Російський президент Володимир Путін продовжує погрожувати вторгненням в Україну, масовано нарощуючи війська біля українського кордону та використовуючи вже не тільки агресивну риторику, а й недолугі жарти, якими, власне, красномовно демонструє свою позицію, від якої не збирається відмовлятися. Водночас він вдає, що почувається вольготно і продовжує ставити політичні умови не лише Україні, а й Америці і країнам НАТО.
Є такий анекдот, коли молодий адвокат приходить до батька-адвоката і каже: “Тату, я виграв справу, яку ти тягнув протягом десяти років”. А батько відповів сину: “Дурнику, я за ці десять років тебе вивчив, купив житло і дав тобі роботу”. Десь схожою виглядає ситуація з законом “Про особливий статус Донбасу”, який вигідний Кремлю, і яким він, як, між іншим, й Німеччина, шантажує Україну. Але український парламент все ж ухвалив закон про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО. Вперше ухвалив восени 2014 року і вніс до нього зміни навесні 2015-ого, які передбачали, що положення про особливий статус набудуть чинності після проведення в ОРДЛО демократичних виборів і виведення найманців. При цьому термін дії закону був обмежений трьома роками. Чинність закону добігла кінця 18 жовтня 2017 року, але за півтора тижні до цього закон продовжили ще на рік. У 2018 році депутати знову пролонгували його до кінця 2019 року. В грудні 2019-го Рада продовжила дію закону до 31 грудня 2020 року. Так зробили й торік. Проте за всі ці роки керівництво України так і не наважилося сказати вголос, що особливий статус Донбасу — це капітуляція для нашої держави. Втім, якщо проаналізувати той документ, то навіть малообізнана в політиці людина здатна побачити в ньому почерк Кремля. І мова не лише про про амністію для злочинців. Провідною тут є тема виборів на підконтрольній сепаратистами та Росією територіях за окремим законом! Адже путінська інформаційна машина даремно час не гаяла. Вона вже добре підготувала для цього місцеве населення, частина якого навіть отримала російські паспорти. Відтак навіть немає сумніву, якщо цей закон запрацює, то до влади там прийдуть прокремлівські політики. Окрім цього, закон про особливий статус Донбасу передбачає створення так званої народної міліції, яка буде підпорядкована тим самим місцевим проросійським політикам. Теж саме відбуватиметься з судами, і “найцікавіше” те, що закон той наділяє місцеві органи самоврядування правом підписувати договори з окремими адміністративними територіальними одиницями РФ! І при цьому все це фінансуватиметься з бюджету України за захищеними статтями! Тобто, в такий спосіб РФ фактично хоче перетворити нашу державу на конфедерацію, щоб ОРДЛО одержало право вето і на зовнішню, і на внутрішню політику України.
А що ж наш президент? Це зараз він зі своїм Офісом демонструє спротив особливому статусу Донбасу, бо боїться, скоріш за все, за свою репутацію. А пам’ятаєте його перші кроки в 2019-му, коли він і руками, і ногами був готовий голосувати за “формулу Штайнмаєра”? А саме ця формула, або, скоріше, план, якраз і передбачала набуття чинності в Україні закону про особливий статус Донбасу. Пам’ятаєте, як тоді Зеленський переконував усіх, що в тому законі не буде порушена жодна “червона лінія”, а тому підстав говорити про капітуляцію немає? Тоді його запал приборкали активісти, громадські діячі та патріотично налаштовані українські партії, і він дещо пригальмував, поставивши питання особливого статусу на паузу. Але чомусь ні президента, ні його Офіс й досі не бентежить присутність в парламенті ОПЗЖ і їй подібних, які, не приховуючи, демонструють проросійську політику, схиляючи українців лягти під Путіна. І зареєстрована ними у ВРУ постанова про імплементацію Мінських угод якраз підтверджує це. Документу, в якому ключовим питанням є якраз закон про надання Донбасу особливого статусу. Власне, чого й досі добивається Кремль. Попри це, сьогодні про продовження Мінських угод говорять і європейські лідери, і навіть США, вбачаючи, що це досі єдиний шлях для врегулювання конфлікту на Донбасі, який став наслідком російського вторгнення в Україну в 2014 році. Щоправда, Америка додає, що лише за умови, якщо Росія серйозно ставитиметься до виконання Мінських угод. І тут увесь парадокс ситуації! Як Росія може серйозно ставитися до виконання своїх обов’язків, якщо вона не визнає себе учасницею військового конфлікту? Більше того, Кремль не те, що не вважає себе причетним до війни на Донбасі, а, навпаки, стверджує, що це не Росія стягує війська, а це Україна готує провокацію і наступ на Донбас. Тому ні Мінські угоди, ні Нормандський формат, скоріш за все, не зможуть вплинути на ситуацію на Донбасі. Адже Росія в цих переговорних процесах залишається посередником, так само, як Німеччина й Франція, а не учасником конфлікту. Причому, всі чудово розуміють, що Росія там воює. Там російська зброя, там російські військові, але і Франція, і Німеччина про це відкрито не говорять. Більше того, Німеччина виправдовує агресію Кремля і протидіє можливому вступу України до НАТО. Так само Німеччина і Франція не поспішають накладати санкції на Росію. Так, вони бояться війни, але вони залежні від російських енергоносіїв і зацікавлені в економічному збереженні стосунків з Росією. Відтак вони також знаходяться під воєнним тиском РФ зараз. Тому це ще один доказ того, що розраховувати на нормандський формат не варто. Це така собі ажурна дипломатична гра. Тому не виключено, що зараз, коли навколо України скупчені російські війська, коли рівень загрози наступу Росії світові політики оцінюють як критичний, буде новий Мінськ зі старими вимогами Кремля. Навіть якщо Зеленський змінюватиме склад тристоронньої контактної групи щодня, бо так само, як у законі арифметичних дій, від зміни місць доданків сума не зміниться, не зміниться й ситуація на мапі Мінських угод, якщо умови диктуватиме Росія.
