Якщо бути популістом і виходити на трибуну з гарними гаслами, когось критикувати, щось обіцяти, то політика — це прекрасна річ, з якою треба товаришувати.
Мені такий формат роботи не підходить. Як депутата мене більше цікавить господарська діяльність. Я звик вирішувати серйозні і конкретні справи і працювати на результат.
Його ранок починається зі склянки теплої води. Потім пробіжка і на сніданок вівсяна каша. Втім здоровий спосіб життя для нього не тренд, а стан душі, життєва філософія. “Людина, яка здатна перевернути гори, перетворити мрію на мету, а мету на реальність”, — так кажуть про нього ті, хто його знає. Прекрасний організатор, справжній патріот, дотепний та ерудований співрозмовник, людина слова і діла. Знайомтесь: депутат Хмельницької міськради сьомого скликання, фракція “Самопоміч”, член депутатської групи “Системні зміни задля сталого розвитку міста Хмельницького”, заступник голови комісії з питань планування, бюджету, фінансів та децентралізації, член обласного координаційного центру допомоги учасникам та ветеранам АТО та директор ТСК-ринок “Оптовик” Олександр ВАСИЛИШИН.
— Олександре Петровичу, ви — корінний хмельничанин?
— Я живу в Хмельницькому з кінця 1970-х років. А народився в Чемерівцях, в інтелігентній сім’ї. Мати була вчителькою історії у місцевій школі, а батько — чиновником. Потім батьки переїхали у Віньківці, де минуло моє дитинство.
— Що найбільше запам’яталося з того часу?
— Я не грав у футбол, але багато часу проводив за книжками — в нас була велика бібліотека. А найбільше запам’ятались дві речі: повага й свобода, яку я завжди мав від батьків, і це стало для мене великою моральною школою, орієнтиром у майбутньому. Навіть коли я робив якусь шкоду, мама казала “будь ласка”… І це “будь ласка” було для мене страшніше, ніж будь-яка заборона. А ще добре пам’ятаю, коли до нас у гості приходили поважні люди при високих посадах. Закарбувались їхні неформальні спілкування з батьком. Ще у восьмому класі я почув від них про сталінські табори, про репресії, коли про це ще ніхто не говорив. Батьки завжди ставили мені їх у приклад, оскільки вони були вихідцями з простих селянських родин і досягли висот і військових звань самі.
— Саме тому вирішили стати військовим?
— Скоріше ні, ніж так. Просто Хмельницьке вище артилерійське командне училище, до якого я вступив після школи, було на той час досить престижним. Там я пройшов неабиякий фізичний і моральний вишкіл. Але коли на службі зіштовхнувся з армійськими принципами на кшталт “ти начальник — я дурак, я начальник — ти дурак”, коли правий той, у кого більше прав, я зрозумів, що то не моє… А ще для мене свобода мала велике значення. Тож під час так званої горбачовської перебудови я звільнився з лав армії. Хоча в нинішній українській армії я б служив, особливо мені подобається атмосфера у військах спец-призначення.
— Як знайшли себе в цивільному житті?
— Влаштувався на завод “Катіон” — одне з найпотужніших підприємств електронної промисловості на теренах СРСР. Працював у штабі цивільного захисту, адже виробництво мало третій рівень хімічної безпеки. Але згодом завод розвалився і майже вся гвардія безробітних, зокрема і я, стала за прилавки. Брали з друзями в оренду “Жигуля” і на Польщу. Сьогодні це смішно, а на той час найприбутковішим товаром були колготки і гумки для волосся. Тоді Польща і Україна мали рівні стартові можливості своїх економік. Але, яка сьогодні економіка Польщі, а яка України? Ми відстали десь на півстоліття, а можливо, й більше. Прикро.
— Ви — засновник і директор ТСК-ринок “Оптовик”, що на вулиці Геологів. Думаю, мало хто знає, що саме ви були ініціатором, спонсором і власне реалізатором ідеї будівництва тунелю через залізницю, в яку тоді мало хто вірив.
— Тоді на місці речового ринку було суцільне болото. Щоб його осушити і побудувати ринок, мусив продати квартиру в центрі міста. Ідея будівництва тунелю виникла, коли бачив щодня, як через залізничні колії, ризикуючи життям, переходять тисячі людей, отримуючи травми. Були й летальні випадки. Тоді я почав збирати підписи, оббивав пороги кабінетів чиновників, бо тунель був потрібен. Нардепи-земляки допомогли протиснути пропозицію на модернізацію залізниці і з держбюджету було виділено 8 мільйонів гривень. Місто тоді не дало й копійки. Тож довелося й свої кошти вкладати: 125 тисяч гривень на виготовлення кошторисної документації і будівництво стартувало. За три місяці ми збудували підземний тунель, який не тільки сполучив два мікрорайони міста, а й вирішив чимало проблем продавців та відвідувачів хмельницьких ринків. Також були зведені дві пасажирські посадкові платформи, облаштовані касами і турнікетами, і зупинка залізничного транспорту “Речовий ринок”.
