Надія, зітхнувши, востаннє кинула поглядом на годинник: через кілька хвилин вісімнадцята. Для неї, працівниці бару, починається година пік, який триватиме до закриття магазину, тобто до 22.00. У пивному барі жінка працювала вже третій рік. Він облаштований три роки тому в гастрономі, в якому Надія раніше торгувала в кондитерському відділі. Бар став для власника торговельного закладу золотим плациком, завдяки якому грошова виручка напівпорожнього протягом дня магазину ставала добрячим додатком виживання, бо лише тут по закінченню робочого дня юрмилися любителі пива й трансляцій футбольних матчів з Інтернету. Магазин був на околиці міста, біля кінцевої зупинки тролейбуса, і чоловіки з ближніх будинків вечорами надовго застрягали в барі, не кваплячись до домівок, як їхні вічно заклопотані дружини, котрі поспішали готувати вечерю для сім’ї. І ще, навіть важливіше: інших точок із розливним пивом та ще й з футболом по телевізору в їхньому закутку не було.
Надя, хоч і мала свій приварок від пивового недоливання, та все ж у душі зневажала і клієнтів бару, і свою роботу. Хіба тут зустрінеш чи бодай побачиш ідеального мужчину? Такого, який надихає жінку бути красивою, витонченою, ніжною? Їй здавалося, що гамірне пивне товариство в купі з набридлим чоловічим гумором із матюками впереміш роблять з неї якийсь мимовільний додаток до гастрономічного закутку, просяклого дешевим цигарковим димом, гострим запахом солоної риби та хмільними випарами. Та й на господиню бару клієнти також не зважали, хіба коли потрібно було долити черговий кухоль пива чи попросити зробити голосніше звук у телевізорі. Надії здавалося, якби вона була зграбнішою, тендітнішою, одним словом жіночнішою, пивна братія при ній не розслаблялася б так безсоромно. Наче завсідникам було байдуже: чи то бочка з пивом, чи дебела Надя височіє за барикадою прилавка.
Їй було вже під п’ятдесят, донька з сім’єю жили окремо і свою неполохану самотність Надія розглядала у дзеркалі безпристрасно і безжально уже з десяток років. “Хіба це руки? Це ж гирі, як у мужика! А широкі ступні з кісточкою, яка випирає горбом з усього взуття? А груди? У прилавок впираються! Чи зріст, як у міського начальника ДАІ — метр вісімдесят… “Надько, ну в тебе й силище, бочки з пивом можеш своїм кулаком пробивати, їй-бо!” — захмелілі мужики не шкодували для барменші двозначних натяків і навіть збільшена доза випитого не робила жінку в їхніх очах звабливою. Та хіба цим п’яним нікчемам до снаги розгледіти у дебелому Надиному тілі трепетну душу, яка бринить недосяжними мріями про високе кохання, що окрилює, робить жінкою щасливою і вродливою?
Можливо, через бажання наповнити своє життя новим змістом Надя впустила у свою самотність Григорія, який був абсолютно не схожим на любителів пива з таранею. Це було на початку літа. Незнайомець забрів удень до бару випадково, ховаючись від дощу, і попрохав горнятко кави. Худорлявий, з посивілими скронями, у завеликому чорному костюмі, він видавався трохи сутулим, і, незважаючи на денну літню спеку, був ще й у такій же чорній краватці. Відвідувач повільно пив каву, а Надя, нудьгуючи в очікуванні вечірньої команди завсідників і фанатів футболу (цього вечора мав транслюватися якийсь дуже важливий матч), крадькома розглядала незнайомця у чорному. Через кілька хвилин він попросив ще кави і трохи манірним баритоном (точнісінько, як у церковного півчого) зробив комплімент за смачний напій і за Надіїн вигляд: “Від вас просто віє свіжістю і природною красою, шановна, е-е, перепрошую, як звати?” “Та Надя я”, — відповіла жінка і зашарілася, як дівчина: все-таки комплімент від елегантного мужчини приємніший, ніж масне слівце захмелілого клієнта-роботяги.