А вона наполягає, щоб Україна в рамках ТКГ вела прямий діалог з ОРДЛО, що вже автоматично означатиме визнання ОРДЛО суб’єктом. Відповідно, й автоматично буде визнання факту, що в Україні йде “громадянська війна”, і Київ таким чином визнає, що Росія не є стороною конфлікту, і вона не має нести відповідальність за цей конфлікт, і з неї треба знімати санкції. Саме цього Росія добивалася і добивається зараз, залякуючи своєю армією, яка вже підійшла впритул до наших кордонів з усіх сторін, ставлячи ультиматуми НАТО, Вашингтону. Це Путін у своїй зухвалій манері, відкрито продемонстрував й днями під час зустрічі з Макроном. Президент Франції це не лише підтвердив, а й нагадав про необхідність повного виконання Мінських угод. В свою чергу, Україна зазначила, що жодного прямого діалогу з так званими “ДНР” та “ЛНР” не буде, оскільки це не передбачено Мінськими угодами. А вимога Путіна посадити за стіл переговорів Україну і представників ОРДЛО — це виключно інтерес РФ. Причому Росія цього вже й не приховує. Схоже, політичне рондо під назвою “Мінські угоди”, повертається, причому зі старим лейтмотивом. Але Росія не бачить або не хоче бачити, що Україна сьогодні має чимало союзників, що українці ніколи не підуть на поступки Кремлю.
Чи піде на політичні поступки Зеленський? Тут прогнозувати складно, оскільки на сьогоднішній день він опинився в ситуації, яка в шахістів називається цуцванг. Тобто, нейтральних ходів він, скоріш за все, поки що не має, а конкретні щодо особливого статусу Донбасу за російським сценарієм можуть призвести до погіршення його власної позиції. І тоді мова про другий термін, яким він марить, може взагалі не йти, навіть якщо він не лише подарує кожній бабусі смартфон, а й вмонтує в нього кнопку для зе-голосування. Питання може стосуватись й першої каденції, і він це знає. Разом з тим президент Зеленський розуміє, що він вже дорослий хлопчик, відповідно, потрібно щось робити, але водночас, що саме, не знає.
Тим часом депутати Компартії Російської Федерації офіційно звернулися до свого президента з проханням визнати ОРДЛО, і такий проєкт постанови зареєстрований в Держдумі. В лютому його мають розглянути. А сам Путін вже з сарказмом заговорив частівками на адресу України в контексті Мінських угод: “нравится-не нравится — терпи, моя красавица”. Зеленський відповів, і навіть іронічно звернувся до Макрона з питанням, чи не “відпочивали” вони з російським президентом після вечері, якщо Путін вирішив сказати такі речі?
Втім, така поведінка російського президента вкотре доводить, що його позиція щодо України не зміниться, і зустріч з українським президентом без виконання закону про особливий статус Донбасу на умовах Росії не має сенсу.
Вся ця ситуація, яка триває вже восьмий рік поспіль, ймовірно, й призвела до того, що Росія почала стягувати армію до українських кордонів, але це все чергова гра Путіна, шантаж “миролюбця” і “прихильника” міжнародного права задля досягнення своєї мети.
Причому не силою зброї, якою лякає, а лише її брязкотінням, тримаючи світ на мотузці і, як справжній терорист, диктуючи свої умови. Але й мотузка, навіть досить міцна, здатна надірватися.
Ольга Сєргєєва