Сашкові, його синові, у листопаді 2019-го виповнилося п’ять рочків. А трохи раніше, в серпні, теж п’ять років, як його мобілізували на російсько-українську війну. А через кілька місяців, у червні 2020-го, так само п’ять років буде, як він втратив ногу на передовій…
Сергій Тимощук — учасник АТО, батько двох діток, чоловік люблячої дружини. У серпні 2014-го його донечці Маринці виповнилося вісім років. Дружина Ніна була при надії. Власне, ми не будемо зараз про те, як виконувалися тоді плани з мобілізації і чому Сергія мобілізували. Як не будемо і про те, що у їхніх Клепачах (Славутський район) повістки було вручено 27 чоловікам, а на фронт пішли лише двоє…
Ми зараз розповімо про Сергія, про те, як треба захищати Батьківщину і як треба вчитися жити після важкого поранення, коли, здається, ти вже ніколи нічого не зможеш.
…Коли Сергієві було 14 років, померла мама. Через два роки відійшов у вічність і батько. Сиротами залишилися шестеро дітей, серед яких Сергій був найстаршим. Він, по суті, і став їм за батька. Ще бабуся допомагала, їсти готувала.
Згодом Сергій одружився. У щасливого подружжя народилася донечка Маринка. Жили не багато, але на хліб вистачало. Тримали чимале господарство. Коника мали, який у роботі дуже підсобляв. Словом, трудилися без спочинку і мріяли про сина…
Син Сашко народився. Але з його народженням Сергія вітали вже однополчани на Донбасі. Якраз перед від’їздом до Опитного, що поблизу Донецького аеропорту. Чоловік, звісно, світився від щастя! Тепер точно додому повернеться, адже синочок чекає…
Сергій Тимощук на війні був старшим навідником міномета. Спочатку перебував із побратимами в Костянтинівці, яка потім виявилася справжнісіньким раєм порівняно з Опитним. Спочатку їх закидали мінами, а потім і сумнозвісні “Гради” обстрілювали. Не милували і цивільних: практично кожна хата отримала “свою” міну. Населення, звичайно ж, виїхало звідти. По них, військових, стріляли, але не надто прицільно.
А от 9 червня 2015-го вгатили з танка і влучили біля самого бліндажа, бійці якраз поверталися з позиції. Їх було четверо. Троє були важко поранені, одного контузило.
Сергій бачив свою розтрощену ногу. Але потім знепритомнів й отямився лише після операції в госпіталі у Дніпрі: ноги вже не було… Протягом наступного місяця йому зробили шість операцій…
У госпіталі чоловік дуже боявся, щоб Ніна нічого не дізналася. Жінка якраз годувала малюка: щоб молоко не зникло. Весь час по телефону казав, що все нормально: “Чуєш, як тихо? Навіть не стріляють…”. Але в Ніни душа була не на місці. І ось якось дивиться телевізор, а там репортаж з Дніпропетровського госпіталю. Показують пораненого солдата, а на сусідньому ліжку… її чоловік! Тоді телефон аж почервонів від її обурення. Проте вона була надзвичайно щаслива, що він живий. Хай і скалічений, але живий! Їй нічого більше не треба…
Через два місяці Сергій став на ноги з протезом, який виготовили в Україні. Однак ніяк не міг призвичаїтися: кожен крок давався з болем. Але чоловік вперто ходив, хоч доводилося мало не плакати від болю. Та йому допомогли волонтери. У прямому значенні — стати на ноги.
“Ми загорілися бажанням виготовити Сергію протез із пластикових кришечок, — розповідає хмельницька волонтерка Тетяна Баско. — У той час, самі знаєте, був великий підйом патріотизму. Ось і кришечки збирали всі, від малого до великого (я сама біля смітника не могла пройти спокійно, кришечки видивлялася). Так от, до нас у ТЦ “Дитячий світ” люди їх мішками несли. Щомісяця по 900 кілограмів збирали! Бабусі, дідусі приносили торбинки. Дітки збирали — на ручку чи ніжку для солдатика… Це так зворушує, так об’єднує!
Потрібну кількість, звичайно, ми швидко зібрати не могли. До нас приєднався благодійний фонд “ОВЕС”. З його допомогою і був виготовлений новий протез. Виготовляли його у Польщі, Сергій був там присутній, вибирав, як і що йому буде зручніше. І протезом він нині задоволений, з ним, каже, можна навіть на велосипеді їздити.
З тих пір Сергій, як на світ народився! Часто телефонує до мене, каже: я сьогодні дрова рубав. Або: траву косив. Або: сніг відкидав. А якось телефонує і розповідає, що коником на базар їздив, дерть свиням купував. Як же ти на підводу сів? — запитую. А з третього разу! — сміється. Радіємо неймовірно! А потім плачемо обоє. Від щастя…”
Він — боєць, однозначно. Витримав усе, не здався, не опустив руки. Впевненим у собі став. Звичайно, без Ніни він би не впорався. А вона за нього — горою. Спільно видряпалися, спільно біду перемогли.
Он, і хату купили, наприкінці минулого року вже перебралися…
Вони дуже щасливі. Бо жили до цього у старезній бабусиній хатині, тулилися всі на купі. Придбана хата недалеко від їхньої колишньої оселі. Ох, і наробилися, поки до ладу довели! Чого лише вартувало Сергію заросле обійстя розчистити. Але зробили ремонт, вікна нові встановили. Уже діти свою кімнату мають.
Ніна розповідає і натішитися не може, що життя, слава Богу, налагоджується. Бо ж стільки сліз пролито, стільки зусиль докладено до цього!
І дітки ростуть. Маринка вже у сьомому класі, Сашко незабаром теж до школи піде. Це заради них він вижив, став на ноги і повернувся до повноцінного життя. Сашко ще зовсім маленький, а Маринка пам’ятає, як тато на війну пішов. Як вони з мамою чекали його додому. Маринка дуже й дуже сумувала. І пишалася тим, що її батько захищає Україну.
Діти — найперші помічники по господарству. І кролям трави нарвати, і козу погодувати для них нескладно.
Ніна ж переживає за тих воїнів, які після подібних поранень повернулися додому, а їх там уже ніхто не чекав. Інакше, як зрадою, це не може назвати.
Тому звертається до дружин бійців, скалічених війною: “Головне — підтримуйте своїх чоловіків. Не кидайте їх, пам’ятайте, що про них треба піклуватися. А вони з часом обов’язково зміцніють і знову стануть вам опорою. Вони пережили війну. І лікувати їх треба любов’ю…”
Ніна, незважаючи на безкінечні справи по господарству, завжди намагається приготувати рідним щось смачненьке. То пиріжків напече родині, то печива. Сергієві, до речі, догодити найлегше, бо він любить традиційну українську страву, яка додає сили: борщ — червоний, зелений…
Справжній українець. Батько. Господар. Захисник. Який пережив війну і продовжує гідно жити.
Тетяна Сікорська