Олин батько помер, коли їй виповнилось 10 років. Вона добре пам’ятала той день, коли це сталося. Мама пекла пиріжки і різала м’ясо на шашлик, а вона не могла дочекатися, коли вони нарешті поїдуть на дачу їх смажити.
— Мамо, а коли тато приїде?, — запитувала вона мало не кожні п’ять хвилин, визираючи у вікно.
— Та вгомонися нарешті, — обізвалася бабуся.
Оля навіть не помітила, як увійшла до кімнати і злякалася, що бабуся знову сваритиме її за розкидані книжки на столі та качани від яблук, які вона не встигла викинути у відро зі сміттям.
— Краще прибери в кімнаті. Я в твої роки вже худобу на паші пасла, — продовжувала повчати онуку жінка. Оля зручно вмостилася в крісло, зробила розумний вираз обличчя, адже зараз їй доведеться слухати розповідь, яку вона вже чула сто разів. Ні, вона, звичайно, могла побігти на кухню до мами, але тоді б бабуся почала, як завжди, повчати маму, що виховала нечемну і невдячну дитину.
— Валентино Сергіївно, йдіть чай пити, — гукнула мама і бабуся, буркнувши щось у відповідь, вийшла з кімнати.
Оля знала, що вона недолюблює маму і завжди нагадувала їй, що вона в їхній дім прийшла в одній сукні, а тато зробив велику помилку, що одружився з нею. В такі хвилини Олі було дуже шкода маму і вона не розуміла, чому бабуся так її ображає, адже мама була з нею лагідною і завжди догоджала в усьому.
— Дитину треба любити як душу, а трясти як грушу, — завела розмову вже з мамою бабуся. — Я в її віці вже… — не докінчивши свою відому фразу, бабуся пішла відчиняти двері. Та замість тата на порозі стояв поліцейський.
— Ігор Макаров хто вам приходиться? — запитав він.
— А що трапилось, що з ним, вискочивши з кухні? — запитала мама.
— Якщо ви дружина, то маєте проїхати з нами на впізнання трупа. Ваш чоловік загинув у ДТП.
Через день тата похоронили, а через декілька тижнів бабуся показала нам з мамою на двері.
— Це ти, хвойдо, вбила мого сина. Забирайтеся геть з мого будинку і щоб духу вашого тут ніколи не було. Бери сукню, в якій прийшла сюди, і вимітайся, злидня!
Бабуся ще довго кричала, проклинаючи нас, а мама, ввімкнувши телевізора, щоб я не чула, що ще казатиме її свекруха, почала збирати речі. Наступного дня ми залишили будинок, який після смерті тата став для нас зовсім чужим.
…З тих пір минуло 12 років. Увесь цей час Оля з мамою жили в маленькій однокімнатній квартирі, яку купили в кредит. Досі їм було в ній комфортно, затишно і те, що не мали ні дорогих меблів, ні сучасного ремонту, було не важливо, але сьогодні Оля вперше занепокоїлась. Боялася, що батьки Дениса, які мають прийти на заручини, побачивши їхні статки, стануть на заваді їхньому щастю.
З Денисом вони познайомились ще на першому курсі медінституту. Але дівчина комплексувала через те, що ніколи не зможе стати для нього рівнею. Та Дмитро казав, що для нього це не важливо, що зараз не ті часи і щоб вона не переймалася дурницями — він кохає її такою, як вона є, і це головне. Оля зіскочила з підвіконня і розправила нові штори, які щойно повісила. Їй здалося, що кімната навіть стала просторішою.
— Мамо, скоріше вбирайся, бо вони ось-ось прийдуть і застануть тебе в халаті та ще й у хустці на голові, — благала Оля, поправляючи зачіску та свою улюблену блакитну сукню, яка чомусь стала трішки затісною в грудях.
Денис прийшов з двома букетами, але стояв, як вкопаний біля дверей, і не знав, кому спершу подарувати квіти. Оля відчувала, що він хвилюється не менше від неї. На допомогу прийшов батько Дениса.
— Ну, давайте знайомитись. Я — Валерій Карпович, а це моя дружина Віра Денисівна, — сказав він веселим голосом і протягнув руку Олиній мамі. За столом він узяв ініціативу в свої руки і намагався якось розрядити обстановку, відчуваючи не зовсім доброзичливий настрій своєї дружини. Вона вела себе надмірно, презирливо поглядаючи на матір Олі. Так, її сукні вже було кілька років, на відміну від сукні мами Дениса, купленої в найдорожчому модному бутику. Оля бачила, як ніяковіє від того погляду її мама. І в цей момент вона згадала, як, дізнавшись, що батьки Дениса заможні люди, казала, що не пара вона йому, що рано чи пізно їй пригадають так само, як колись їй, якого вона роду.
У цей момент Денис стиснув її руку, яку весь час тримав у своїй руці.
— Я за пирогом, щоб бува не пригорів, — сказала мама. — Доню, ти мені допоможеш? Оля поставила чайник, а, коли вийшла у коридор, почула, як мати Денису казала: “Сину, добре подумай! Для чого тобі з нею одружуватись? Не пара вона тобі, я проти цього шлюбу”.
Денис щось їй відповів, але Оля цього вже не чула. Сльози зрадницьки котилися по її обличчю і вона побігла у ванну, щоб мама не побачила її сліз. Трохи заспокоївшись, Оля повернулася до гостей. Батьки Дениса якраз збиралися додому.
