Сергій Болотніков: “Мені не властиві красиві слова та обіцянки на публіку, а притаманна дієвість: сказав-зробив, а з сильною громадою ми зробимо більше!”
Він — один із найдосвідченіших депутатів Хмельницької міськради, адже за його плечима майже 15 років депутатської роботи. Не багатослівний, але вміє слухати і, головне, чути інших. Тож завоював не тільки повагу та довіру людей, чиї інтереси представляє, а й встиг заробити репутацію людини слова й діла. Ніколи не розділяє людей на своїх та чужих, виборців чи не виборців, а допомога людям — його чоловіча та соціальна відповідальність, яка приносить задоволення. Знайомтеся — Сергій Болотніков, депутат Хмельницької міськради трьох скликань, секретар комісії з питань містобудування, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, член постійно діючої комісії з питань самочинного будівництва, батько двох дітей та людина, яка має власну думку.
— Сергію Петровичу, розкажіть трішки про себе, до прикладу, який у вас найзахопливіший спогад з дитинства?
— Я народився в Книжківцях, коли вони ще були селом, у сім’ї військовослужбовця. Батько служив в ракетній дивізії, що дислокувалася в Раковому, тому найбільше часу я проводив зі своїм дідусем. Ми постійно ходили на річку Кудрянку рибалити. Це те, що запам’яталося: риба, раки, сади і запах парного молока, який з’являвся в оселі з першими проміннями сонця.
— А до школи ходили в Книжківцях?
— Ні, я закінчив ЗОШ №12 в Раковому. На той час ми вже переїхали до Хмельницького.
— В сім’ї, де батько військовослужбовець, у хлопців особливого вибору немає, куди вступати і яку професію обрати. Ви вагалися?
— Не вагався, бо ще в дитинстві не міг відвести очей від військової форми, яку носив батько, і вже тоді вимріяв собі майбутню професію. Тож після Одеського інституту Сухопутних військ вступив до Національної академії Держприкордонслужби. Згодом у Вінницькому торгово-економічному інституті опанував ще й професію бухгалтера-аудитора, яка мені стала в нагоді після військової служби у цивільному житті.
— Після служби ви займалися бізнесом, були головою правління ВАТ “Облавтопостач”, гендиректором ЗАТ “Втормет”, тобто керівником зі щільним робочим графіком. Чому пішли в депутати, адже ця робота займає купу часу і до того ж не оплачується?
— У 1982 році Книжківці приєднались до обласного центру і стали одним із мікрорайонів міста, але фактично залишалися селом. Мене завжди обурювало, що влада нічого там не робила. Не було ні освітлення, ні водогону, ні нормальних доріг, ні школи, ні дитсадка, ні транспортного сполучення. Один лиш клуб та й той валився. І коли мій давній товариш Володимир Богачук запропонував мені вступити до Соціал-демократичної партії України і йти в політику, я думав, але в партію не вступав. А ось у депутати пішов. То був 2006 рік і я балотувався на окрузі Книжківці-Ракове. Тобто, це так звані мої “чисті ставки”, моя мала батьківщина. Тому боротьби великої не було. Люди мене знали, як і всю нашу родину: батька, діда, які, до речі, й досі живуть у Книжківцях. Так само в Раковому, де батько 30 років служив, був командиром військової частини. Тому спочатку це був їхній авторитет, а вже коли 90 відсотків своєї програми я виконав, авторитет заслужив власний і люди вдруге, а потім і втретє довірили мені представляти їхні інтереси у міськраді.
— У вас солідний досвід — третя каденція депутатства у раді, ви можете порівняти, як працювалось з 2006-ого і як працюється з 2015 року, відколи міським головою став Олександр Симчишин?
