…Напередодні пологів Людмилі наснився страшний сон, наче вона народила дідька. Жінці забракло повітря від жаху і вона прокинулась від власного крику. То почалися перейми. За кілька годин Людмила почула перший голосистий крик своєї дитини. “Синок”, — сказала акушерка і поклала малюка жінці на руки. Налякана сном, Люмила уважно розглядала синочка, а він жмурився від світла і, прицьмокуючи, водив у різні боки маленьким ротиком. “Зголоднів, — всміхаючись Людмилі, сказала акушерка. — Треба багато пити і їсти, щоб молока було вдосталь. Дивись, який велетень”, — не спиняючись, цокотіла медсестра, та змучена пологами Людмила її не чула. Тверде ліжко, хоч і було далеко не таким зручним, як удома, але виснаженій пологами жінці воно здалось найзручнішим у світі. Сон миттєво скував її втомлені м’язи і вже за декілька секунд переніс у той самий страшний сон. Людмила ходила темним лісом, а поміж колод дерев’яних зрубів бігав її синочок. Його злісний сміх нагадував підступний регіт нечистого, від якого жінка знову прокинулась в холодному поту. Поруч сидів чоловік Микола і тримав її за руку. Синок, посапуючи носиком, спав.
За тиждень Людмила була вже вдома. Синочка назвали в честь дідуся Іваном. Хлопчик ріс, як на дріжджах, в оточенні рідних, які нічого не шкодували для свого чада. Іванко ж сприймав усі подарунки без особливих емоцій, а, підрісши, став замкнутим і відлюдкуватим. Батьки не вважали це вадою і списували все на генетику, адже Іванів дід був також вовкуватим. Лише бабуся бідкалася та переживала, що через свою дикість онук не матиме сім’ї. Та, на диво, у свої 26 Іван привів додому дівчину, з якою згодом одружився. На відміну від Івана, Леся була веселою і роботящою. Батьки хлопця мали надію, що невістці вдасться змінити їхнього сина, але сталось усе навпаки. Іван ще більше замкнувся, а згодом зібрав речі та пішов з дому. Усі спроби знайти його були марними. Рідні намагалися вирахувати Івана через віртуальних друзів, з якими він часто спілкувався в соцмережах, та перед тим, як покинути домівку, він видалив свою сторінку у Фейсбук. Згодом поліція оголосила його в розшук, а через кілька років марних пошуків Івана вважали зниклим безвісти.
У той час, коли батьки та дружина розшукували Івана, він, мов нічого й не сталося, мешкав спокійно в столиці. Там і познайомився з 30-річною вінничанкою. Щоправда, називався вже не Іваном, а Андрієм, який не мав рідних і ріс у сиротинці. Змінив не лише ім’я, а й характер. Від колись відлюдкуватого чоловіка не залишилося й сліду. Катерина була на сьомому небі від щастя, адже за рік спільного життя Андрій зумів стати не лише зразковим чоловіком, а й дбайливим татусем для її 10-річної доньки. Радів за колишню дружину й батько Ганнусі, який підтримував тісні стосунки з донькою і навіть ревнував, коли донька називала Андрія татом. Лише в батьків та родичів обранець Катерини викликав підозру. Мати навіть припускала, що Андрій присадив доньку на якесь зілля, бо ж раніше говірка та моторна Катерина стала на вигляд втомленою і не велась на розмови. Приховувала якусь таємницю й онука. Щоправда, кілька разів дівчинка хотіла щось розповісти бабусі, але так і не наважилась. Лише сказала про якісь загадкові малюнки, які постійно малює вітчим Андрій.
Влітку за кілька днів до дня народження доньки Катерина разом із цивільним чоловіком поїхала до столиці, де час від часу підпрацьовувала. Та вже наступного дня Андрій повернувся до Вінниці, щоб забрати до Києва й Ганнусю. Дівчинка не вагалась, адже вітчим сказав, що наступного дня вони втрьох поїдуть на море. Святково вбрану онуку з невеличкою валізою бабуся проводжала до автобуса. Тоді вона й не підозрювала, що бачить дитину востаннє.