— Певно, щоб таку ідею втілити, потрібно мати досить рішучий характер?
— Мабуть, так. Я не люблю рутинної роботи, але з натхненням берусь за щось нове, цікаве, причому доводячи справу до завершення.
— Не так давно добрі та безкорисливі справи в Україні сприймалися за дивину. Майдан для нас став рубіконом, коли волонтерство прокинулося. Ви один із перших стали до його лав.
— Коли розпочалася російсько-українська війна, до мене звернулися колеги-військові і попросили допомоги. Це був березень 2014 року, коли старшокурсників прикордонної академії направили в Крим. Тоді ми з Асоціацією ринків зібрали одразу 90 тисяч гривень і забезпечили тих дітей усім: від шкарпеток, білизни до гідрогенераторів і шанцевого інтструменту. Згодом почали допомагати нашому 8-му полку, пізніше центру сил спец-операцій. Ми знайшли в Німеччині бронеавтомобілі, списані банківські буси, які купували, переганяли і передавали армійцям.
І досі не припиняємо займатись волонтерством, просто не афішуємо це. Звичайно, що міська влада в особі міського голови Олександра Симчишина і депутатський корпус в усьому допомагають і волонтерам, і військовим. У місті діє програма з підтримки учасників АТО (ООС). Окрім цього ми виділяємо атовцям найбільше квартир в Україні, надаємо матеріальну допомогу на лікування і навчання.
— А як вирішили йти в депутати?
— У 2015-ому мені запропонували волонтери. І не шкодую про це, бо завжди намагався робити добрі справи, а зараз в мене з’явилось просто більше можливостей для цього. В раду багато прийшло людей з Майдану від різних політичних сил. Але всі працюють на благо міста. Можу впевнено сказати, що нашому місту дуже пощастило з мером. Олександр Симчишин не просто прогресивна і дієва людина, в нього є бачення розвитку міста на перспективу. І вже стало крилатим висловом: “команда Симчишина”, бо він дійсно акумулював сили, як свого часу ми, волонтери, і створив потужний кістяк однодумців, які працюють ефективно. Отож і рівень довіри хмельничан до Симчишина колосальний, а за рейтингами Хмельницький випереджає Вінницю, Львів. Визнала роботу нашого муніципалітету і Рада Європи, нагороджуючи два роки поспіль високими відзнаками. Їх же так просто ніхто не роздає.
— На вашу думку, депутат міськради має опікуватись лише своїм округом?
— Однозначно ні! Я знаю потреби людей на своєму окрузі, знаю, чого вони ще очікують від мене, і маю чіткі напрацювання, які будуть втілені. Але, якщо в місті асфальтуються дороги, капітально ремонтуються двори, будуються школи, дитсадки, спортмайданчики, сквери, то це речі очевидні, а є перспективні. До прикладу, індустріальний парк. Я разом з фахівцями департаменту економіки міськради їздив до Польщі знайомитись із досвідом створення індустріальних парків. Поляки визначили в державі п’ять проблемних регіонів, де було моновиробництво, і збудували там індустріальні парки. Один із них у містечку Вроцлавок. У Польщі приймають такі закони, щоб ці парки розвивалися. До прикладу, фірми, які туди зайшли, на п’ять років звільнені від податків. Потім сплачують 30 відсотків і через 10 років виходять на повну сплату. Зараз там на високотехнологічних заводах виробляються майже всі світові бренди. А в нас досі парламент не прийняв жодного закону для створення індустріальних парків. Ми на своєму рівні в місті виділили землі, підводимо комунікації, щоб створити індустріальний парк, але можемо надати пільги виробникам лише на місцеві податки. Але маємо переваги. Хмельницький — має вигідне географічне розташування, в нас сходяться всі залізничні шляхи, які йдуть в західну Європу, три автобани. Потрібен ще й аеропорт і над цим місто також інтенсивно працює. Так, ми вже б могли знайти інвестора, але аеропорт в комунальній власності облради. Ми добилися, що Хмельницький уклав з облрадою та авіаслужбою України тристоронню угоду про співпрацю.