— Тоді склад ради був доволі різношерстий, багато політичних партій. Не скажу, що були гострі протистояння, але й не все гладко: давалася взнаки система, яку подолати важко. Досвіду на перших порах також бракувало. Тепер у своїй роботі спираюся на трьох китів. Перше — розуміння проблем жителів владою, починаючи від ради й закінчуючи рештою служб. Друге — розуміння самих виборців, які не лише вимагають, але самі сприяють успішним процесам, знають, що в деяких питаннях потрібно зачекати. Третє — розуміння депутатом свого завдання. Не можна голослівно щось вимагати, потрібно самому працювати, зуміти з усіх численних прохань знайти найголовніше на цей момент. Тоді допомога буде реальною і суттєвою. І сьогодні у Книжківцях результат очевидний: є школа, дитсадок, прокладений централізований водогін, відремонтований клуб, заасфальтовані всі вулиці, окрім провулків, є вуличне освітлення, дитячі майданчики, амбулаторія сімейної медицини. Цього року закінчуємо ремонт аптеки. Не перебільшуючи, скажу, що найбільше для свого округу вдалося зробити за каденції Олександра Симчишина. З ним працювати легко і комфортно, тому що він знає проблеми міста і громади і розуміє, що депутат — це не просто людина з депутатським значком на костюмі, а представник інтересів мешканців. Такого не було раніше. Мені імпонує те, що з якою б пропозицією я чи мої колеги не звернулися до міського голови, він вислухає і скаже: “Давайте подумаємо, як ми можемо це вирішити”. І, якщо це дійсно гарна ідея, вона буде врахована і втілена.
— Намагалася знайти вашу сторінку у соцмережах, але не знайшла. Вона у вас є? Адже це потужний спосіб для комунікації зі своїми виборцями.
— Не знайдете, бо в мене її немає. Не те, що я не дружу з комп’ютером, просто бракує часу. Та й надаю перевагу живому спілкуванню, коли ти бачиш конкретну людину і конкретну проблему. В мене складний округ: це і приватний сектор, і район багатоповерхової забудови, але я завжди на зв’язку з громадою. В нас дуже потужний комітет самоорганізації населення, дуже активно і відповідально працює голова комітету Оксана Зіменко. Сильна ветеранська організація, яку очолює Валентина Коляденко. Старші вулиць — люди небайдужі. В нас у Книжківцях найстаріша в місті церква, де настоятель отець Віктор надзвичайно багато робить для об’єднання громади, для її духовності. Є депутат міськради Віталій Діденко — друг дитинства, який також з Книжковець і він так само відчуває відповідальність за наш мікрорайон.
Так що, як кажуть, не Фейсбуком єдиним.
— Як вважаєте, щоб бути щасливим, треба бути заможним?
— Я — людина самодостатня, але гроші — не головне. В мене є кохана дружина і дві доньки. Одна вже студентка Хмельницького національного університету, друга — гімназистка. Що мені було б від тих грошей, коли б я був холостяком? Сім’я, діти — це величезне щастя!
— А вмієте готувати?
— Як людина, яка студентом жила не в гуртожитку, а в казармі, то навіть не вмію смажити картоплю. Звісно, за потреби можу якісь канапки зробити, але без особливих кулінарних подвигів. Тим більше мої дівчата смачно готують. Моє завдання — заробляти гроші, а їм — витрачати, в тому числі і на шедеври кулінарії.
— А як рідні ставляться до вашого депутатства?
— Звичайно, вони ревнують. Ревнують до часу. Адже їм хочеться бачити батька і чоловіка поруч, а мені нерідко навіть удома доводиться розбирати численні документи, працювати на вихідних. Та мої рідні до цього вже за стільки років звикли.
— Які людські якості вас найбільше дратують?
— Люди мене не дратують. А ось боязливих та слабкодухих не люблю. Вони рано чи пізно стають зрадниками. Та, мабуть, найбільше не люблю тих, хто лукавить. Як на мене, краще сказати правду, якою б гіркою вона не була. Тоді можна сісти, розкласти все по полицях і знайти вирішення проблеми, принаймні, так буде чесно й очі не потрібно потім у Сірка позичати.
— А який Сергій Болотніков поза роботою, чи є в нього хобі?
— Я врівноважений, займаюся спортом, веду здоровий спосіб життя. Вже майже 20 років не палю і десять — зовсім не вживаю алкоголю. При цьому в мене багато друзів. На хобі часу не вистачає, хоча люблю подорожувати різними країнами, пізнавати світ.
— Від якої країни світу найбільші враження?