— Олю, вибач, — сказав Денис. — Мамі стало зле і ми маємо йти. Він витягнув з кишені каблучку і, повернувшись, щоб ніхто не побачив, натяг її Олі на палець. Вона не знала, куди їй подітись від сорому і як усе пояснити матері. Їхні очі з Денисом зустрілись і вона зрозуміла, що це їхня остання зустріч.
Каблучка на пам’ять? — запитала вона. Денис промовчав.
З тих пір він більше не приходив і навіть не телефонував. Оля розуміла, що їхні стосунки назавжди зависли над прірвою. Її серце то завмирало, то билося пташкою в грудях, коли вона згадувала їхні зустрічі, коли вірила кожному його слову. Вона хотіла стерти пам’ять і похоронити минуле, але біль ставала від того ще сильнішою. За місяць вона дізналася, що вагітна.
— Зателефонуй йому, можливо, він повернеться, врешті, він має знати про твою вагітність, це ж і його дитина ,— наполягала мама.
Оля навіть хотіла це зробити, але щось не пускало — чи то гордість, чи образа, чи, можливо, страх. Якось, вибираючи собі просторішу сукню в торговельному центрі, вона почула поруч знайомий голос.
— Любий, а як тобі ось цей костюмчик?
— Мені здається, він ідеально пасує до твоїх очей, люба, — відказав чоловік. Так, то був Денис. Його голос заставив Олю здригнутись і оглянутися. За декілька кроків від неї стояв Денис, тримаючи в руках дамську сумочку. Він був повернутий спиною, але Оля встигла розгледіти обручку на його руці, коли він старанно поправляв комірець на пальто. Оля ще більше обімліла. Їй здалося, що він ось-ось її побачить і, щоб цього не сталось, швидко вибігла з торговельного центру. Обійнявши руками свій животик, вона присіла на лавку в сквері. В голові вирувало так, наче хтось товк її кувалдою, а серце здавалось, ось-ось вискочить із грудей.
Того вечора вона народила сина. Він з’явився на світ на два місяці раніше очікуваного терміну пологів і довго лежав у відділенні інтенсивної терапії. Олі, як майбутньому медику, дозволили бути поруч. А через два місяці вона з сином була вже вдома. Материнство зробило її неймовірно щасливою. Мама пішла на пенсію, щоб донька не втратила роботу, яку їй запропонували після проходження інтернатури.
Роки швидко минали. Дениско ріс непосидючим хлопчаком, гасав на велосипеді і був надмірно допитливим. У три роки Оля віддала його в дитсадок.
Якось уже під кінець робочого дня прийшла на прийом молода жінка. Від неї пахло дорогими парфумами.
— Можна, — запитала вона, вже увійшовши до кабінету.
— Мені вас порадила подруга, якій ви допомогли врятувати дитину. Слідом за нею зайшла старша жінка, у якій Оля одразу впізнала Денисову матір.
— Моя невістка не може мати дітей, порпаючись у сумочці, без усяких прелюдій, — почала розмову вона і протягнула конверт. Оля встала, а Віра Денисівна, упізнавши її, сіла. Їй стало зле. Вона зблідла, а обличчя вкрилося потом. Оля дала їй склянку води. В цей момент до кабінету увійшов Денис.
— Що трапилось? — запитав схвильовано. — Ти так кричала в трубку, що я нічого не зрозумів.
Оля відвела погляд до вікна.
— Матері твоїй стало погано, — сказала вона, підійшовши впритул до нього.
— Оля? Ти працюєш… — він хотів ще щось сказати, але його зупинила матір.
— Йдемо звідси, — залізним голосом сказала вона і потягла невістку до дверей.
Оля бачила з вікна, як він допомагав жінкам сісти в автомобіль, а потім підняв очі на вікна лікарні. Їхні погляди зустрілися.
Наступного дня, коли Оля з сином поверталася з дитсадка, біля під’їзду стояв Денис.
— Ти мене зневажаєш, ти думаєш…
— Я вже давно нічого не думаю, — відказала Оля, намагаючись швидко увійти до під’їзду, але Денис перегородив їй дорогу.
— Це мій син? Скажи правду! Він схожий на мене і ти не одружена, я вже все перевірив, — майже кричав він.
Потім він почав благати пробачити його, казав, що розлучиться зі своєю дружиною, яку знайшла йому мати і яку він ніколи не кохав. Оля ж, на свій подив, була спокійною.
— Я давно тебе пробачила, Денисе, але це син не твій. Він мій.
З тих пір минуло майже 20 років. Коли син був студентом медінституту, отримав листа з нотаріальної контори. Мова йшла про заповіт, складений ще 20 років тому його батьком.
— Цього не може бути, — подумав він, адже мама розповідала, що батько помер ще до його народження.
— Мамо, може, ти скажеш, що все це означає, — запитав він.
Оля вийняла з шафи маленьку коробочку з каблучкою і розповіла йому історію свого кохання.
Вони стояли біля могили Дениса, тісно обнявшись.
“Чому, чому? Він же жив зовсім поруч?” питав син. — Оля стояла, як кам’яна брила, і мовчки плакала. Потім тихо сказала: “Вибач, сину, я не змогла…”
Лариса Світловська