Уже наступного дня батьки Катерини затіяли невеличкий ремонт. Думали, коли діти повернуться з моря, житимуть у їхньому будинку, а вони переїдуть у село до своїх стареньких батьків. За шафою жінка натрапила на згорток, у якому була папка з графічними малюнками. Серед різних значків були зображені голови людей з цифрами. Жінка згадала, що бачила раніше, як зять вечорами щось малював простим олівцем. Тоді він говорив, що зводить сімейний дебіт із кредитом і був дуже жвавий. Матір запідозрила щось недобре. Щодня телефонувала Катерині, але вона не відповідала. У поліції жінку заспокоїли, мовляв, діти на морі і, якби щось трапилось, то вони вже б мали якусь інформацію. Та серце матері віщувало біду.
“Ну, нехай Катерина, а Ганнуся? Вона ж завжди телефонувала мені навіть зі школи”, — говорила сама з собою жінка.
Та вже у вересні рідні Катерини почали бити на сполох. А в жовтні випадково побачили по телевізору фоторобот жінки, яку знайшли вбитою. Поліція повідомляла, що вбивство скоєне ще на початку серпня в Києві, але вони й досі не можуть встановити особу вбитої і те, як вона опинилася в хащах. А головне — хто вбивця де його шукати. “То наша Катя”, — стукало у скронях матері. А вже наступного дня вона разом із чоловіком приїхали до столиці, пройшли кілька експертиз, зокрема ДНК, й результати приголомшили. Знайдена жінка — дійсно їхня донька. Та найстрашніше, що Катя зникла разом зі своєю 10-річною донькою. І якщо вона вбита, то де ж тоді її тіло? Рідні, впевнившись у повній бездіяльності вінницьких правоохоронців, самотужки почали шукати онучку. Кілька днів власного розслідування — й дитину знайшли, точніше її останки… Від Ганнусі залишилися лише деякі частини тіла, що більше місяця пролежали в очереті в селі Заслучному на Хмельниччині. Поруч із тільцем були закопані її спідничка та черевички, по них і впізнала бабуся свою онучку.
Саме тоді родина Обухівських зрозуміла, що до вбивства їхніх дівчаток причетна одна людина — співмешканець Катерини Андрій. З ним матір і доньку бачили востаннє. Про це рідні повідомили поліцію. А ще згадали, що чоловік постійно вигадував дивні історії, себе називав Андрієм, у соцмережах — Назаром. Казав, що зовсім не має родичів.
Затримали Івана Любченка в Києві. Він поводився так, наче чекав на правоохоронців. Холоднокровно, без будь-якого хвилювання розповів, як із пістолета випустив у Катерину кілька куль, а потім викинув тіло у Святошинському лісі. Показав, де на березі Дніпра прикопав зброю і зізнався, що мав спільницю — 19-річну вінничанку Юлю. Саме з нею згодом убив та розчленив маленьку Ганнусю. Вчинили це заради жертвоприношення та “благословення” сатани.
Досудове слідство з’ясувало, Іван Любченко, він же Андрій, сповідує антихристиянську релігію, обряди якої включають не лише жертвоприношення, а й канібалізм. Мав чоловік одразу кількох жінок. Усіх їх змушував читати сектантську літературу та годував невідомими пігулками. Правоохоронці припускають, що Катерина з донькою — не перша жертва зловмисника. Наступною ж могла стати 27-річна мати-одиначка з Києва, з якою одразу після скоєння злочинів співмешкав Любченко.
Рідня ж потерпілих заперечує це і запевняє: дитину вбили заради органів і сатанізмом вбивці лише прикриваються. Всі обставини цих моторошних злочинів досліджує Хмельницький міськрайонний суд.
Мати Івана на судове засідання прийшла лише раз. Глянула синові у вічі і вимовила єдине слово: “Диявол”…
Диявол у плоті
