У середмісті Хмельницького археологи
виявили залишки давньої корчми, вік якої налічує понад 300 років
Унікальні предмети, які свідчать про те, що в середмісті Хмельницького кілька сотень років тому розташовувалась корчма із винним погребом, виявили при обстеженні ділянки під забудову в районі зупинки “Юність”. Частина артефактів валялася просто на смітнику. Археологи припускають, що їхній вік не пізніший XVIII ст. Знахідки для музею історії міста Хмельницького передав Володимир ЗАХАР’ЄВ — відомий дослідник, археолог, кастеолог, фахівець пам’яткоохоронної служби Хмельницького обласного науково-методичного центру культури і мистецтв, автор 23 книг про минуле Хмельниччини.
Як розповів Володимир Захар’єв, у 2020 році він здійснював археологічний нагляд за копанням котловану під чергову офісну забудову на вулиці Староміській (офіційна адреса Кам’янецька, 11/1). Ця ділянка, розташована в давній частині міста, давно приваблювала археологів, кастеологів (дослідників замків), загалом любителів старовини, адже під могутніми шарами ґрунту тут приховано чимало проскурівських таємниць. Володимир Захар’єв також намагався встановити, де пролягала південна межа зображених на давніх картах Гійома Боплана (1650 та 1670 років) обрисів Плоскирова і коли було розпочато забудову історичних кварталів між вулицями Староміською та Вайсера. Інтуїція не підвела дослідника: у будівельному котловані в результаті археологічних розкопок виявили кілька об’єктів. “Залишки будівель з підвалами свідчать, що забудова у цій частині міста розпочалася не раніше першої половини — середини XVIII століття. Практично всі будівлі постраждали від пожежі. Знахідки в одній із них підштовхнули до висновку, що там розташовувалася корчма”, — розповідає Володимир Захар’єв.
У ході роботи археологи дослідили частину вулиці, яку можна датувати першою половиною — серединою XVIII століття. У котловані виявлили три підвальні приміщення, які свого часу використовувалися як житлова і торгова інфраструктура. Було знайдено багато кераміки, зокрема, полив’яні миски і друшляк, фрагменти візерунчастих кахлів, ринок для випікання хліба, тарелів, керамічні люльки з поливою, гало, кістяні та дерев’яні вироби.
“Ці дослідження дали змогу довести, коли ж насправді розпочато забудову кварталів між нинішніми вулицями Староміською та Вайсера, — розповів Володимир Захар’єв. — В результаті дослідження у нижньому шарі котловану було знайдено залишки забудови Плоскирова”.
Виходить, вулиця, яка пролягала за межами міста, яке бачив Боплан і заніс на свої карти, з’явилася вже пізніше? І в другій половині XVII століття її ще не існувало? “Ця вулиця пролягала між оборонним ровом і новим районом міста, що розширювався на південь, — пояснює науковець. — Її побудова стала можливою лише після повернення Поділля турками до Речі Посполитої, тобто, з настанням XVIII століття і залюдненням Проскирова. Адже з історичних джерел відомо, що, починаючи з 1648 року, місто декілька разів спустошували, а населення повністю знищували або забирали у рабство. Тобто, елементарно не було кому розширювати місто. Так, власне, Плоскирів перетворився із квітучого перспективного міста із двох частин у таке собі сільце з адміністративним статусом староства, життя якого жевріло лише у його первинному ядрі — на острові, природно захищеному, оточеному водами Південного Бугу і болотами Плоскої та Рову”.
Як відомо з історичних джерел, відбудова міста пов’язана з іменем Томаша Юзефа Замойського. “Томаш скористався привілеєм короля, який подарував його батькові, Мартіну, і для мазурів у корінній Польщі. Переселившись у Плоскирів, мазури зайняли старе місто на острові, яке стали називати Кемпою, — продовжує Захар’єв. — А територію нового міста він дав у оренду євреям, яких на той час інтенсивно витискували із країн Західної Європи. Українцям же міг запропонувати освоювати лише ділянку між новим містом та видолинком, де протікав струмок із болітця, де тепер “Квартал” та “Либідь-Плаза”. Втім, це не викликало супротиву, бо землеробам звідти було ближче до своїх полів. Тоді ж там було збудовано православну церкву, адже ще 1670 року, як повідомляв Ульріх фон Вердум, вона була в старому місті, де від початку жили представники корінного народу. Оскільки часи були непевні, для надійності оновлене місто було оточено ровом з валом. Проте процес тривав не гладко. Вигоду для себе шукав не лише Замойський і його прислужники, а її хотіли мати й прості люди, яких приваблювали на Поділля з інших земель обіцянками довгих “слобод”. Управитель Плоскирівського староства Антоній Віжховський у листі від 3 червня 1707 року жалівся панові, що піддані серйозно не забудовуються, а “туляться по халупках, в яких що друга не варта і злотого”.