Так вони й познайомилися. Григорію було трохи за п’ятдесят, жив самотньо, бо, як зізнався, йому траплялися не ті жінки: або корисливі, або гулящі. Надя подумки з полегшенням відзначила, що до жодної з перерахованих новим знайомим категорій вона не належить і відчувала, що сподобалась худорлявому баритону в чорній краватці. Григорій заходив на каву кілька разів, легко зав’язував з На-дею розмову за кавою, розпитуючи про її життя, і коли хотів підкреслити, як тонко розуміє жіночу душу, цитував рядки з віршів про кохання і сенс життя. Через два тижні Григорій уже просто приходив до Надії попити кави, а не ховатися від негоди чи купити продуктів у гастрономі. Прилавки він узагалі обминав, не зупиняючись, і спрямовував фарватер у пивну гавань. Надя пригощала його кавою, не беручи грошей. Адже він щоразу приносив розкішні дорогі букети і це неабияк бентежило жінку, коли вона намагалась вгадати бодай приблизну вартість квітів. “Якщо такі букети носить, значить, не жадібний і при грошах”, — метикували подруги, а окрилена барменша вже відчувала, як в середині її тіла народжується красуня, якій до ніг лицар кидає прекрасні квіти… Коли ж Надя делікатно запитувала Григорія про його роботу, кавалер відповідав ухильно: “Сірі будні бізнесу, Надійко. Працюю в комунальній галузі, нічого особливого. Давай не будемо наш романтичний вітрильник жбурляти на мілину буденщини… Ти даруєш моєму серцю романтичні мрії і надії і це — головне”, — і засипав Надю віршами й цитатами філософів про сенс життя.
Через кілька тижнів відбулась їхня романтична вечеря (точніше сите застілля щиросердної господині) при тонких мерехтливих свічках. Надя їх запалювала вперше в житті і страшенно переживала, чи робить усе до ладу, чи палити свічки до початку вечері, чи коли після гарячого до кави переходити…І взагалі, чи не смішно це виглядає збоку, наче в кінокомедії? Однак ситий і захмелілий Григорій, який, як завжди, з’явився з оберемком квітів, залишився задоволеним і вечерею, і антуражем, обережно натякнувши жінці про продовження романтичного зближення в спальні.
Невдовзі коханий уже жив у Надії, прихопивши з собою легку валізу з речами. Йому подобалося все: і заповнений делікатесами холодильник, і затишок, і готовність господині цілими вечорами стояти біля плити, щоб тішити свого ідеального мужчину добротними стравами. А Надія нарешті вивільнила у собі справжню жінку: почала в салон краси навідуватися, купила якісну мереживну білизну, кокетливий шовковий халатик, модну сукню, туфлі на підборах. Григорій зізнався, що йому дуже подобаються доглянуті жінки. І зачарована Надя старалася, як могла. Гроші з гаманця видувало, наче протягом, але закохана терпляче плекала у собі елегантну леді. Ці зміни навіть її клієнти помітили, і вперше Надя відчула, що вони здатні на пристойні компліменти. Усвідомлюючи свою жіночу владу, Надя почала наводити порядки в барі: на столиках з’явилися квіти, футбольні матчі доповнилися транслюванням легкої музики, яку донька, на мамине прохання, скачувала з Інтернету. Відтак окрилена Надя взялася за своїх клієнтів: домоглась, аби у барі не диміли і не матюкалися. І, як не дивно, її слухались, адже їх просила бути чемними не хто-небудь, а вродлива, впевнена в собі жінка, яка не втомлювалась усміхатися і створювати затишок.
Грім прогримів з телевізора у час, коли транслювались міські новини. У розділі кримінальної хроніки розповідали про афериста, який видавав себе за працівника комбінату ритуальних послуг. Називаючи себе помічником організатора похоронів, він примудрявся витягати з родичів померлих гроші за якісь неіснуючі додаткові послуги, відвідував поминальні обіди, а зі свіжих могил цупив букети і продавав їх за територією кладовища. Цим афериситом-мародером виявився …Григорій.
“Так от звідки розкішні букети…”, — Надя була ошелешена й обурена. Це ж їй горе-коханець квіти з кладовища носив, а вона, дурепа, розчулювалась такою розкішшю… Та ще й виявилося, що Григорій був професійним альфонсом: знаходив щиросердних самотніх молодиць і жив у них, як кіт біля сметани, поки його не проганяли, розкривши обман.
Григорій, звісно, був вигнаний з Надиного раю, і деякий час ображена і засмучена жінка ще страждала. Але одного ранку, стоячи біля дзеркала у спальні, Надя збагнула: вона вміє і буде повноцінно жити. Відображення в дзеркалі наче говорило: “Яка дурниця: розпрощалася з альфонсом! Зате як ти змінилася сама! Хіба ще рік тому ти була красунею? Та ти навіть думати про себе так не могла, хіба що уявляти!”. Тож Григорій був пробачений, хоча й остаточно викинутий з її життя геть. Хіба красивій, самостійній, активній жінці потрібні пройдисвіти?
Але чоловіки таки продовжували змінювати Надіїну долю. Жінка вірила: вона тепер знає, який має бути чоловік поруч із нею по життю.
