ПІЗНЯ ЗРАДА

— Лесю, не кажи Оленці, що ми , гм-м, не живемо разом. Все ж таки вона вагітна… А раптом перехвилюється, і, не дай Боже, на здоров’ї позначиться? І взагалі, на ці кілька днів, поки Оленка з Юрієм будуть гостювати в нас, тобто в тебе, я, напевне, теж удома поживу…
Олексій відчував, що не лише вкотре розбиває серце колишньої (поки що без офіційного розлучення) дружини, а й зраджує доньку.
Вперше це було, коли Оленка приїхала з Києва, де навчалася в аспірантурі, зі своїм нареченим, також аспірантом-хіміком. Напередодні, тижнів за два, Олексій, повернувшись уранці додому, навіть не збрехав, що терміново викликали на будівельний об’єкт у сусідню область чи їде на риболовлю у винятково чоловічому товаристві на всі вихідні. Роздягнувшись, зайшов до кухні, де Леся метушилася зі сніданком (готувала свої фірмові сирники, які любив чоловік), і, поки не зрадила сміливість, випалив з порога:
— Тут така справа, Лесю… Я зустрів іншу жінку. Ні, я ніколи не шукав пригод на стороні, ти ж знаєш! Це просто як хвороба… Я не можу нічого з собою вдіяти. Навіщо я тобі такий? Тілом тут, думками — з нею… Я не можу більше тебе обманювати… Пора обирати…
— Скільки їй? Питаю, скільки? — лише якимось чужим механічним голосом запитала дружина і ще зосередженіше схилилась над тарілкою, на якій ароматно височіла пірамідка сирників. Решта допікалася на сковороді, через хвилю почала диміти, і Лесю це нарешті повернуло до реальності. “Господи… Сніданок для нього… Вчора, ненормальна, такий гак на базар зробила, щоб купити домашнього сиру. Бо сирнички він любить на сніданок…” — і жінка в якійсь шаленій мовчанці гепнула тарілкою з паруючими сирниками об підлогу. Олексій, перебільшено обережно обійшовши вцілілого сирника біля своїх ніг, вимкнув плиту, викинув у сміття решту згорілого сніданку зі сковорідки і нарешті промовив якомога спокійніше:
— Яке це має значення, скільки їй років?.. Про сім’ю я не забуду, не переживай…
— Не має значення? Ага, значить така молода, що й зізнатись соромно…Чи мене жалієш? Про сім’ю не забудеш? А яку? Ми з тобою майже 30 років прожили і сім’єю не стали, про кого ж ти дбати збираєшся?
— Ну, коли в тебе чи в Оленки будуть проблеми, я — завжди поруч… — промимрив Олексій, розуміючи безглуздя цієї фрази.
Леся задихалася від образи і жалю до себе самої. Вони ж у ресторані два місяця тому відзначили її 50-річчя з побажанням у горі й радості бути завжди разом. Це ж треба, скільки безглуздих, пафосних фраз супроводжують людей усе життя!
Мов підкошена, жінка попленталась у кімнату, впала на диван і беззвучно заридала.
А Олексій похапцем, наче злодій, скидав до валізи свої речі в спальні. Брав найнеобхідніше, а за рештою, очевидно, планував прийти пізніше.
Оленчин вечірній дзвінок був, як завжди, очікуваним, але цього разу — несподіваним.
— Мам, у нас з Юрком канікули, хочемо до Львова, але дорогою заїдемо на тиждень до Хмельницького, ждіть! Не забудь нагадати татові, щоб замаринував м’ясо на шашлики. Так на природу хочеться! — донька голосно щебетала в трубку, а в Лесиних грудях так само голосно калатало стривожене серце. Як сказати доньці, зятеві, що батько пішов?
Ніч минула без сну. Але вранці пересилила себе і подзвонила Олексієві:
— Діти приїздять післязавтра. Що їм казати?
У слухавці мовчанка. Через мить, яка здалася Лесі вічною, Олексій обізвався якимось зів’ялим голосом:
— Я через годину приїду, поговоримо.
Він з’явився на порозі своєї колишньої квартири раніше. І сказав оту фразу: “Поки донька з зятем будуть тут, я також — тут. І ні слова Оленці”.
Леся мовчки, насмішкувато і навіть жалісливо дивилась на цього майже чужого 52-літнього чолов’ягу.