— Думаю — це ОАЕ. Емірати — це штучна країна, побудована в пустелі. Зараз тут до кожного дерева чи куща підведено автономну систему поливу. Важко повірити, але 50 років тому тут не було нічого. Лише халабуди і бедуїни… А сьогодні в метро поїзди без машиніста. Саме таким я їхав з одного терміналу аеропорту в інший. І до цієї країни варто б було возити на екскурсію наших народних депутатів, щоб показати, як потрібно любити свою країну.
— Так у OAE 10 відсотків усієї світової нафти знаходиться.
— Погоджуюсь, але принципова відмінність Еміратів від інших нафтових країн у тому, що арабські шейхи і себе не обділяють, і свій народ. Оскільки нафту знайдено під ногами народу, що тут живе, вирішили, продаючи нафту, віддавати певну частку доходу людям. З того часу і донині кожен місцевий араб отримує свій відсоток від її реалізації!
Ми також не бідна країна. У нас також є нафта, газ, трудовий ресурс. І що? Як вам премія топ-менеджменту “Нафтогазу” Коблеву і Вітренку в 700 мільйонів гривень? Тут навіть шейхом не потрібно бути. І це тоді, коли в країні йде війна! А вілла за 200 мільйонів євро, яку купив у Франції Ринат Ахметов і яка колись належала королю Бельгії Леопольду ІІ?! Тому ми так і живемо, тому бідна країна, бідний народ.
— А якби ваша воля, що б ви змінили?
— Однозначно в першу чергу систему. Адже найбільша наша проблема в тому, що країною й досі керують олігархи. Окрім цього, мені не подобається, що з нашої країни роблять аграрну державу — це примітивно. Якщо би ми продавали кінцевий продукт, це був би інший рівень держави, а ми продаємо сировину, тобто ми є країною третього світу і це вигідно всім, крім нас самих. Ну, що таке аграрний бізнес? Внесли міндобрива, посіяли, зібрали, продали і півроку сидимо. Я не проти, але хотілося б, щоб країна розвивалася всебічно. У нас для цього все є, крім бажання керівників держави, бо ж хіба за кредити МВФ далеко заїдеш?
А ще б хотілося, щоб народ наш був заможним. Щоб межа була не чотири тисячі мінімалка в одного, а в іншого — мільйон. А ще наші люди настільки заполітизовані, що будь-яка бабця може будь-якого політтехнолога загнати в глухий кут, бо вона зранку дивиться телевізор і від політики її не відірвеш, так само як від мильної опери. А так не має бути. Люди мають відчувати на своїй кишені, що зміни в країні відбулись, а не по тому, хто більше наобіцяє. Вже наїлися тих обіцянок.
— При нормальному депутатському складі скільки потрібно проробити каденцій, скажімо, міському голові, щоб вивести місто на вищий рівень?
— Якщо враховувати три останні каденції Приступа-Мельник, коли в місті майже нічого не будувалося, коли у нас не відновлювалися комунальні системи, каналізації, труби, дороги, двори, багато чого не обновлювалось, то мінімум дві каденції. Скажу, що за каденцію Симчишина вдалося зробити дуже багато для міста і є гарні плани на перспективу. Крім того, можу впевнено сказати, що в Симчишина дуже потужно працює менеджмент, чого не було в його попередників. Він чітко планує та організовує роботу, вдало координує людські, фінансові, природні й технологічні ресурси і все це дає результат. Він дуже вимогливий і відповідальний керівник. Місто за Симчишина вперше за останні роки розвивається в правильному руслі і це велика перемога. І тут навіть не потрібно слів. Варто лише подивитися, як змінилося наше місто: поліпшився благоустрій, асфальтуються дороги, причому цей процес постійний, а не так, як раніше, перед виборами, облаштовується освітлення, нові тротуари, зони відпочинку, будуються школи, дитсадки. Все це результат роботи команди міського голови, депутатського корпусу, департаментів міської ради. Ми працюємо задля спільної мети — поліпшення умов життя хмельничан.
— Будете балотуватися на четвертий термін до міськради?
— Думаю, що так. Адже маю ще багато чого зробити для свого округу, для громади. Якщо чесно, то мені подобається бути депутатом, хоча це конкретне навантаження. Але той стан душі, коли тобі вдалося щось вирішити, допомогти людині, важко передати словами. Мабуть, у тому і є сенс життя.
— Дякую за розмову.
Лариса Світловська