Його звали Олексієм, і він був досить відомим у місті політиком. Містянам він запам’ятовувався під час виборчих кампаній, бо постійно товкся на мітингах, крокував з плакатами у масових шестях і умудрявся потрапляти у вічко телекамер з коментарями подій. Олексій був невисокий, пухкенький і вертлявий, наче коник-стрибунець у траві, перескакував з стеблини однієї партії на галузку іншої, причому свій вибір постійно пояснював патріотичною позицією. Тож його патріотизм був різновекторний, наче розгалужений кущ. Він називав себе, згідно з позицією чергової політсили, і Льошею, і Олексієм Івановичем, і Олексою, підтримував і критикував владу, формував позицію, виховував суспільство, і лише йому було зрозуміло, як можна не заплутатись у хащах і лабіринтах політичних хитросплетінь. Таким же строкатим було й особисте життя Олексія. Як правило, його політичні будні і буремні ночі прикрашала супутниця-фанатка, яка сповідувала його політвірування на поточний момент. На час, коли Олексій увірував у силу громадянського суспільства, його погляд зупинився на принадній Надії, яка пашіла народним здоров’ям, тому й була обрана черговою музою з народу, дарма що муза була на голову вища за свого духовного поводиря. Тож кілька кухлів пива і триденні візити на каву до бару завершилися любовною капітуляцією пивної королеви. Надя знову заповнювала делікатесами холодильник, крутилася на кухні допізна, а Олекса зробив з її квартири політштаб.
Вона знову відрощувала крила. Але це вже було не романтичне оперення голубки, як з Григорієм, а розмах орлиці, барикадної музи, і сильне Надине тіло пашіло бажанням боротися за долю народу. Вона встигала з Олексою скрізь, де він проводив передвиборчі мітинги і закликав людей у дворах, на дитячих пісочницях, базарних плациках підтримати його як кандидата в депутати до міської ради.
Але одного разу Олексія побили …пенсіонерки на одному з міських дворів, де він виступав. Виявляється, його впізнали жителі будинку, коли він перед попередніми виборами пригрожував посадити у в’язницю начальника ЖЕКу за корупцію і організував звернення до прокуратури з підписами наївних мешканців, яких обіцяв підтримувати і добитись спільної перемоги. В результаті Олексій жодного разу не з’явився до суду, а активісти підписного листа змушені булим сплатити чималі штрафи за недоказовість і необґрунтованість, як було записано в судовому рішенні, висунутих звинувачень. І от у цьому ж дворі Олексій, забувши, що вже був чотири роки тому, взявся за старе: критикувати той самий ЖЕК за корупційні махінації. Розлючені пенсіонери його гуртом і віддухопелили. Дісталося й Надії, яка супроводжувала коханого.
— То ти кинув нещасних людей, обіцяючи підтримку? Як ти міг? Вони ж повірили! — уже вдома Надя несподівано для свого політкумира стала на бік його кривдників.
— Та хто вони такі? Тупий електорат! Їм що не закинь до рота, проковтнуть, аби це була критика влади й обіцянка її побороти, і тоді все буде о’кей! — обурювався Олекса, переодягаючись у чистий одяг.
— То я також тупий електорат, бо повірила тобі?! — Надя вперше пашіла не від кохання, а від злості.
— А ти думала, що особлива? Тітко, подивіться на себе, ви вже не в тій віковій категорії, щоб мені сцени влаштовувати! Олексій нарешті показав своє істинне обличчя, подряпане жіночими нігтями і прикрашене добірним синцем.
Ці народні автографи на випещеному обличчі жертви гніву юрби аж потішили Надю, яка з висоти свого зросту вперше презирливо розглядала свого чергового ідеального мужчину.
— Слухай, вождь на півтора метра в кепці, вимітайся до дурніших і молодших! — і Надія стрімко прочинила двері, викидаючи услід поваленому кумиру щойно зібрану валізу і пакунки з політрекламою та передвиборчими плакатами.
Так завершилась її епопея в пошуках ідеалу. Незважаючи на поразки в стосунках, Надія була вдячна своїм обранцям за урок, який вони допомогли засвоїти. Жінка справді стала іншою, відкрила в собі особистість, яка здатна керувати життям, отримувати радість від змін у собі, тобто розвиватись.
Зміни в Надії помітив і власник магазину. Оцінив, як затишно та зуміла впорядкувати бар і навіть почала проводити в ньому тематичні вечори місцевих музикантів, які шукали вечірнього заробітку і ситої вечері. Надя відкрила для себе нові можливості в спілкуванні з людьми. І вже не пивом, а цікавими зустрічами почав вабити людей затишний бар “Надія”. А через півроку його господиня прийняла запрошення директора магазину стати його заступником, на що з радістю й погодилась.
А коли подруги запитували, чи продовжує Надія вірити в ідеальних чоловіків, вона чи жартома, чи всерйоз відповідала: “Все життя, дівчата, ми чекаємо чоловіка своєї мрії. Але все завершується компромісом…”.
Може, це і є сенсом жіночого щастя?
Тетяна Слободянюк