— Не дрейф, самураю, нічого не скажу дітям. Поки що. А там видно буде, — холодно кинула, відгрібаючи чоловіка, як весляр підоспілу хвилю, що заплескотіла поруч не в такт греблі, і в ритм з його метушнею колихалось опасисте черево, якого не здолала навіть молодеча любовна пристрасть. От лише з лисиною майже впорався: раніше йому було байдуже, що в нього на голові, тепер же крізь ретельно побриту шкіру наче просвічував важкий череп, і лише на потилиці жмут ріденької рослинності був зібраний у тоненький хвостик, схожий на пересохлий і покручений стручок квасолі. Круглоголовий, опецькуватий Олексій справді чимось був схожий на самурая або на зменшеного в розмірах борця сумо. Єдине, що його прикрашало, — нова посада: з виконроба рік тому став заступником начальника будівництва. І навіть не встиг оком моргнути, як його затягла у солодкі тенета секретарка Аліна, 25-літня мисливиця за товстими гаманцями, достатньо кмітлива, аби збагнути, що новий начальник за характером підкаблучник, а її підбори завжди гострі. Тому пришпилити нового шефа вдалося без зусиль: після першого ж корпоративу, на якому Олексій Семенович “обмивав” своє підвищення.
…Кохання впало на нього так само несподівано, як і нова посада. Наче все йшло в комплекті “крісло+коханка”. За кілька тижнів любовних утіх Олексій уже не уявляв свого життя без збуджуючого відчуття тілесної насолоди. Для їхніх зустрічей винайняв простору, добротно вмебльовану квартиру в новому кварталі. Алінка там і поселилась, покинувши старе житло, яке ділила з подругою. Сюди ж від сімейної пристані відчалив і коханець.
Коли через три місяці Аліна професійно влаштувала істерику і поставила ультиматум: або вона, або стара дружина, приручений “ведмедик” позбувся сну і спокою. Він не міг втратити своє біляве янголятко!
Короткочасне повернення додому стало для Олексія випробуванням на вибір власного майбутнього: або старіти біля своєї-несвоєї Лесі, але не позбутись доччиної любові, якою він дорожив і пишався, або продовжити молодість в обіймах своєї звабливиці. Якби можна було поселити десь поруч і кохану доньку, і пристрасне янголятко Алінку, він дивився б на обох, не відриваючи погляду… Але в уяві на цю ідилічну картину поволі наповзала тінь з обрисами Лесі. І все зникало, як візерунок у дитячому калейдоскопі, варто лише раз покрутити картонною трубкою, наповненою битими скельцями…
Оленка помічала, що батьки якісь насторожені і підкреслено ввічливі, наче контролюють кожне своє слово. Вирішила, що це просто близька старість робить їх сентиментальнішими.
Олексій вже третій день томився в полоні сімейних пут і стільки ж часу страждав без полону Алінчиних утіх. Та й вона, як на зло, відколи переселився на час приїзду доньки і зятя, стала підкреслено холодною та ще й кокетувала зі співробітниками на очах у шефа. Олексію було соромно думати про те, аби швидше поїхали діти, але не міг позбутися цього бажання, згораючи в ревнощах.
Вночі прийшла sms-ка від Аліни. Тихо піднявся з дивану, щоб не розбудити Лесю, і заховався, як школяр, у туалеті. Очевидно, Аліна була нетвереза, перебравши коктейлів на якійсь із вечірок. Коханка знову поставила ультиматум: хочу, мовляв, бачити негайно або — розрив стосунків.
Олексій приречено тупцяв у тісняві туалету і не міг нічого придумати. Врешті зітхнув, відчинив двері і поплентався до спальні — добувати ніч. Бо який там сон?
Вранці на роботу він запізнився. Чекав біля “ювелірки”, поки відчиниться магазин, аби купити Аліні якусь прикрасу, щоб кохана змінила гнів на милість. Поспіхом оглядав вітрини і нарешті вибрав сережки з синіми камінцями. Ці сережки раніше приміряла кохана. Втім, може, вони були просто схожі, але з сапфірами, які підкреслювали блакить її очей. На мить промайнула думка, що дружині й доньці подібного нічого не купував, і щось ревниво-сімейне ворухнулось у грудях. Ет, у доньки є чоловік, а Лесі нащо? Зморшки підкреслювати? Хай онука бавить, он, скоро бабусею стане… Себе поруч з Алінкою дідусем не називав. Встигне! Може, ще й батьком стане? А що? Йому ж лише трохи більше 50!
У фірмі Аліна вже сиділа на своєму місці в приймальні, свіжа і жадана, і хихикала з молодим проєктантом з верхнього поверху. Побачила шефа, красномовно замовкла і навіть першою привіталась. Але без будь-яких емоцій. Знову щось задумала?
Олексій не міг дочекатися, поки закінчиться ранкова нарада в шефа, щоб запросити кохану до кабінету і подарувати сережки. Нарешті! Аліна оглянула подарунок, сказала, що “симпатичні”, уважно прочитала цінник. Три нулі на ярличку таки підняли їй настрій.
— Сьогодні до мене? Будемо приміряти сережки і підбирати до них сукню, еге ж, ведмедику?
— Кохана, потерпи ще два дні. І я знову твій, назавжди… — лепетав той.