А ось капітальні будівлі на нових вулицях Плоскирова потенційно могли з’явитися лише після 1710 року, що й підтверджують виявлені артефакти.
“Це, безперечно, унікальні знахідки, — переконаний науковець. — Бо вони підтверджують висновки з історії нашого міста”.
У котловані зафіксовано три об’єкти, які використовувалися як житло чи торговельна інфраструктура. Тут збереглося 10 стовпів, які підтримували перекриття між підвалом і надземним поверхом. Стовпи наче поєднувала між собою горизонтальна перегородка, тому складалося враження, що то був арцаб для дверей, які використовувалися у підвалі. Східніше простежувався фундамент будинку “Ритуальних послуг”. Під час копання траншеї для нього будівельники теж натрапили на стовп, який вони не змогли витягти із землі, тому елеме.нтарно заклали каміннями та піском, завдяки чому він і зберігся дотепер. За обрахунками, залишки споруди мали довжину близько 6-6,5 м та ширину близько 3-3,5 м. Її стіни складені з дощок та обаполів. Але північно-західну частину об’єкта було знищено септиком трикотажної фабрики, тому, зрозуміло, розміри не точні. У центральній та східній частинах було виявлено заповнені ями двох засипаних сміттям вбиралень ХІХ-початку ХХ ст. Дно підвалу, на який натрапили, лежало на глибині чотирьох з половиною метрів від сучасної поверхні або трохи більше двох метрів від тогочасної поверхні. Воно було встелено дошками, і, найвірогідніше, мало житлово-технічне призначення. Біля середнього стовпа північної стінки простежувалися залишки складеної з кам’яних пластин пічки, один з боків яких був опалений вогнем. Поруч лежали розчавлені перегорілими рештками верхнього поверху кухонні та столові посудини. Зокрема, дві ринки для випікання хліба, чорнодимлена тарілка, сіра глибока миска, біла поливана таріль з фігурною ручкою у вигляді трилисника. А в шарі верхнього поверху, що провалився у підвал, були потужні залишки печі середини XVIII століття. Ця піч потенційно й могла cтати причиною пожежі.
Найпівнічнішим із виявлених був підвал третього об’єкта в центрі котловану. Очевидно, це саме той об’єкт, що міг бути корчмою. Знахідки на дні підвалу шару напівперетрухлих фрагментів різних дерев’яних виробів, як-то козуби, днища і стінки діжок та кадубів і навіть пробка ємкості для вина, пива чи квасу, натякає, що, швидше за все, цей підвал використовувався як склад для продукції специфічного асортименту, а фрагменти десятків розбитих скляних келихів, чарок, склянок, бокалів, штофів і чашечок для кави у нижньому шарі засипки підвалу вказують, що це приміщення було закладом громадського харчування, по-тодішньому — корчмою.
Переконливим підтвердженням цієї версії став і смітник у затиллі приміщення, де, окрім ідентичних скляних виробів, знайдено сотні фрагментів глиняного посуду та кісток великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней і свійської птиці. Це приміщення, очевидно, спіткала така ж доля, як і попереднє. Воно згоріло. Кераміка, яка була знайдена в засипці підвалу, на думку львівського дослідника Святослава Терського, відповідає тому ж періоду, що й з підвали попередніх об’єктів — XVIII століттю. Так само датують і гутне скло, яке обстежила кандидат історичних наук Юлія Курдіна. За ним вона датує корчму першою половиною — серединою XVIII століття.
Відшукали археологи й наземне житло. У другій половині того ж XVIII століття від популярних раніше підвалів під будинками, в основному, відмовлялися. “Можливо, через негативний вплив надлишку вологи в ґрунті і вплив її на стан конструкцій. А територію за житлом й далі використовували для господарських цілей.
Ми встановили, що на місці смітника збудували конюшню. До речі, її сліди і запахи ще збереглися і на час розкопок, тобто, більше ніж на 200 років. Сподіваюся, під час майбутніх археологічних досліджень у цьому мікрорайоні міста наступникам вдасться натрапити і на сліди тогочасного поселення. Наразі ж можна стверджувати, що капітальна забудова цих ділянок розпочалася не раніше XVIII століття. І це не привід для розчарувань: наше місто має цікаву історію. Це привід порадіти, що ми відкрили ще одну, не зовсім відому досі його сторінку”, — переконаний Володимир Захар’єв.
Наразі усі ці артефакти фахівці музею готують до експозиції, аби хмельничани та гості обласного центру могли дізнатися нове про історичне минуле міста над Бугом.
Підготувала
Вікторія Катрич