капітана-добровольця Збройних Сил України, учасника АТО з позивним “Балу” відбувся у дитячій школі мистецтв
Зал ледь умістив усіх, хто вирішив вшанувати світлу пам’ять легендарного воїна, великого патріота України, командира артилерійської батареї, який більше року боронив рідну землю у складі 79-ї десантно-штурмової бригади. Він пішов на фронт добровольцем, бо через медичні протипокази йому кілька разів відмовляли у військкоматі.
Дуже цінними є спогади його побратимів, які досі не вірять у смерть командира — велета з найдобрішим серцем, який боявся не власної загибелі, а смерті своїх підлеглих. Саме тому опікав і беріг їх по-батьківськи, навчав військових премудростей, аби ті змогли вижити і повернутися до своїх родин. Він безмежно радів, що його “сини”, так тепло називав своїх хлопців, залишилися живими й неушкодженими.
Командир піхотного батальйону “Хортиця” розповів про те, що познайомилися з Андрієм Івановичем вони дистанційно. На той час ситуація для піхотинців видалася складною — потрібна була вогнева підтримка.
“По радіостанції я звернувся до миколаївських артилеристів. Сказав, що не можу примушувати, лише прошу допомогти. В ефірі прозвучало коротке “Плюс”. Артилеристи примусили ворога змовкнути, хоча після відпрацювання вони мали негайно змінити своє місце розташування, щоб ворог не засік їхні позиції. З тих пір я зрозумів, що на певній радіочастоті у мене з’явився друг з позивним “Балу”.
“Маестро”, який задушевно виконав кілька пісень у пам’ять про “Балу”, також служив з капітаном Рибцовим. Він приїхав на зустріч з іншими десятьма побратимами.
“Ми всього вчилися в Андрія Івановича, — скаже колишній воїн Ілля Шполянський. — Рибцов — дуже досвідчений офіцер, пройшов Афган. Ставився до нас по-батьківськи, оберігав і ми завжди знаходили з ним спільну мову. Боялися його розчарувати, тож старалися ніколи не підводити. В найскладніших ситуаціях він підтримував усіх, як ніхто”.
Бойові побратими згадували, що їхній командир ніколи не вихвалявся власними подвигами, бо був доволі скромним у житті. Але це аж ніяк не применшує його заслуг перед Батьківщиною. Під його командуванням у листопаді 2014 року були знищені переправа через річку Кальміус та значні ворожі сили, які готувалися наступати на Маріуполь. Цей задум противника був зірваний. Саме артилерійська батарея Рибцова знищила чотири з шести російських ракетних установок “Град”, котрі 24 січня 2015 року обстріляли район Східний на околиці Маріуполя. Саме так українські воїни помстилися за смерть ні в чому не винних мирних маріупольців.
Ті, з ким він ділив нелегкі фронтові будні, зі сльозами на очах запевняли, що ніколи не забудуть відважного командира, людину зі сталевим характером, але дуже добру душею…
Якою людиною в мирному житті був Андрій Рибцов — ділилася його дружина Наталя. Саме вона започаткувала у нашому місті вечори-спомини про героїв російсько-української війни, бо переконана, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї.
“Я й досі не можу повірити у його смерть. Інколи мені здається, що він на війні і я його досі чекаю. Він був для мене всім — чоловіком, другом, порадником, опорою, а для дітей — найкращим батьком…”
“Андрій Іванович зараз не з нами, але сакрально він завжди буде з нами, — сказала на вечорі заступник міського голови Галина Мельник. — Він як Атлант підпирає українське небо, як і ті, хто нині на передовій. Він — серед нас”. Повернувшись додому з війни, Андрій Рибцов очолив громадську організацію, займався волонтерською діяльністю. Він переживав за всіх, кого знав, хто продовжував боронити землю від ворога.
На жаль, його серце не витримало перенапруги і болю. На 56-му році життя легендарний “Балу”, за голову якого бойовики обіцяли мільйони, пішов у вічність, залишивши по собі світлі спогади всіх, хто його знав. Він безмежно любив Україну, в найскладніший час пішов її захищати, пояснюючи це так: “Україна мене вигодувала і викохала. Це моя Батьківщина”.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК