Нині важко серед книгоманів знайти людину, яка б не чула про Люко Дашвар. І не дивно! Лауреат “Коронації слова” та ще низки літературних премій не може залишитися непоміченим. Але в першу чергу звертаєш увагу не на нагороди, а на рекордні тиражі! Більше 130 тисяч примірників за останні три роки! А це означає, що її книги читають. І люблять. Адже саме любов’ю читачів і вимірюється майстерність письменника. Точніше, письменниці, адже за літературним псевдонімом ховається Ірина Чернова — механік за освітою і митець за покликанням.
— Ірино, як розпочалася ваша письменницька кар’єра?
— Якщо говорити про публікацію книжок, то після “Коронації слова-2007”, але писала я і раніше у газети і журнали. Але саме мій перший “великий” твір “Село — не люди” приніс визнання. Після нього були й інші твори.
— А що б сталося, якби ваш перший роман не мав успіху?
— Знаєте, тоді я сказала собі, що готова до всього. Думаю, я б спокійно сприйняла невдачу, а потім спробувала знову… напевно.
— Проте ваша перша книга мала неабиякий успіх. Ви стали відомою, але не публічною. Не хочете розповідати людям занадто багато про себе чи просто не бажаєте бути схожими на інших письменників?
— Кожна людина за природою своєю індивідуальна. Одним подобається одне, другим — інше… Я не дуже комфортно почуваю себе на публіці, тому мало ходжу на різного роду заходи. Втім це мій особистий вибір. Як і псевдонім. Він наче відділяє особисте життя від книжкового. Вдома я — Ірина, а на публіці — Люко Дашвар.
— До речі, а звідки такий оригінальний псевдонім?
— Він зібраний зі складів і літер імен дорогих мені людей. Тож ті, кого я люблю, завжди поруч, навіть якщо нас розділяють кілометри.
— Рідні живуть і на сторінках ваших книг?
— Ні, я намагаюсь уникати автобіографічності. Але основою мого останнього роману “Мати все”, який побачив світ у вересні 2010 року, стала цілком реальна історія. Якось на одеському пляжі я побачила дивну картину: жінку середнього віку з дорослим сином і сільську дівчину, яка сиділа поруч. Чужа, зайва. Я довго думала над побаченим. Спочатку написала невеличке оповідання. Потім доповнювала його все новими і новими сюжетними лініями. Так і виріс мій роман. Щоправда, він вийшов занадто великим, тож третину довелося скоротити. Не повірите, але книга від цього стала навіть кращою!
— Про це свідчить рекордний для українського книжкового ринку наклад: 45 тисяч примірників роману щезли з крамниць за місяць! А чи впливають якось тиражі на те, як і про що ви пишете?
— Ні, не впливають, але покращують моє фінансове благополуччя і настрій. Та в першу чергу я працюю для задоволення, а не для грошей.
— Вас читають тисячі людей. Чи не хочете ви сказати їм щось важливе?
— Все, що я хочу сказати, я пишу у книгах. Казати щось більше того – це вже маніпулювання свідомістю. Якщо люди хочуть чомусь навчитися, нехай читають Біблію. Я ж не маю права казати людям, що правильно, а що — ні, а просто розповідаю історії. Робити якісь висновки повинен кожен самостійно. У своїх романах я ставлю багато затань і даю мало відповідей, щоб читачі задумалися над якимись буденними проблемами і, можливо, щось змінили у своєму житті.
— Однак багато критиків закидають вам надуманість сюжетів і неправдоподібність вчинків героїв. Що можете сказати з цього приводу?
— Можу відповісти фінським прислів’ям: “Іноді правда неймовірніша від брехні”. Думаю, що і герої, і сюжети моїх творів цілком можуть існувати. У вчинках перших немає чогось надприродного. Сильні люди — тримаються, слабкі — здаються. Все як і повинно бути. А от сюжети… насправді вони можуть бути ще більш дивовижними!
— У ваших романах розгортаються справжні шекспірівські пристрасті. Таке дійсно можливо?
— Звісно ж! Шекспір живе у кожній українській домівці. Леді Макбет і Річард живуть серед нас… Більше того, це цілком реальні люди. Уявляєте, я навіть отримала листа від одного читача. Чоловік розповів, що виріс у такій самій Шанівці, як і Катя з роману “Село — не люди”, він дякував за те, що я написала про їхнє село.
— А самі читачі ніколи не пропонували вам теми для нової книги?
— Люди часто розповідають мені свої історії. Спочатку я працювала журналістом у Херсонській обласній “молодіжці” і читала листи читачів. Деякі історії дуже глибоко закарбувались у пам’яті і стали основою для моїх романів.
— Яка серед них була найяскравішою?
— Розповідь 70-річного чоловіка, якого дівчина колись дуже давно не дочекалася з армії. І тоді чоловік вирішив довести своїй коханій, що він кращий, ніж той, інший. Уявляєте, він купив собі хату поруч із оселею своєї Марусі. Цей чоловік прожив усе життя з фанатичним коханням до дівчини. Звісно, я дещо трансформувала цю історію, але все ж саме вона лягла в основу “Молока з кров’ю”.
— Ваші книги змушують інших замислитись. А які книги змусили вас замислитись чи навіть змінити світосприйняття?
— Мене дуже вразила книга Юрка Покальчука “Кава з Матагальпи”. Її, стареньку і пошарпану, я знайшла і прочитала не так давно. На жаль. Ще мені дуже подобаються Моем, Веллер і Бродський…
— А сучасних українських авторів читаєте?
— Скажімо так, я мало знайома з їх творчістю. Але після виходу свого першого роману вирішила надолужити: придбала чимало українських книжок. Думала: так я краще зрозумію, що відбувається у сучасній літературі. Власне, читати я починала, але якось невдало.
— А яку зі своїх книжок ви порадили би прочитати йпершою?
— Усі книги мені однаково дорогі. За “Рай.центр” дуже переживаю, бо доля головної героїні близька мені, тому хочу виділити цю книгу.
— Збираєтесь екранізовувати свої твори?
— Маю декілька пропозицій щодо екранізації роману „Село — не люди”. Та поки що думаю над цим.
— Поділитеся планами на майбутнє?
— Ні. Боюсь зурочити. Однак щиро сподіваюся втілити їх у наступному році, чого усім бажаю!
Розмовляла Дарина Гладун