Ці слова з відомої повстанської пісні й про безстрашного шістнадцятилітнього юнака з Краматорська Степана Чубенка, який наприкінці липня 2014 року був по-звірячому закатований бандитами так званої ДНР. У жовтні його рідним у Миргороді на Полтавщині, звідки родом його тато, вручили посмертну почесну відзнаку “Народний герой України”.
Ці слова з відомої повстанської пісні й про безстрашного шістнадцятилітнього юнака з Краматорська Степана Чубенка, який наприкінці липня 2014 року був по-звірячому закатований бандитами так званої ДНР. У жовтні його рідним у Миргороді на Полтавщині, звідки родом його тато, вручили посмертну почесну відзнаку “Народний герой України”. Того дня таку ж посмертну відзнаку для свого сина, Героя України, легендарного офіцера-кіборга Івана Зубкова отримала його мама Антоніна Петрівна, яка, власне, і розповіла нам про подвиг Степана Чубенка…
Здавалося б, звідки така патріотична переконаність у світогляді та характері цього хлопця в нібито зросійщеному місті, де певний час господарювали сепаратисти та російські окупанти? До речі, в Краматорську кремлівський агітпроп добряче тисне на мізки тамтешнього люду і досі. Та якщо там є такі юні пасіонарії, як Степан Чубенко, подвиг якого залишається одним із найпереконливіших доказів того, що його рідний Краматорськ та Донбас були і є українськими, то національна самосвідомість там не є чимось винятковим. Адже вже з перших днів спровокованої Кремлем так званої “руської весни” навесні 2014-го на Донеччині Степан разом з друзями брав участь у всіх проукраїнських мітингах у місті (на фото), а коли наші військові опанували ситуацією в Краматорську, допомагав підносити їм продукти, воду. Напередодні, ризикуючи життям, він навіть зірвав на центральній площі міста деенерівський прапор, потім допомагав разом з друзями облаштовувати сховища від ворожих обстрілів у підвалах будинків, доставляв туди пристарілих земляків, брав участь у подоланні продовольчої та водної блокади Краматорська.
Словом, Степан Чубенко з однодумцями встигав усюди, доводячи своїм прикладом, що Краматорськ — це Україна. Коло його друзів — загалом, товариші по школі №12, де він вчився, друзі з міської ліги КВК та футбольні фанати й гравці міської молодіжної збірної з футболу “Авангард”, де він був воротарем. Його друзі, як згадують батьки, визнавали за Степаном неформальне лідерство у їхньому молодіжному співтоваристві й згадують, що Степан у ті непрості часи завжди скріплював їх віру в Україну, часто повторюючи таку фразу: “Запам’ятайте, хлопці, є три святині — Батьківщина, батьки і Господь!”…
Взагалі Степан Чубенко був неординарною особистістю ще зі шкільної парти: з шести років займався греко-римською боротьбою, був призером обласних змагань. А ще мав неабиякі акторські здібності, адже жоден шкільний захід не обходився без його участі. Мріяв про дебют у місцевому театрі “Еспада”, хоча встиг створити Краматорську молодіжну лігу КВК і в її складі виступав у рідному місті, в Сєверодонецьку та інших містах Донбасу. Цьогорічний сезон його друзі по команді присвятили Стьопі Чубенку…
А ще Степан був самобутнім поетом, у віршах висловлював найсокровенніші думки про власне життя, родину, громадянський обов’язок, Україну… Його поетична збірка “Я понял смысл жизни” посіла перше місце в обласному конкурсі “Створи шедевр” (посмертно). З кількома віршами з неї ми вас теж познайомимо. Степан — переможець загальноміського конкурсу марафону “Мій внесок у скарбничку добрих справ”, конкурсу “Творча юнь Донбасу”, обласного етапу всеукраїнського конкурсу “Безпека в житті — життя в безпеці”, лауреат конкурсу читців “Читання без кордонів”, призер читання поезій Сергія Єсеніна, конкурсу “Кращий читач року”… Словом, юнак завжди, навіть тоді, коли на Донбас зі злої волі Кремля прийшла війна, старався встигати всюди. Друзі та рідні кажуть, що він ніби квапився жити, осягнути те, що у його віці мало кому вдається. І це справді так…
Обставини загибелі Степана Чубенка досі до кінця не вивчені. Відомо, що в липні 2014 року його затримали і зсадили з поїзда так звані контррозвідники ДНР, він якраз з друзями повертався з футбольного матчу. Видно, цим мерзотникам під час перевірки пасажирів потяга не сподобалися його синьо-жовта стрічка та фірмовий шалик футбольної команди “Авангард”. Хлопця жорстоко побили, а, знаючи характер Степана, можна здогадатися, що він міг їм казати у відповідь на всілякі звинувачення. Далі відомо, що хлопця доставили у розташування бандформування “Керч” у селищі Горбачово-Михайлівці під Донецьком. Але і там тортури над хлопцем не скінчились: озброєні бандити знущалися над зв’язаним шістнадцятилітнім юнаком, старалися налаштувати проти нього місцевих заляканих та задурених московською пропагандою мешканців. Після розстрілу на околиці цього селища його тіло закопали. Власне, тут його відшукали батьки: хлопець був зі зв’язаними руками та зав’язаними очима, вбитий двома пострілами — один у спину і контрольним — у голову… З великими зусиллями рідним вдалося домогтися повернення останків хлопця у Краматорськ, де Степана Чубенка 8 листопада того ж року поховали. Попрощатися з цим харизматичним хлопцем прийшло багато його друзів, краматорчан, а його мученицька смерть від рук деенерівських бандитів, мабуть, стала для багатьох у цьому місті життєвим уроком.
Степан і після своєї героїчної загибелі несе правду про Україну для своїх земляків. Як напише один із юних краматорчан у своєму блозі: “Серце у нього було велике і чисте, повне любові — любові до життя, футболу, батьків, до свого міста і Вітчизни. В його серці помістилася вся Україна”…
Мабуть, краще і не сказати про цього героїчного українського пасіонарія з Донбасу, юного Степана Чубенка, життя і подвиг якого вартує того, щоб його знала вся Україна…
Б.ДЕМКІВ
Зі збірки Степана Чубенка
“Я понял смысл жизни”
“Я звичайний українець”
Просинаюсь кожен день
І не знаю, що робити.
Ми не стадо, щоби нас
Як баранів тих водити.
Ті в Росію, ті в Європу
Тягнуть нас, куди захочуть,
А в народу ви спитали,
Дивлячись у наші очі?
Українці — вільні люди,
Це вони вже доказали,
Але весь народ
Український … обманули.
Хочете, щоб українці
Знову вийшли на Майдан,
Щоб звільнити Україну
Від ворожих тих кайдан?
***
Київ ми або Донецьк —
Україна — це брати,
І про це у жоднім разі
Нам не треба забувати.
Коли будеш ти голодний,
Хлібом, брате, поділюсь.
Ми не різні, ми — єдині,
В цьому я тобі клянусь.
Я — звичайний українець,
Який мріє про одне:
Щоб мій син, піднявши очі,
Бачив небо голубе.
Я — звичайний українець,
І я мрію про одне,
Щоб на прапорі горіло
Завжди жовте й голубе…