Працюємо над створенням транспортних коридорів, паркінгів. Нам потрібні додаткові мости-розв’язки. Є дороги, які місто могло б самостійно розширити, з’єднуючи мікрорайони. І там, де можливо, це робиться, але попередня влада нерозумно розпорядилася землею.
До прикладу, якщо взяти проїзд на Нижню Берегову, на розі Зарічанської, то там можна б було широчезну дорогу збудувати аж до Західноокружної, але наші “папєрєдніки” все роздали під забудову!
Я вхожу в комісію по розвитку бізнесу. Багато внесено пропозицій, але якби вони не мали підтримки депутатів і міського голови, то їх самотужки не реалізуєш. А зроблено дуже багато. В нас найнижчий коефіцієнт по оренді землі, підприємці другої групи сплачують податок від мінімальної заплати, не так, як по Україні, — 20 відсотків, а 15, але при цьому вони не працюють у тіні. В нас нульова ставка на складські приміщення і гаражі. Зробили капремонт дороги на Геологів, під’їзди до гаражів, біля кожного ринку встановили нові пожежні гідранти. Існує ще проблема з водовідведенням, над якою нині активно працюємо.
— Нині підприємці страйкують проти ухвалення законопроєктів, які передбачають введення касових апаратів, перевірок та штрафів. Яка ваша думка з цього приводу?
— Нинішня політика держави щодо дрібного та середнього бізнесу є неприпустимою. Адже в умовах війни та занедбаної економіки владі країни потрібно вести політику лібералізації, зменшення податків, а не вдаватися до каральних заходів. Бо так можна лише загнати легальний бізнес у тінь. Який касовий апарат може бути на ринку, якщо тут немає фіксованої ціни? Я думаю, потрібно боротися з тими, хто взагалі не платить податки і виводить в офшори “брудні кошти”, з офшорними “прокладками” і таке інше.
— Ну, а якась віддушина в депутата Василишина є, щоб відпочити?
— Спорт. Двічі на тиждень я пробігаю по 6-10 км і це немало, а коли ти бігаєш, ти відпочиваєш, на тебе ніхто не тисне, в тебе структуризуються думки. В нас прекрасний стадіон, бігові доріжки просто супер.
А ще в мене у шкільні роки настільною книгою була велика дитяча енциклопедія, 9 том, розділ мистецтво і музеї країн світу. І коли я десь їду за кордон, то обов’язково відвідую музеї, про які я раніше читав. (Про музеї світу Олександр Василишин знає геть усе — прим. авт.).
А чим не віддушина — добрі справи? Ми в місті піклуємося про військово-патріотичне виховання школярів, відродили всеукраїнську гру “Джури-Сокіл”, адже в місті не було раніше жодної команди, а тепер є майже у кожній школі. Дуже люблю міські фестивалі. Спочатку ставився до них скептично, а коли один раз пішов, то захопився. Люблю затишний Мистецький дворик, де можна послухати живу класичну музику в професійному виконанні. Люблю художній музей, нову набережну, нові сквери. А взагалі в місті зараз з’явилось дуже багато місць для відпочинку і це радує.
— Знаю, що ви — прихильник здорового харчування. Що є в холодильнику депутата Василишина?
— Багато овочів і фруктів, масло хорошої якості, яйця, молоко. Тобто харчування просте — каші, салати — найулюбленіший з буряку, квашена капуста, якщо голубці, то з грибами. Обов’язково є в холодильнику шматочок сала, до речі, це єдиний продукт, який не вбирає в себе радіацію. Для мене стрес, коли я потрапляю в гості, де купа салатів з майонезом. Скажу так: олів’є — це не моя їжа.
— Які риси характеру людей вам імпонують?
— Я поважаю небайдужих, ініціативних, активних людей. І такі є в кожному дворі. На моєму виборчому окрузі таких багато і з ними приємно працювати. Вони піднімуть серед ночі, якщо навіть десь погано засипали ямку, і мушу їхати, розбиратися. Десь хтось не там сміття викинув, здається, дрібниця, а люди молодці, слідкують за чистотою. Є й такі, що постійно нарікають, мовляв, чому не зробили, не відремонтували. Такі люди не розуміють, що потрібно починати з себе.
Наведу приклад: приходить дама до лікаря і каже: “Хочу схуднути”. А лікар почухав голову і каже: “Ну, не їжте солодке”. А там насправді проблема не в солодкому, а в ендокринній системі, режимі дня… Загалом, цілий комплекс проблем.
Так ось, наш міський голова і депутати ставлять ставку на системний, цілісний підхід до вирішення будь-яких проблем. І завдяки цьому місто зробило величезний ривок уперед.
Лариса Світловська