливий зовсім. Ранок починаєю зі склянки теплої води (кави взагалі не п’ю), потім годую кота, який, щойно я встаю, ходить за мною і муркає, наче дякує, що я підібрав його з вулиці. Він ще кошеням прибився до нашого райвідділу. Я його постійно підгодовував, а якось вийшов, а його немає. Дивлюсь, кіт гріється на капоті мого авто, тож забрав його з собою. Далі на черзі Легенда — німецька вівчарка. Спускаємось до озера — пробіжка, душ, вівсянка і тоді вже починається активний робочий день. Дорогою дізнаюсь про оперативну обстановку, а далі рутинна робота.
— Як відпочиваєте?
— При першій можливості тікаю в ліс, де обов’язково має бути вода, бо я за гороскопом Рак: без води, як без повітря. Не люблю гучних застіль у ресторанах. Відпочинок для мене — на природі. Вогонь, шашлик, який краще, ніж я, ніхто не приготує. Марципанів не люблю, натомість люблю борщ і взагалі в мене залежність від кулінарних здібностей дружини, яка прекрасно готує.
А ще маю улюблене місце, де заряджаюся силою гір, енергією сонця і чудодійною водою — це печера відлюдника неподалік Сатанова. Дві години і ти, немов заново народився.
— Маєте єдину доньку, яка не пішла батьковим шляхом. Відрадили?
— Варіанти розглядались різні, в тому числі й навчання в Національній академії внутрішніх справ. Але дійсно, знаючи, що цей хліб — дуже важкий, я відрадив. Тому й до наших жінок-поліцейських, які працюють нарівні з чоловіками, ставлюся з величезною повагою. А ось онук, якому вже 11 років, точно буде поліцейським. У нього вже є вся іграшкова поліцейська амуніція, зброя і навіть жетон. Якось каже: “А чому ти, дідусю, такий сумний? Не можеш злочинця зловити? Так вони завжди ховаються в найнеочікуваніших місцях”. Я для нього приклад для наслідування.
— А як сталося, що ви зрадили рукопашному бою, яким тривалий час займались, і переключились на бойовий гопак?
— Діти переманули. Зять — голова федерації бойового гопака, донька — чемпіонка України в цьому виді спорту. Я, коли побачив їхні тренування, захопився. Зараз уже почесний голова федерації бойового гопака. Ми зробили спортзал на Інститутській, придбали весь спортінвентар. Нині там тренуються дітки. Цей спорт потребує дуже великої фізичної підготовки. Окрім занять, вони вивчають історію України, ходять у походи з ночівлею в лісі, гартуючи характер і силу волі. І це також моя величезна віддушина.
— Бачила, як ви в спортзалі легко жонглюєте важкими гантелями, гирями. Все — заради гарної фізичної форми?
— У такий спосіб я знімаю напругу і негативні емоції. Ну і, звичайно, підтримую форму. Коли не встигаю до спортзалу, гирі маю в робочому кабінеті. Віджався на кулаках зо 25 разів, хоча можу й значно більше, повправлявся з гантелями і можна працювати далі, бо, як дасиш слабинку, то входити в форму важко.
— Що для вас як начальника поліції міста найголовніше?
— Щоб люди живі поверталися додому, щоб у місті панував спокій, розкриті всі злочини. Задля цього й працюємо. А місто наше чудове, гарне, сучасне, прогресивне і люди в Хмельницькому — найкращі.
— Яка нині криміногенна ситуація в місті?
— Домінують крадіжки телефонів, велосипедів, з автомобілів — усе порозкривали. На даний час є вісім квартирних крадіжок по центру. Вже є напрацювання. До речі, на початку карантину злочинність дещо впала, нині знову реєструємо. 220 повідомлень на добу, з них 17 кримінальних проваджень відкриваємо.
— Якою бачите свою професію в майбутньому?
— Правоохоронні органи завжди були, є і будуть. Але люди мають розуміти, що участь громади в охороні громадського порядку — ознака сильного суспільства. Вірю, наша поліцейська спільнота поповниться гідними молодими спеціалістами.
— Дякую, було цікаво.
Розмовляла
Лариса Світловська