— То ти будеш облаштовувати своє сімейне лігво, а мені — старіти в самотності? Надто велика плата за твоє черево в моєму ліжку! Не зможеш сказати їм про мене, сама це зроблю! — і хряснула дверима. Об підлогу лунко гепнула коробочка з сапфірами. Не прийняла подарунок. Олексій схопився за голову: як пережити це пекло?
Але пекло спалахнуло ввечері. Точніше, не пекло, а картковий будиночок благополуччя, який так старанно зліплювали Оленчині батьки.
Це була їхня прощальна вечеря. Вночі молодята відбували до Львова, де на них чекали друзі.
Леся наготувала стільки страв, що вони ледь поміщались на столі. Жінка наче хотіла заховати в свої смаколики гіркоту прощання: діти їхали туди, куди їх кликало власне життя, Олексій, до якого, на свою муку, почала наново потроху звикати, теж, лише поїзд з молодими рушить з перону, рване до коханки… А вона? Старіюча, самотня, зраджена. Що їй робити? Перед гостями усміхалася і лише в кухні крадькома, похапцем витирала сльози, які хотіли ринути рікою з очей. Коли Оленка помітила, що мама заплакана, та махнула рукою: “Не звертай уваги, це я вже за вами скучаю. Коли ще побачимось…” Донька лагідно пригорнула маму: “Ото краще з нами посидь. А то все на кухні та й на кухні!”
У цей час подзвонили в двері.
— Хто там? Відчини, Олексію, може, це Гриша, сусід! — зітхнула Леся.
“От цього п’яниці лише не вистачало! Ще бовкне щось зайве…” — Олексій нехотя поплентався в коридор. Відчинив двері і отетерів.
— Що, ведмедику, не чекав? Познайомиш майбутню мачуху з падчеркою? — Аліна силою відштовхнула його від дверей і п’яною ходою попрямувала до кімнати, звідки визирнула здивована Оленка.
— Тату, хто це? — донька ошелешено розглядала незвану гостю.
— О, ведмедику, та ми ж з нею ровесниці! Класно! Будемо дружити… А коли в нас народяться бебіки, разом у візочках кататимемо… — захихикала п’яна Аліна.
— Оленко, не зважай, це так, дурний жарт… Це моя секретарка, десь перебрала, верзе казна-що… — Олексію в жахливому сні не могла з’явитися подібна сцена. Він нарешті оговтався і зробив крок до Аліни, щоб якось витягти її з квартири.
— Ух, ти сьогодні грубий, ведмедику! Зранку голубом вився, сережками з сапфірчиками хотів задобрити, а зараз що? Знайом з родичами, клич за стіл! О, це твоя доня? І зять? Нічогенький… Може, і його обкрутити, як тебе, татусю, га? — Аліна направилась до молодих, які спантеличено спостерігали за появою п’яної незнайомки.
Олексій знов кинувся витягати коханку з хати, але та оббігла кругом столу і хижо розсміялась:
— О, та тут хороми! І не оббіжиш за один раз. Ведмедику, мені подобається! Відправимо твою стару на нашу квартиру, самі житимемо тут! А що? У нас молода сім’я!
Олексію нарешті вдалося витягти Аліну в коридор і виштурхати в двері. Нічого, крім огиди і злості, не відчував до цього п’яного стерва, яке зганьбило його перед найріднішими людьми.
Відчув, як усе тіло поступово терпло, наче щока після уколу анестезії в кріслі стоматолога. І лише серце випікало груди зсередини. Коли зайшов, хитаючись, до квартири, там була метушня. Донька лежала на дивані, згорнувшись клубочком, біля неї сидів Юрко, а Леся стурбовано заглядала у вікно:
-— Чекаємо на швидку. Оленці погано стало, живіт схопило…
Олексій зробив крок до дивану, де була Оленка, встиг промовити: “Пробач, доню”, — і… більше нічого не пам’ятав.
Отямився в лікарні. Перед очима біліли обриси медсестри, яка шурхотіла крапельницею, прилаштовуючи чергову порцію ліків.
— О, доброго ранку! Зараз покличу лікаря.
— Що зі мною?
— У вас інсульт. Ви дві доби не приходили до тями. Біля вас дружина була весь час, а коли ви прийшли до тями, пішла. Сказала, що за вами є кому далі доглядати… А ще просила передати, що з донькою все гаразд, вона в лікарні побуде ще кілька днів.
Олексій втомлено заплющив очі. Намагався гнати від себе спогади про останній вечір, який вклав його у це ліжко, але не міг. Картини сімейної сцени, п’яна Аліна скупчились в узголів’ї, наче єдині на цю мить родичі.
…Захотів пізнього кохання, а вийшла, ось, пізня зрада. Чи буде тепер час виправити все, вимолити прощення у рідних людей? У душі сподівався, що зможе, що пробачать. Можливо… От лише ціна, яку доведеться заплатити, виявилася зависокою.